Стефани Майер – Сутінки (страница 41)

Едвард чекав у машині, втративши шанс побачити, як я грюкнула дверима, не потурбувавшись зачинити їх на нижній замок. Я пішла до «вольво», скромно повагавшись, перш ніж відчинити дверцята й залізти всередину. Едвард посміхався, нічим не стривожений, як завжди нестерпно прекрасний і досконалий.

— Доброго ранку! — привітався шовковий голос. — Як справи? Очі помандрували моїм обличчям, наче це запитання було чимось більшим за звичну формулу ввічливості.

— Дякую, добре.

Мені завжди добре, навіть краще ніж добре, коли я поруч із ним.

Уважний погляд затримався на колах під очима.

— Маєш стомлений вигляд.

— Не змогла заснути, — зізналась я, автоматично перекидаючи волосся на плече, щоб створити бодай видимість укриття.

— Я теж, — піддражнив мене Едвард, заводячи двигун. Я починаю звикати до тихого муркотіння. Впевнена, що ревіння пікапа налякає мене, коли знову доведеться сісти за кермо.

Я розсміялася.

— Думаю, ти правий. Здається, я спала хіба на хвильку довше за тебе.

— Б’юся об заклад, що так.

— Що ти робив минулої ночі? — запитала я. Він вишкірився.

— Жодного шансу. Сьогодні питання ставитиму я.

— Ой, я забула. Що ви волієте знати? — зморщила я лоба. Не уявляю, що, пов’язане зі мною, могло б зацікавити його.

— Який твій улюблений колір? — запитав він із похмурим виразом обличчя.

Я закотила очі.

— Він змінюється щодня.

— Який твій улюблений колір сьогодні? — серйозно перепитав він.

— Напевно, коричневий.

Як правило, я вдягаюся відповідно до настрою. Він фиркнув, нарешті розслабивши насуплену міну.

— Коричневий? — повторив скептично.

— Так. Коричневий — теплий колір. Я сумую за ним. Все, що має бути коричневим: стовбури дерев, каміння, бруд, — тут вкрите соковитою, в’язкою зеленню, — поскаржилась я.

Здається, маленька розгнівана тирада справила неабияке враження. Едвард замислився на хвильку, дивлячись мені прямо у вічі.

— Ти маєш рацію, — серйозно виголосив він. — Коричневий колір — теплий, — він потягнувся швидко, водночас наче вагаючись, і відкинув моє волосся з плеча на спину.

Тим часом ми приїхали до школи. Шукаючи, де припаркуватися, він обернувся до мене.

— Що у тебе зараз у плеєрі? — запитав він похмуро, ніби вимагав зізнатися у вбивстві.

Я пригадала, що там досі стоїть подарований Філом диск. Коли я сказала назву гурту, Едвард криво усміхнувся, в очах промайнув дивний вираз. Він відчинив відділення, розташоване під автомобільним CD-плеєром, витягнув один із приблизно тридцяти дисків, напханих у маленький ящичок, і віддав мені.

— Проміняєш Дебюссі на це? — запитально звів він брову. Такий самий диск. Я оглянула знайому обгортку, не підводячи очей.

Решта дня пройшла приблизно у тому ж дусі. І поки Едвард проводив мене на англійську, і коли ми зустрілися після іспанської, і протягом всього ланчу він безжально розпитував про кожну найневажливішу подробицю мого існування. Фільми, які я люблю і терпіти не можу, невелику кількість місць, де бувала, і безліч тих, котрі мрію відвідати, і книжки, книжки, ще раз книжки.

Складно пригадати, коли востаннє я так багато говорила. Частіше, ніж хотілося б, я почувалася ніяково, переконана, що навіюю на Едварда нудьгу. Та неймовірна зосередженість, написана на його обличчі, і нескінченний потік запитань підштовхували мене продовжувати. У переважній більшості запитання були легкими, лише кілька змусили почервоніти — хіба мені довго. Коли це траплялося, на мене висипалася додаткова купа запитань.

Наприклад, коли Едвард захотів дізнатися мій улюблений дорогоцінний камінь, я, не подумавши як слід, бовкнула «топаз». Він бомбардував запитаннями із такою швидкістю, наче я проходила один із психологічних тестів, у яких ти повинен відповідати перше, що спаде на думку. Не сумніваюся, він продовжив би рухатися вниз по списку в голові, яким керувався, якби не клятий рум’янець. Обличчя почервоніло, тому що донедавна моїм улюбленим каменем був гранат. Поїдаючи поглядом топазові очі, неможливо було не пригадати причину раптової зміни смаку. Природно, Едвард не заспокоївся, доки я не зізналася, чому зашарілася.

— Скажи мені, — зрештою наказав він потому, як умовляння виявилися безрезультатними — тільки тому, що я постійно дивилася куди завгодно, лише не на нього.

— Це колір твоїх очей сьогодні, — зітхнула я, здаючись, і втупилася у свої руки, що вертіли пасмо волосся. — Думаю, якби ти поставив аналогічне запитання за два тижні, я б сказала — онікс, — у мимовільній відвертості я видала більше інформації, ніж було слід, і розхвилювалася, що це спровокує незрозумілий напад гніву, який спалахував щоразу, коли я давала маху, чітко демонструючи, як обожнюю Едварда.

Але він замовк усього на мить.

— Які твої улюблені квіти? — випалив він.

Я полегшено зітхнула; сеанс психоаналізу продовжився. Біологія знову принесла ускладнення. Едвард не припиняв тестувати мене, аж доки до кімнати не зайшов містер Банер, тягнучи знайомий каркас. Коли вчитель підійшов до вимикача, я помітила, як Едвард відсунув стільця трохи далі. Не допомогло. Тільки-но у класі стало темно, з’явилися вчорашні електричні іскри та нестерпне бажання подолати простягненою рукою невелику відстань і торкнутися холодної шкіри.

Я схилилася над столом, опустивши підборіддя на складені руки, й міцно вп’ялася непомітними під столом пальцями у стільницю, відчайдушно борючись зі спокусою піддатися ірраціональному бажанню, що охопило мене. Не дивилася на нього, боялася, що коли наші погляди зустрінуться, це тільки нашкодить моєму самовладанню. Я чесно намагалася зосередитися на фільмі, та в кінці уроку не мала найменшої гадки, про що він. Як і минулого разу, я зітхнула з полегшенням, коли містер Банер увімкнув світло. Нарешті поглянула на Едварда — він дивився на мене, в очах читалися суперечливі думки.

Не кажучи ні слова, він підвівся і завмер на місці, чекаючи на мене. Як і вчора, ми мовчки попрямували до спортзалу. І, точнісінько як тоді, він без слів доторкнувся до мого обличчя — цього разу тильним боком холодної долоні, провівши від скроні до підборіддя, перш ніж розвернутися і піти.

Фізкультура промайнула швидко. Мені дісталася роль спостерігача у блискучому Майковому бадмінтон-шоу одного гравця. Сьогодні ми не розмовляли. Він відмовчувався, зауваживши мій відсутній погляд або досі гніваючись через учорашню сварку. У глибині душі мене мучила совість, та я не могла на цьому зосередитися.

Після дзвінка я, мало не падаючи, кинулась перевдягатися, розуміючи — що швидше я рухатимуся, то скоріше побачу Едварда. Напруження тільки посилювало мою незграбність, але зрештою я дісталася до дверей і відчула знайоме полегшення, побачивши Едварда на місці. На обличчі автоматично розцвіла усмішка від вуха до вуха. Він усміхнувся у відповідь, перш ніж перезапустити програму перехресного допиту.

Наразі запитання стали іншими, втім, не легшими. Він хотів знати, якщо я сумую за домом, то за чим конкретно, наполягаючи на описах невідомих речей. Ми просиділи перед будинком Чарлі не одну годину. Небо потемніло, раптовим потопом уперіщила злива.

Я намагалася змалювати словами речі, що не піддаються опису — наприклад, запах креозоту — гіркий, із гумовим присмаком, та все одно приємний; високий, різкий звук цвіркотіння цикад у липні; безплідну красу дерев із випаленим сонцем листям; обшир неба, що тягнеться, побіліле від спеки, від видно краю до виднокраю, вряди-годи перештрикнуте невисокими горами, вкритими камінням багряного кольору. Найважчим виявилося пояснити, чому все це таке прегарне для мене, довести право на існування краси, що не залежить від ріденької колючої рослинності, котра часто видається напівмертвою, — краси, таємниця якої криється у беззахисності простору, у мілких чашах долин між крутими пагорбами, у тому, як вони тримаються за сонце. Врешті-решт я помітила, що беззастережно використовую руки, намагаючись донести зміст своїх слів.

Неголосні навідні запитання допомагали розповіді линути вільно, а мені у тьмяному світлі бурі не ніяковіти через те, що говорю лише я. Зрештою, коли я закінчила описувати вічний гармидер рідної кімнати, Едвард замовк замість того, щоб підкинути наступне запитання.

— Ти закінчив? — полегшено поцікавилась я.

— Навіть не наблизився до кінця — але скоро повернеться додому твій батько.

— Чарлі! — раптом згадала я про його існування і зітхнула. Кинула оком на темне від дощу небо, та воно міцно зберігало свої секрети. — Уже пізно? — запитала я вголос, глянувши на годинник. Мене здивував час — Чарлі зараз саме їде додому.

— Сутінки, — пробурмотів Едвард, дивлячись на західну частину небокраю, вкриту зловісними темними хмарами. Він говорив замислено, наче його розум блукав далеко звідси. Я витріщилася на Едварда. Він утупив погляд у лобове скло, насправді нічого попереду не бачачи.

Я досі заглядалася на Едварда, коли він зненацька перевів погляд на мене.

— Для нас сутінки — найбезпечніша пора доби, — пояснив він, відповідаючи на невисловлене питання у моїх очах. — Найлегша. Та, по-своєму, і найсумніша… кінець іще одного дня, повернення ночі. Темрява передбачувана, ти не вважаєш? — сумно посміхнувся він.

— Я люблю ніч. Без темряви ми ніколи не побачили б зірок, — насупилась я. — Правда, тут їх нечасто побачиш.