Стефани Майер – Сутінки (страница 62)

— Судячи зі звуків, ти збираєшся пообідати Беллою, тож ми прийшли подивитися, чи ти часом не поділишся з нами, — повідомила Аліса.

Я на мить заціпеніла, доки не зрозуміла, що Едвард радісно шкіриться — з її пропозиції чи з моєї реакції, не відомо.

— Вибачайте, не думаю, що маю достатньо, аби ділитися, — відповів він, притискаючи мене непристойно близько.

— Власне, — сказав Джаспер, мимоволі посміхаючись та заходячи в кімнату, — Аліса каже, що сьогодні вночі буде справжня гроза, Еммет хоче покидати м’яча. Ти з нами?

Поодинці всі слова були звичайними, та їхнє поєднання збентежило мене. Втім, я здогадалася, що Аліса, мабуть, утре носа будь-якому метеорологу.

У Едварда засяяли очі, але він вагався.

— Звісно, ти повинен привести Беллу, — прощебетала Аліса. Мені здалося, я помітила, як Джаспер швидко на неї зиркнув.

— Ти хочеш піти? — збуджено поцікавився Едвард, загорівшись від думки.

— Певна річ. Хіба я можу розчарувати це обличчя?

— Щоб пограти в м’яча, нам треба чекати на грім — ти побачиш чому, — пообіцяв він.

— Мені знадобиться парасолька? Трійця одночасно розреготалася.

— Знадобиться? — запитав Джаспер у Аліси.

— Ні, — впевнено відповіла та. — Злива проллється над містом. На галявині буде сухо.

— Тоді добре, — ентузіазм у Джасперовому голосі звучав природно, заразливо. Я зрозуміла, що радше згораю від нетерпіння, ніж ціпенію від жаху.

— Ходім дізнаємося, чи приїде Карлайл, — Аліса скочила з місця і помчала до дверей. Від цього видовища у будь-якої балерини гарантовано б трапився розрив серця.

— Наче ти не знаєш? — піддражнив її Джаспер. Не встигла я змигнути оком, як вони залишили кімнату. Джаспер примудрився непомітно зачинити по собі двері.

— У що ми гратимемо? — наполегливо поцікавилась я.

— Ти не гратимеш, ти дивитимешся, — прояснив ситуацію Едвард. — Ми гратимемо в бейсбол.

Я закотила очі.

— Вампіри люблять бейсбол?

— Уся Америка грає у бейсбол, — іронічно-серйозно сказав він.

Розділ 17

Гра

Коли Едвард повернув на мою вулицю, почав накрапати маленький дощик.

Досі я не сумнівалася, що Едвард залишиться поруч під час мого тимчасового перебування у реальному світі. Та потім я побачила чорну машину — припаркованого на нашій під’їзній доріжці старого «Форда» — і почула, як Едвард тихо й різко пробурчав щось нерозбірливе. Відхиляючись якнайдалі від дощових крапель, на вузенькому ґанку перед вхідними дверима, позаду батькового візка, стояв Джейкоб Блек. Коли Едвард припарковував пікап на узбіччі, обличчя Біллі могло посперечатися незворушністю з кам’яною брилою. Джейкоб утупився собі під ноги; вигляд у нього був змучений.

Тихий Едвардів голос аж пашів люттю.

— Він перейшов межу.

— Він приїхав попередити Чарлі? — здогадалась я, швидше злякавшись, ніж розлютившись.

Едвард мовчки кивнув, крізь дощ спопеляючи Біллі поглядом примружених очей.

Я ледве не знепритомніла від полегшення, що Чарлі немає вдома.

— Дозволь мені самій з цим упоратися, — запропонувала я. Чорні провалля замість Едвардових очей вельми занепокоїли мене.

На мій подив він погодився.

— Так, напевно, буде найкраще. Втім, будь обережною. Малий не в курсі.

Мене трохи зачепило оте «малий».

— Джейкоб не набагато молодший за мене, — нагадала я. Едвард поглянув на мене, гнів миттєво притамувався.

— Я пам’ятаю, — вишкірившись, запевнив він. Я зітхнула, поклала руку на дверцята.

— Затягни їх у дім, — проінструктував мене він, — щоб я міг зникнути. Я повернуся наприкінці дня.

— Пікап тобі потрібен? — запропонувала я, вигадуючи тим часом, як пояснити його відсутність Чарлі.

Він закотив очі.

— На своїх двох я дістануся додому хутчіше, ніж доповзе пікап.

— Ти не мусиш їхати, — сумно сказала я. Мій сумний вираз змусив його посміхнутися.

— Насправді мушу. Потому як відправиш гостей, — кинув він похмурий погляд на Блеків, — тобі доведеться підготувати Чарлі до знайомства з новим хлопцем, — він широко всміхнувся, демонструючи тридцять два блискучі зуби.

Я застогнала.

— Велике спасибі. У нього на вустах з’явилася моя улюблена кривувата усмішка.

— Я скоро повернуся, — пообіцяв він. Стрельнув очима на ґанок, швидко схилився, щоб поцілувати лінію переходу мого підборіддя у шию. Моє серце несамовито затріпотіло; я також зиркнула на ґанок. Обличчя Біллі втратило незворушний вираз, руки вп’ялися у ручки крісла.

— Скоро, — нагадала я, відчиняючи двері та виходячи під дощ.

Я підтюпцем побігла крізь мжичку до ґанку, спиною відчуваючи Едвардів погляд.

— Добридень, Біллі! Привіт, Джейкобе! — привітала я їх якомога радісніше. — Чарлі поїхав на цілий день, сподіваюся, ви недовго чекаєте.

— Недовго, — приглушеним голосом відповів Біллі. Чорні очі пронизували наскрізь. — Я просто хотів завезти ось це, — вказав він на коричневий паперовий пакет, що лежав у нього на колінах.

— Дякую, — відповіла я, хоча не мала анінайменшої гадки, що там може бути. — Чому б вам не зайти в дім, щоб трошко посушитися?

Вдавши, що не помічаю його напруженого, пильного погляду, я відімкнула двері і жестом запросила їх проходити всередину.

— Ось так, давайте я візьму, — запропонувала я, повертаючись, щоб зачинити двері. Дозволила собі кинути останній погляд на Едварда. Він чекав, нерухомо завмерши, очі були сумні.

— Це треба покласти в холодильник, — зауважив Біллі, вручаючи мені пакет. — Тут смажена риба, фірмова страва Гаррі Клірвотера. Чарлі дуже любить. У холодильнику вона краще підсохне, — знизав він плечима.

— Дякую, — повторила я, цього разу від щирого серця. — Я вже перепробувала всі відомі рецепти на рибу, а тато сьогодні ввечері привезе нову порцію.

— Знову на риболовлі? — у очах Біллі промайнув слабкий вогник. — На старому місці? Тоді, може, я заскочу до нього на зворотному шляху.

— Ні, — швидко збрехала я. Приязність як корова язиком злизала. — Він збирався на нове місце… Куди точно, не маю гадки.

Зміна моєї поведінки не залишилася непоміченою, Біллі замислився.

— Джейку, — сказав він, не зводячи з мене уважного погляду, — не принесеш із машини нову картину Ребекки? Я привіз її для Чарлі.

— Де вона? — похмуро запитав Джейкоб. Я зиркнула на нього, він втупився у підлогу, брови зійшлися на переніссі.

— Здається, в багажнику, — сказав Біллі. — Можливо, щоб знайти її, доведеться добряче поритися.

Джейкоб зіщулився і вискочив назад під дощ.

Ми з Біллі мовчки дивилися одне на одного. Минуло кілька секунд, тиша стала ніяковою, тому я розвернулася і попрямувала до кухні. Почула, як мокрі колеса скриплять по лінолеуму: він поїхав слідом.

Я запхнула пакет на забиту верхню поличку холодильника, розвернулася на сто вісімдесят градусів, щоб поглянути в обличчя Біллі. Густо вкрите зморшками лице — згорнута книжка для мене.

— Чарлі повернеться нескоро, — сказала я майже грубо. Він кивнув на згоду, але промовчав.

— Ще раз дякую за рибу, — натякнула я.

Він кивнув. Я зітхнула і склала руки на грудях. Схоже, він зрозумів, що я вирішила закінчити й до того не дуже змістовну розмову.