Стефани Майер – Сутінки (страница 46)

— Отже, ти переймаєшся через неприємності, що спіткають мене — мене! — коли ти не повернешся додому? — у голосі його почулися злість і в’їдливий сарказм.

Я кивнула, не відриваючи очей від дороги.

Едвард пробурмотів щось під носа, так швидко, що я не вловила ні слова.

Решту поїздки ми провели мовчки. Я відчувала, як від нього на мене котяться хвилі злісного осуду, та не могла нічого сказати.

Потім дорога закінчилася, звузившись до тоненької пішохідної стежки з маленьким дерев’яним дороговказом. Я припаркувалася у вузенькій кишеньці й вийшла з пікапа, переймаючись, що Едвард дотепер гнівається, а наразі у мене немає виправдання у вигляді дороги, щоб не дивитися на нього. Надворі було тепло, тепліше, ніж будь-коли з часу мого першого дня у Форксі. Через хмари стояла майже задуха. Я стягнула светр і обв’язала його навколо талії, радіючи, що одягла наспід легеньку сорочку без рукавів. Особливо якщо попереду чекає п’ятимильна прогулянка.

Я почула, як грюкнули двері, й обернулася, щоб побачити, що Едвард також зняв светр. Він стояв до мене спиною, обличчям до суцільної стіни лісу біля пікапа.

— Нам сюди, — сказав він, роздратовано зиркаючи через плече, тоді пірнув у темну гущавину.

— А стежка? — перелякано запитала я і помчала навколо пікапа, щоб не відстати від Едварда.

— Я сказав, що в кінці дороги буде стежка, але не говорив, що ми по ній підемо.

— Не по стежці? — відчайдушно перепитала я.

— Я не дам тобі заблукати, — обернувся він, насмішкувато шкірячи зуби. Я вклякла на місці з розтуленим ротом. Біла сорочка без рукавів розстебнута, гладенька біла шкіра шиї вільно перетікає у мармурові обриси грудей, досконала мускулатура більше не просто натяк, прихований під верхнім одягом. Він занадто ідеальний, зрозуміла я, і відчай гострим кинджалом проштрикнув серце. Не може бути, щоб це божественне створіння призначалося долею для мене.

Едвард пильно подивився на мене, збентежений моїм засмученим виразом.

— Хочеш повернутися додому? — тихо сказав він голосом, повним зовсім іншого болю.

— Ні, — йшла я вперед, поки не опинилася поруч з ним, палко бажаючи не змарнувати жодної секунди з того часу, скільки б його не було, котрий мені судилося провести з Едвардом.

— Що з тобою? — ніжно запитав він.

— Я не дуже хороший турист, — відповіла я без особливого ентузіазму. — Тобі знадобиться чимало терпіння.

— Я можу бути терплячим — якщо дуже-дуже постараюся, — посміхнувся він, не даючи відвести очі у спробі вирватися із лап несподіваної, незрозумілої печалі.

Я спробувала всміхнутися, вийшло непереконливо. Він пильно вивчав моє обличчя.

— Я поверну тебе додому, — пообіцяв він. Я не зрозуміла, мав він на увазі негайне повернення чи говорив загалом. Я знала, він гадає: я засмучена через страх, і знову пораділа, що я єдина людина, чиїх думок він не чує.

— Якщо ти хочеш, щоб я здолала п’ять миль і продралася крізь хащі до заходу сонця, краще не гаючи часу показуй дорогу, — саркастично зауважила я. Він насупився, відчайдушно намагаючись розгадати мій тон і вираз.

За хвильку він здався і пішов уперед у ліс.

Усе виявилося не так важко, як я боялася. Ми йшли здебільшого по рівній місцевості, Едвард прокладав дорогу, щоб на моєму шляху не трапилося вологої папороті чи сітки з моху. Коли пряма «стежка» приводила до повалених дерев чи валунів, Едвард допомагав мені, підтримуючи за лікоть. Щойно я долала перешкоду, він негайно відпускав мене. Не було жодного разу, щоб холодний доторк на моїй шкірі не змусив серце тріпотіти, як пташку в клітці. Двічі я зауважила на його обличчі вираз, котрий переконав мене, що він якимось чином це чує.

Я щосили намагалася не витріщатися на ходячого містера Досконалість. Вдавалося рідко. Його краса щоразу сумом краяла серце.

Переважно ми йшли мовчки. Час від часу він ставив випадкове запитання, до якого не дійшла черга за два попередні дні опитування. Він поцікавився моїм днем народження, вчителями у початковій школі, домашніми тваринками з дитинства. Довелося зізнатися, що я відмовилася тримати домашніх улюбленців потому, як по черзі довела до смерті трьох акваріумних рибок. Він розсміявся голосніше, ніж я звикла, — схожа на дзвоник луна повернулася до нас із дикої пущі.

Через мене похід затягнувся майже до обіду, та Едвард жодного разу не виказав натяку на нетерпіння. Навколо безкінечним лабіринтом старезних дерев простягався ліс; я починала нервувати, що ми не знайдемо дороги назад. Едвард почувався невимушено й упевнено серед зеленої імли, здавалося, жодного разу не сумніваючись у правильності обраного напрямку.

За кілька годин світло, що просочувалося крізь зелений балдахін, змінилося, темно-оливковий відтінок перетворився на яскравіший жовтувато-зелений, нефритовий. День виявився сонячним, як ми і передбачали. Вперше з моменту, коли ми зайшли у гущавину, я відчула захоплене збудження, що швидко переросло у нетерплячку.

— Ми вже на місці? — піддражнила я Едварда, імітуючи сердитий погляд.

— Майже, — всміхнувся він, зауваживши переміну настрою. — Бачиш просвіт попереду?

Я витріщилася у густі зарості.

— М-м-м, а там є що бачити? Він самовпевнено вишкірився.

— Мабуть, справді зарано для твоїх очей.

— Пора відвідати окуліста, — пробурмотіла я. Едвардова самовдоволена посмішка розтяглася до вух.

Та потім, трохи менше ніж за сто метрів, я чітко побачила попереду просвіт поміж деревами і жовтий відблиск замість зеленого. Я пішла швидше, нетерпіння зростало з кожним кроком. Едвард пропустив мене вперед, беззвучно йдучи назирці.

Я дісталася до межі залитого світлом простору й, переступивши останній ряд папороті, опинилася у найчарівнішому місці, яке мені коли-небудь випадало бачити. Невеличка галявина ідеально круглої форми вкрита була безліччю диких квітів — фіолетових, жовтих, ніжно-білих. Звідкись неподалік долинало музикальне дзюрчання струмка. На небі просто над головою сяяло сонце, заливаючи коло маревом яскраво-жовтих променів. Я повільно йшла, охоплена благоговійним зачудуванням, крізь м’яку траву, квіти, що колихалися від вітру, крізь тепле позолочене повітря. Я напівобернулася, бажаючи розділити красу з Едвардом, та позаду мене, там, де він мав би йти, було безлюдно. Я покрутилася навколо, з несподіваною тривогою шукаючи його. Нарешті я його вирахувала. Він досі стояв під густою тінню зеленого шатра на краю просіки, не зводячи з мене уважних очей. Лише тоді я пригадала те, що мене змусила забути краса галявини, — таємницю стосунків Едварда й сонячного світла, яку він обіцяв відкрити сьогодні.

Я зробила крок йому назустріч, очі аж заблищали від цікавості. Його погляд був напружений, неохочий. Я підбадьорливо всміхнулася і покликала Едварда жестом, роблячи ще один крок назустріч. Він застережливо підняв долоню, я засумнівалася, хитнувшись назад на п’ятах.

Здається, Едвард глибоко вдихнув і вийшов під яскраве сяйво полудневого сонця.

Розділ 13

Зізнання

На сонячному світлі Едвард мав вражаючий вигляд. Я так і не звикла до цього видовища, хоча не зводила з нього очей усю другу половину дня. Біла, незважаючи на слабкий рум’янець унаслідок вчорашнього полювання, шкіра буквально переливалася, здавалося, інкрустована тисячами крихітних діамантів. Він нерухомо лежав у траві, розстебнута сорочка відкривала наче висічені з каменю сяючі груди, руки. Мерехтливі блідо-лілові повіки затуляли очі, хоча він, звісно, не спав. Досконала статуя, вирізьблена із невідомого каменю, гладенького як мармур, блискучого як гірський кришталь.

Час від часу його губи рухалися, дуже швидко, ніби тремтіли. На запитання він відповів, що він співає про себе; звук був занизький для моїх вух.

Я також насолоджувалася сонечком, хоча, як на мене, повітря було занадто вологе. Було б добре лягти на спину, як Едвард, і дозволити промінню гріти обличчя. Та я сиділа скулившись, підборіддям на колінах, не в змозі відвести від нього погляд. Ніжний вітерець грався моїм волоссям, створював брижі на траві, що колихалася навколо нерухомого тіла.

Вперше розкішна краса галявини поблякла у порівнянні з Едвардовою пишнотою.

Нерішуче, навіть тепер, як завжди, побоюючись, що він маревом розчиниться у повітрі, занадто прекрасний, щоб бути справжнім, я простягнула палець і провела по мерехтливій руці, куди змогла дотягнутися. Досконалість шкіри, гладенької як шовк, холодної як камінь, вкотре здивувала й зачарувала мене. Коли я поглянула на Едварда, розплющені очі спостерігали за мною. Сьогодні це — іриски, світліші, тепліші після полювання. Куточки бездоганних вуст загнулися у швидкій посмішці.

— Я не лякаю тебе? — напівжартома запитав він, та я відчула непідробну цікавість у м’якому голосі.

— Не більше, ніж завжди.

Він ширше всміхнувся, зуби спалахнули на сонці. Я підсунулася на пару сантиметрів ближче, витягуючи руку, щоб кінчиками пальців пробігтися контурами його передпліччя. Пýчки мої затремтіли. Не сумніваюся, це не залишиться непоміченим.

— Ти не проти? — запитала я, оскільки він знову склепив повіки.

— Ні, — відповів він, не розплющуючи очей. — Ти не уявляєш, що я зараз відчуваю, — зітхнув він.

Я легко помандрувала одною рукою досконалими м’язами плеча, передпліччя, вздовж ледь помітного блакитнуватого візерунка жилок — у внутрішню западинку ліктя. Другою потягнулася, щоб перевернути його руку. Вгадавши моє бажання, він дивовижно швидким рухом підняв долоню вверх, як завжди, збентеживши мене. Я здригнулася, на коротку мить пальці завмерли на його руці.