Стефани Майер – Сутінки (страница 9)

— Я й сама чудово впоралася зі слайдами, — зачепило мене Майкове припущення. Втім, я відразу ж пошкодувала про зверхність. — Хоча насправді я цю лабораторку вже робила, — додала я, перш ніж він устиг образитися.

— Щось Каллен сьогодні був у дружньому гуморі, — зауважив Майк, коли ми натягували на себе плащі. Його такий стан справ явно не радував.

Я намагалася підлити у голос байдужості.

— Цікаво, що на нього найшло минулого понеділка… Дорогою до спортзалу я не змогла в’їхати у Майкові теревені.

На фізкультурі не трапилося нічого цікавого. Того дня Майк був у нашій команді. Він по-джентльменському прикривав не лише свою, а й мою позицію. Мої польоти в хмарах переривалися тільки тоді, коли треба було подавати м’яч; у таких випадках моя команда обережно ретирувалась на безпечну відстань.

Коли я йшла до стоянки, дощ перейшов у туман, але все одно залізти у суху кабіну було неймовірно приємно. Я ввімкнула пічку, більше не переймаючись убивчим ревінням двигуна, розстібнула куртку, зняла каптур і струснула волоссям, щоб дорогою додому воно ви сохло.

Я роззирнулася довкола, щоб переконатися: виїзд вільний, і помітила білу нерухому фігуру. За три машини від мене, обпершись об передні дверцята «вольво», стояв Едвард Каллен і пильно дивився в мій бік. Я швидко відвернулася і дала задній хід, від поспіху ледве не поцілувавшись із поржавілою «тойотою-короллою». На щастя для «тойоти», я вчасно вдарила по гальмах. Таку машину пікап легко перетворив би на купу металобрухту. Я глибоко вдихнула, продовжуючи дивитися в інший бік, і обережно поїхала до виходу, цього разу з більшим успіхом. Я зосередилася виключно на дорозі, коли минала «вольво», але якщо покладатися на крадькома кинутий бічний погляд, можу заприсягтися, що Едвард сміявся.

Розділ 3

Феномен

Тільки-но розплющивши вранці очі, я помітила — щось не так. Річ у світлі. Воно досі мало зеленкувато-сірий відтінок хмарного дня у лісі, але сьогодні здавалось якимось… не знаю… яскравішим. Я збагнула, що за вікном немає туману.

Зіскочивши з ліжка, щоб визирнути надвір, я зойкнула від жаху.

Рівний килим зі снігу вкрив подвір’я, затонував зверху пікап і вибілив дорогу. Та це лише квіточки. Залишки вчорашнього дощу замерзли, перетворивши глицю на деревах на неймовірні чудернацькі візерунки, а доріжку — на ідеально-смертельну ковзанку. Падіння навіть на суху землю не було для мене незвичним явищем, тому, швидше за все, мені безпечніше повернутися назад до ліжечка.

Чарлі поїхав на роботу до того, як я спустилася вниз. З багатьох точок зору проживання з Чарлі було ідентичне володінню окремим помешканням. Я не почувалася самотньою, навпаки, насолоджувалася перебуванням наодинці з собою. Я швидко поснідала тарілкою каші й соком із пластикового пакета. Мені не терпілося потрапити до школи; ця тенденція лякала. Я усвідомлювала, що не згораю від нетерпіння опинитися в цікавому навчальному середовищі чи зустрітися з новими друзями. Якщо чесно, я розуміла, що мене тягне до школи, бо там я побачу Едварда Каллена. І це було великою, великою дурістю.

Після вчорашніх бездумних і непотрібних зізнань я мала б усіляко його уникати. До того ж він викликав певні підозри; навіщо він збрехав про очі? Мене лякала ворожість, яка, я відчувала, інколи струменіла від нього, — у мене досі відбирало мову, коли я згадувала це ідеальне обличчя. Немає жодних сумнівів, що ми належимо до різних світів. Не варто шукати зустрічі з Едвардом.

Мені довелося мобілізувати всі фізичні й моральні сили, щоб слизькою цегляною доріжкою дістатися живою до пікапа. Я втратила рівновагу і ледве не гепнулася біля машини, але примудрилась урятуватися, схопившись за бічне дзеркало. Веселенький на мене очікує день.

Дорогою до школи, щоб позбутися і страху впасти, і небажаних роздумів про Едварда Каллена, я згадувала Майка з Ериком і те, наскільки по-іншому реагують на мене хлопці-однолітки у Форксі. Я впевнена, що моя зовнішність не змінилася з часу переїзду з Фенікса. Можливо, річ у тому, що тамтешні хлопці спостерігали, як я повільно проходила незграбні стадії дорослішання, і через це сприймали мене в такому ключі. Можливо, причина криється в тому, що я новенька, а нові обличчя тут — велика рідкість. Імовірно, природна незграбність викликала у місцевих не стільки зневагу, як співчуття, змушуючи їх сприймати мене як стражденну панянку. Втім, так чи інак, але Майкове крутіння хвостиком і Ерикове очевидне суперництво з ним неабияк спантеличили мене. Не впевнена, що це ліпше, ніж коли тебе не помічають.

Здавалося, пікапові немає діла до льодяної кори на дорозі. Проте я їхала повільно, не бажаючи в разі чого рознести вщерть центральну вулицю міста.

Вилізши з авта біля школи, я побачила, чому так легко їхалося. Вловивши краєм ока срібний блиск, я, обережно тримаючись за борт, щоб не впасти, пішла оглянути шини. Колеса оплітали тоненькі перехрещені ланцюги у формі зірочок. Чарлі встав бозна-як рано, щоб поставити їх на пікап. У мене зашкребло у горлі. Я не звикла до турботи, мовчазна небайдужість Чарлі чимало мене здивувала.

Я стояла позаду машини, воюючи з несподіваним припливом емоцій, викликаним ланцюгами проти ковзання, аж раптом почула дивний звук.

Це був гучний скрегіт, який швидко наближався й ставав дедалі пронизливішим. Здригнувшись, я роззирнулася.

І побачила кілька подій водночас. Жодного ефекту повільної зйомки, як показують у кіно. Навпаки, здавалося, викид адреналіну прискорив роботу мозку і я змогла до деталей роздивитися все, що відбувалося в ту мить.

Едвард Каллен стояв за чотири машини, із жахом дивлячись у мій бік. Його обличчя вирізнялося на тлі моря інших, побілілих від шоку. Але наразі найважливішим об’єктом був темно-синій фургон, що юзом летів із заблокованими колесами, скрегочучи гальмами та виписуючи круги по стоянці. Він от-от мав ударити задній бік пікапа; я стояла просто на його шляху. У мене не було часу навіть заплющити очі.

Та перш ніж я почула страхітливий удар, коли фургон поцілувався із кузовом пікапа, щось сильно вдарило мене з іншого, ніж я очікувала, боку. Голова буцнулася об укритий льодом асфальт, я відчула, як щось тверде і холодне притискає мене до землі. Я лежала на доріжці за жовтою автівкою, припаркованою поруч із пікапом. У мене не було нагоди роздивитися ще щось, оскільки фургон і далі рухався. Із жахливим скреготом він обігнув кузов пікапа і, досі ковзаючи юзом, знову збирався переїхати мене.

Тихе прокляття змусило мене нарешті зрозуміти, що поруч хтось є. Я не могла не впізнати цього голосу. Дві довгі білі руки вилетіли вперед, захищаючи мене; фургон затремтів і зупинився за тридцять сантиметрів від мого обличчя. Сильні руки дивним чином вписалися в глибоку вм’ятину на боці фургона.

Потім вони замелькали, і я бачила лише розмиту картинку. Одна з них раптом сковзнула під фургон; щось потягнуло мене за ноги, і вони зателіпалися, як у гумової ляльки, доки не вдарилися об колесо жовтої машини. По вухах різонув пронизливий металевий звук удару. Фургон зупинився — на асфальті жахливо захрустіло скло — там, де за мить до того лежали мої ноги.

Якусь хвилину на стоянці панувала цілковита тиша. Потім здійнявся неймовірний галас. У цьому несподіваному божевіллі я чула, як безліч людей викрикують моє ім’я. Та незрівнянно чіткіше за ввесь вереск я почула просто біля вуха глибокий схвильований голос Едварда Каллена:

— Як ти, Белло?

— Нормально, — відповіла я чужим голосом. Зробила спробу встати і зрозуміла, що він тримає мене у залізних обіймах.

— Обережно, — попередив він, коли я заборсалася. — Думаю, ти сильно вдарилася головою.

Я відчула пульсуючий біль вище лівого вуха.

— Ого, — здивовано промимрила я.

— Так я і думав.

Неймовірно, але скидалося на те, що Едвард щосили намагається не розсміятися.

— Як у бі… — на півслові я затнулася, намагаючись опанувати себе і зібратися з думками. — Як ти міг так швидко відштовхнути мене?

— Я стояв поруч із тобою, Белло, — знову серйозним тоном відповів він.

Я нарешті сіла, цього разу Едвард відпустив мене, забравши руки з талії і відсунувшись так далеко від мене, як дозволив обмежений простір. Я подивилася на турботливий, відкритий вираз обличчя і знову втратила почуття реальності від сили, що крилася у золотавих очах. Про що я запитувала?

Потім нас знайшли. Люди з натовпу плакали, кричали одне на одного, кричали на нас.

— Не рухайтесь, — наказували нам.

— Витягніть Тайлера з фургона! — гукали інші.

Навколо нас розгорнулася страшенна метушня. Я спробувала підвестися, але холодна рука Едварда натиснула на моє плече.

— Тобі краще якийсь час не рухатися.

— Але мені холодно, — поскаржилась я. Мене здивувало, що він тихенько засміявся. Так тихо, майже нечутно.

— Ти був отам. Ти стояв біля своєї машини, — раптом пригадала я.

Сміх миттєво обірвався. Вираз обличчя став холодним.

— Ні, я був біля тебе.

— Я тебе бачила.

Навколо був хаос. Я чула захриплі голоси дорослих, що прилетіли на стоянку, але вперто продовжувала суперечку. Я не помиляюся, Едварду доведеться це визнати.

— Белло, я стояв поруч із тобою і відштовхнув тебе від місця зіткнення.

Я сповна відчувала неймовірну силу його погляду. Він ніби намагався змусити мене зрозуміти щось винятково важливе.