Стефани Майер – Сутінки (страница 89)

Він на мить посміхнувся, та очі залишилися серйозними.

— Це було не так і погано, сама казала.

— Тому що я була з тобою.

Якусь хвилину ми сиділи мовчки, він дивився на місяць, я дивилася на нього. Хотіла б я знайти спосіб пояснити йому, наскільки байдуже мені нормальне людське життя!

— Розкажеш мені дещо? — запитав Едвард, поглянувши на мене зверху вниз із ледь помітною посмішкою на вустах.

— Як завжди.

— Просто пообіцяй, що розповіси, — наполіг він, вишкірившись.

Я знала, що майже відразу пошкодую.

— Добре.

— Мені здалося, ти по-справжньому здивувалася, збагнувши, що я везу тебе сюди, — почав він.

— Так і було, — втрутилась я.

— Точно, — погодився він. — Тоді у тебе мала бути інша версія… Мені цікаво — як ти гадала, навіщо тебе так пишно вбирають?

Угу, ось я і шкодую. Я підібгала губи, вагаючись.

— Я не хочу тобі розповідати.

— Ти обіцяла, — заперечив він.

— Я знаю.

— В чім річ? Я знаю, він гадає, що мені просто ніяково.

— Думаю, правда розлютить тебе — або засмутить. Він обмізковував почуте, брови зійшлися докупи.

— Я все одно хочу знати. Будь ласка. Я зітхнула. Він чекав.

— Ну… я припускала… що є певна… нагода. Та й гадки не мала, що вона настільки дріб’язкова, людська… учнівський бал, — пирснула я.

— Людська? — похмуро перепитав він, правильно визначивши ключове слово.

Я втупилася в сукню, крутячи в руках вільний шматок шифону. Едвард мовчки чекав.

— Добре, — полилося з мене потоком зізнання. — Отже, я сподівалася, що ти, ймовірно, передумав… що ти врешті-решт збираєшся мене перетворити.

На Едвардовому обличчі заграв добрий десяток емоцій. Деякі я впізнала: злість… біль… потім він, здається, опанував себе. Тепер він став веселим.

— Ти гадала, це нагода вдягнути смокінг? — підкусив він, торкаючись лацкану.

Я насупилася, щоб приховати збентеження.

— Я не знаю, як воно відбувається. Принаймні для мене це видавалося раціональнішим поясненням, ніж учнівський бал. — (Едвард шкірився). — Не смішно, — сказала я.

— Так, ти маєш рацію, аж ніяк, — погодився він. Посмішка зникла. — Та я б радше ставився до цього як до жарту, ніж вірив, що ти говориш серйозно.

— А я серйозно. Він глибоко зітхнув.

— Я знаю. Ти справді так цього хочеш? В очах знову забринів біль. Я прикусила губу, кивнула.

— Тоді приготуйся до кінця, — пробурмотів Едвард майже сам до себе, — до сутінків твого життя, що тільки нещодавно почалося. Ти готова відмовитися від усього?

— Це не кінець, це початок, — ледь чутно не погодилась я.

— Воно того не варте, — сумно сказав він.

— Пам’ятаєш, ти колись говорив, що я не бачу себе збоку? — запитала я, підіймаючи брови. — Мушу сказати, ти страждаєш на подібну сліпоту.

— Я знаю, хто я.

Я зітхнула. Його невеселий настрій перейшов на мене. Він стиснув губи, очі дивилися просто в душу. Довгу мить Едвард роздивлявся моє обличчя.

— Отже, ти готова? — запитав він.

— М-м-м, — хапнула я ротом повітря. — Так? Він посміхнувся, повільно схилив голову, холодні губи торкнулися моєї шкіри між підборіддям і вушком.

— Просто зараз? — прошепотів він, від подиху на шию повіяло холодом. Я мимоволі затремтіла.

— Так, — прошепотіла я, не залишивши голосу шансів зламатися. Коли Едвард думає, що я блефую, то на нього очікує розчарування. Рішення ухвалене, у мене не залишилось сумнівів. Байдуже, що тіло тверде як дошка, руки стиснулися в кулаки, дихання уривчасте…

Він зловісно хихотнув, відхилився. На його обличчі не було розчарування.

— Невже ти справді повірила, що я так легко здався? — сказав він. Крізь насмішку забриніла кисла нотка.

— Дівчата завжди мріють. Брови злетіли вгору.

— Ось про що ти мрієш? Стати чудовиськом?

— Не зовсім, — сказала я. Вибраний ним тон змусив мене насупитися. Справді чудовисько. — Переважно я мрію про вічність поруч із тобою.

Едвардів вираз змінився, пом’якшав, посмутнів через ледь відчутний біль у моєму голосі.

— Белло, — його пальці легенько обвели контур моїх губ. — Я залишуся з тобою — хіба цього не досить?

Мої губи усміхнулися під його пальцями.

— Поки що досить.

Моя наполегливість змусила його насупитися. Сьогодні ніхто не збирається здаватися. Едвард видихнув — схоже було на стогін.

Я торкнулася його обличчя.

— Дивись, — сказала я. — Я кохаю тебе більше, ніж решту світу разом узяту. Хіба цього не досить?

— Досить, — усміхнувся він. — Досить навіки. І схилився, щоб притулитися холодними вустами до моєї шиї.

Подяки

Величезне спасибі моїм батькам, Стіву та Кенді, за любов і підтримку довжиною в життя, за великі книжки, які вони читали мені в дитинстві, й за те, що вони досі тримають мене за руку в моменти, коли я нервуюся;

моєму чоловікові Панчо та моїм синам Гейбу, Сету та Елі за те, що вони так часто відпускали мене до моїх уявних друзів;

моїм друзям із Будинку письменників;

Женев’єві Ганьє-Хавес за те, що вона дала мені перший шанс;

моєму агентові Джоді Рімер за втілення в дійсність найнеймовірніших мрій;

моєму редакторові Меган Тинглі за її допомогу, завдяки якій «Сутінки» стали кращими, ніж на початку;

моїм братам, Полу і Джейкобу, за пораду експертів у технічних питаннях;

моїй он-лайн родині, талановитому колективу та письменникам з fansof ealitytv.com, особливо Кімберлі «Шаззер» та Коліну «Мантенні» за підтримку, поради й натхнення.