Стефани Майер – Сутінки (страница 50)

— Гаразд, згодна, тобі постійно про це кажуть.

— Давай, боягузко, залазь мені на спину.

Я почекала, щоб переконатися, що він не жартує. Очевидячки, ні, все цілком серйозно. Побачивши мої вагання, він посміхнувся й потягнувся до мене. Моє серце негайно зреагувало; хай він не чує думок, та прискорене серцебиття завжди продає мене з потрухами. Тим часом він закинув мене на спину. З мого боку процедура не забрала багато зусиль, хіба-що я так міцно вчепилася у нього руками й ногами, що нормальну людину задушила б. Схоже було, ніби я тримаюся за камінь.

— Я трохи важча за звичайний рюкзак, — попередила я.

— Ха! — фиркнув Едвард. Я майже почула, як він закотив очі. Ніколи не бачила його в такому піднесеному настрої.

Він страшенно здивував мене, схопивши мою руку й притиснувши її до свого обличчя та глибоко вдихнувши.

— Що далі — то легше, — промимрив він. Потім він побіг.

Якщо раніше у його присутності я й боялася смерті, це не йшло в жодне порівняння з тим, що я пережила тоді. Він мчав крізь темний густий підлісок, наче куля, наче привид. Жодного звуку, жодної ознаки на доказ того, що Едвардові ноги торкаються землі. Його дихання залишалося незмінним, наче біг йому не коштував жодних зусиль. А дерева пролітали повз зі швидкістю світла, щоразу на волосину від нас.

Я була занадто нажахана, щоб заплющити очі, хоча холодне лісове повітря батогом шмагало по обличчю і різало очі. Я почувалася так, ніби через власну дурість під час польоту вистромила голову в ілюмінатор літака. Вперше у житті я пізнала нудотну слабкість морської хвороби.

Раптом усе закінчилося. Ми цілий ранок чимчикували пішки, щоб дістатися Едвардової галявини, а тепер за кілька хвилин опинилися біля пікапа.

— Аж дух перехоплює, правда? — Едвардів голос тремтів від радісного збудження.

Він завмер на місці, чекаючи, поки я злізу на землю. Я силкувалася розчепити мертву хватку, та м’язи відмовлялися слухатися. Руки й ноги заціпило намертво, вони не розгиналися, натомість голова крутилася дзиґою. Дуже незручно.

— Белло? — схвильовано перепитав Едвард.

— Гадаю, мені краще полежати, — видихнула я.

— Ой, вибач, — він досі чекав, що я злізу, та де там. Я не могла поворухнутися.

— Гадаю, мені потрібна допомога, — визнала я.

Він тихенько засміявся, ніжно розімкнув мою вбивчу хватку навколо його шиї. Із залізною силою його рук не посперечаєшся. Перекинув мене наперед, колисаючи, як немовля. Якусь мить потримав так, тоді обережно поклав на пружну папороть.

— Як самопочуття? — запитав він.

Хіба можна точно визначити, як почуваєшся, коли світ обертається так, наче у тебе замість голови дзиґа?

— Гадаю, у мене запаморочення.

— Поклади голову між колін.

Я дослухалася його поради, трохи допомогло. Я повільно вдихала і видихала, нерухомо зафіксувавши голову. Минав час, і зрештою я відчула, що зможу її підвести. У вухах лунало глухе дзижчання.

— Здається, це була не найкраща ідея, — припустив Едвард.

Я спробувала схвально оцінити свій новий досвід і заявила слабким голосом:

— Ні, що ти, дуже цікаво.

— Ага! Ти бліда як привид, ні, бліда як я!

— Думаю, мені слід було заплющити очі.

— Не забудь зробити це наступного разу!

— Наступного разу! — простогнала я. Він розреготався, досі перебуваючи у чудовому гуморі.

— Задавака! — пробурмотіла я.

— Белло, розплющ очі, — тихо сказав він.

Виявляється, він був зовсім поруч, обличчя опинилося поряд із моїм. Краса приголомшила мене — це занадто, його врода перевершує розумні межі, я ніколи до неї не звикну.

— Під час бігу я думав… — він затнувся.

— Як не влетіти у дерева, сподіваюся.

— Дурненька моя Белло, — хихотнув він. — Біг у мене в крові, про це не треба думати.

— Задавака! — знову пробурчала я. Він посміхнувся.

— Ні, — вів далі він. — Я тут подумав про одну річ, яку хочу спробувати.

Він узяв моє обличчя у свої руки.

Я забула, як дихати.

Він завагався — але не так, як звичайний хлопець, як людина.

Не так, як вагається чоловік, перш ніж поцілувати жінку, прагнучи вгадати її реакцію — як вона сприйме його вчинок. Він може вагатися, щоб подовжити мить, ідеальну мить очікування за секунду до поцілунку, що інколи буває кращою за сам поцілунок.

Едвард завагався, щоб випробувати себе, переконатися, що це безпечно, впевнитися, що він контролює свої бажання.

Потім холодні мармурові губи ніжно притулилися до моїх.

Моя реакція стала повною несподіванкою для нас обох.

Кров закипіла під шкірою, запалала в губах. Я ледве не задихнулася, пальці вчепилися у Едвардове волосся, притиснувши його обличчя до мене. Губи розтулилися, коли я вдихнула п’янкий аромат його дихання.

Тої ж миті я відчула, як під моїми вустами його плоть перетворюється на холодний камінь. Руки обережно, та непереборно дужо відштовхнули моє обличчя. Я розплющила очі й побачила насторожений вираз.

— Ой, — видихнула я.

— Це занадто м’яко сказано.

Очі були дикі, щелепи стиснуті від гострого бажання втриматися, але досконала артикуляція не зрадила Едвардові. Він тримав моє обличчя на відстані сантиметрів десятьох від свого, засліплюючи мені очі.

— Мені ліпше…? — я спробувала звільнитися, дати йому більше простору.

Його руки не дозволили відсунутися більш ніж на пару сантиметрів.

— Я витримаю. Зачекай хвилинку, будь ласка, — голос увічливий, стриманий.

Я пильно дивилася на Едварда, спостерігаючи, як в очах тане збудження, вираз м’якшає.

Раптом він пустотливо вишкірився.

— Так от, — сказав, явно задоволений собою.

— Терпимо? — запитала я. Він засміявся вголос.

— Я сильніший, ніж гадав. Приємне відкриття.

— Хотіла б сказати те ж саме. Вибач.

— Зрештою, ти тільки людина.

— Красно дякую, — в’їдливо відповіла я.

Він підвівся граційно і швидко, майже непомітним для людського ока рухом. Простягнув мені руку. Неочікуваний жест! Я звикла, що ми всіляко намагаємося уникати фізичного контакт у. Я взяла крижану руку; виявляється, мені насправді не завадить стороння підтримка. Почуття рівноваги досі не відновилося.

— Ти не відійшла від пробіжки? Чи справа у поцілунку?

Яким безтурботним, людяним здавався він зараз, коли на спокійному обличчі серафима розцвіла посмішка! Переді мною стояв інший, дотепер не знайомий мені Едвард. Таким я обожнюю його ще більше. Вимушена розлука змусила б відчути фізичний біль.

— Точно не скажу, голова обертом іде, — спромоглася відповісти я. — Втім, гадаю, цьому посприяло як перше, так і друге.

— Напевно, поведу я.