Стефани Майер – Сутінки (страница 86)

Він підвівся і пішов у другий кінець маленької палати, прихилився до стіни. Склав руки й чекав. Я не зводила з нього очей, на душі було тривожно. Він спокійно зустрів мій погляд.

— Ось так, сонечко, — всміхнулася медсестра, впорскуючи ліки у трубку. — Зараз тобі покращає.

— Дякую, — промимрила я без особливого ентузіазму. Довго чекати не довелося. Я майже одразу відчула, як із потоком крові тілом поширюється дрімота.

— Воно повинно так подіяти, — промимрила медсестра, коли мої повіки затулили очі.

Напевно, вона пішла з палати, тому що мого обличчя торкнулося щось холодне і гладеньке.

— Залишися, — вийшло нерозбірливо.

— Так, — пообіцяв Едвард. У нього прегарний голос, як колискова. — Як я сказав, доки це робить тебе щасливою… доки так краще для тебе.

Я спробувала похитати головою, та вона виявилася заважкою.

— Це не одне й теж, — пробурмотіла я.

Він засміявся.

— Не хвилюйся про це зараз, Белло. Посперечаєшся зі мною, коли прокинешся.

Гадаю, я всміхнулася.

— Гаразд. Я відчула його губи біля свого вушка.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він.

— Я теж.

— Я знаю, — тихенько засміявся він.

Я легенько повернула голову… шукаючи. Він знав, щó мені потрібно. Його вуста ніжно торкнулися моїх.

— Дякую, — зітхнула я.

— Завжди будь ласка.

Насправді мене вже не було у палаті, та я з усіх своїх слабких сил боролася з заціпенінням. Була одна річ, яку я хотіла сказати коханому.

— Едварде? — я щосили намагалася чітко вимовити його ім’я.

— Так?

— Я ставлю на Алісу, — прошепотіла я.

Потім мене накрила ніч.

Епілог

Нагода

Едвард допоміг сісти в машину, дуже обережно, враховуючи шовкову та шифонову красу навколо мене, і квіти, які сам щойно пришпилив до дбайливо викладених кучерів, і нарешті мою загіпсовану ніжку. Втім, не звернув уваги на те, як я сердито скривила рота.

Вмостивши мене, він сів за кермо, й ми помчали назад по довгій під’їзній доріжці.

— Коли конкретно ти збираєшся розказати мені, що відбувається? — сварливо запитала я. Ненавиджу сюрпризи. Він знає про це.

— Я вражений, що ти досі не здогадалася.

На вустах його забриніла хитра посмішка, у мене перехопило подих. Хіба я коли-небудь зможу звикнути до Едвардової досконалості?

— Я казала, що ти сьогодні просто красень, правда? — перепитала я.

— Так, — вишкірився він. Ніколи раніше не бачила його у чорному; контраст із блідою шкірою робив вроду абсолютно нереальною. З цим не посперечаєшся, хоча його смокінг й змушував мене нервуватися.

Втім, далеко не настільки, як сукня. Або черевичок. Один черевичок, друга нога надійно закута в гіпс. Очевидно, що підбор-шпилька, примотаний до нього атласними стрічками, аж ніяк не сприяв моїм кульгавим спробам повзати собі потихеньку.

— Я більше до вас і ногою не ступлю, якщо Аліса ставитиметься до мене, як до піддослідного кролика, — пробурчала я.

Більшу частину дня я провела у приголомшливо величезній ванній кімнаті Аліси як безпомічна жертва її перукарських та косметичних експериментів. Щоразу, коли я крутилася чи скаржилася, вона нагадувала мені про відсутність у неї людських спогадів і просила не псувати веселощів. Потім вона вдягнула мене у найбезглуздішу сукню — темно-синю, оздоблену рюшами, з оголеними плечима, з французькими бирками, які я не могла прочитати, — словом, сукню для червоної доріжки, а не для Форкса. З вечірнього одягу добра не буде, я впевнена. Хіба що… та я боялася висловити свої підозри, хай навіть у власній голові.

Від роздумів мене відірвав дзвінок мобільного. Едвард витягнув телефон із внутрішньої кишені смокінга і, перш ніж відповісти, кинув швидкий погляд на номер вхідного абонента.

— Здрастуйте, Чарлі, — шанобливо сказав він.

— Чарлі? — насупилась я.

З часу мого повернення до Форкса з Чарлі було… складно. Моя погана поведінка і пов’язані з нею неприємні події викликали у нього дві протилежні реакції. Карлайлові він настільки вдячний, що ледве не боготворить його. З іншого боку, він уперто переконаний, що Едвард винен — якби не він, я б для початку не поїхала з дому. Едвард думав приблизно аналогічно. З’явилися нові для мене правила — комендантська година… часи для відвідування.

Чарлі щось сказав, і це змусило Едвардові очі недовірливо розширитися, тоді він широко вишкірився.

— Ви жартуєте! — засміявся він.

— Що трапилося? — запитала я. Він проігнорував мене.

— Чому б вам не дати йому слухавку? — з явною насолодою запропонував Едвард. Почекав кілька секунд.

— Привіт, Тайлере, це Едвард Каллен.

Збоку могло скластися враження, що він розмовляє дуже дружньо. Та я знаю його голос достатньо добре, щоб зауважити непомітний відтінок погрози. Що Тайлер забув у мене вдома? До мене почала доходити страхітлива правда. Я знову поглянула на недоречну сукню, яку змусила мене вдягнути Аліса.

— Мені шкода, якщо мало місце якесь непорозуміння, та Белла сьогодні зайнята, — тон змінився, погроза чулася набагато чіткіше. — Правду кажучи, вона буде зайнята завжди, якщо мова йтиме про когось, крім мене. Без образ. Мої співчуття з приводу зіпсованого вечора, — судячи з голосу, Едвард зовсім не співчував Тайлерові. Він різко згорнув телефон, на обличчі розцвіла велетенська самовдоволена посмішка.

Натомість моє обличчя та шия стали темно-червоними від гніву. Я відчувала, як очі наповнюються спровокованими гнівом сльозами.

Едвард здивовано поглянув на мене.

— Я трохи перегнув палицю в кінці? Не хотів тебе образити. Я залишила його слова без відповіді.

— Ти везеш мене на учнівський бал! — заверещала я.

І приголомшено збагнула, що все стає на місця. Якби не моя цілковита байдужість до цієї події, я б помітила дату на афішах, що прикрашали шкільні будівлі. Та мені й у страшному сні не примарилося б, що Едвард прирече мене на таке. Невже він не знає мене?

Він точно не очікував на реакцію такої сили. Стиснув губи, примружився.

— Белло, не ускладнюй. Я зиркнула у вікно; ми на півдорозі до школи.

— Чому ти так зі мною чиниш? — перелякано, але наполегливо запитала я.

Він указав рукою на смокінг.

— Ну, серйозно, Белло, а куди, ти думала, ми збираємося?

Я почувалася приниженою. По-перше, тому що не звернула уваги на очевидне. І тому що розпливчасті підозри — очікування насправді, — які я плекала цілий день, поки Аліса намагалася перетворити мене на королеву краси, були занадто далекими від реальності. Мої напівлячні мрії тепер видавалися зовсім дурними.

Я здогадувалася, що наближається певна нагода. Але учнівський бал! На нього я б грішила в останню чергу.

По щоках текли сльози гніву. Я збентежено пригадала, що у мене нафарбовані вії, це незвично для мене. Хутко витерла під очима, щоб уникнути чорних плям. Коли я забрала руку, на ній не було жодних слідів; мабуть, Аліса в курсі, що мені потрібна водостійка туш.

— Повне безглуздя. Чому ти плачеш? — буркнув Едвард.

— Бо я розлючена!

— Белло! — спрямував він на мене всю силу палючих золотавих очей.

— Що? — розгублено промимрила я.

— Вволь моє бажання, — наполіг він.

Його очі розтопили всю мою злість. З ним неможливо сперечатися, він використовує нечесні прийоми. Я жалюгідно відступила.