Стефани Майер – Сутінки (страница 33)

— Що він розповів? — похмуро запитав Едвард.

— Він сказав, що ви… не полюєте на людей. Сказав, що ваша родина, в принципі, безпечна, адже ви полюєте тільки на тварин.

— Він сказав, що ми безпечні? — скептично перепитав Едвард.

— Не зовсім. Він сказав, що ви, в принципі, не небезпечні. Але квілеути не хочуть пускати вас на свою землю, про всяк випадок.

Він дивився вперед, хоча я не була впевнена, що він стежить за дорогою.

— То Джейк має рацію? Ви не полюєте на людей? — я щосили намагалася говорити спокійно.

— У квілеутів хороша пам’ять, — прошепотів Едвард. Я сприйняла це як підтвердження.

— Тільки не думай, що все так просто, — застеріг він. — Вони чинять мудро, тримаючись від нас подалі. Ми — небезпечні.

— Не розумію.

— Ми стараємося, — повільно пояснив він. — Зазвичай, коли ми щось робимо, то робимо на совість. Та інколи помиляємось. Наприклад, я помилився, коли дозволив собі залишитися з тобою наодинці.

— Це помилка? — я почула сум у власному голосі; не знаю, чи він також.

— Дуже небезпечна помилка, — пробурмотів він.

У машині запанувала тиша. Я спостерігала, як світло фар кривуляє разом із вигинами дороги. Воно рухалося занадто швидко, нереально, наче ми проходили відеогру. Я фізично відчувала, що час, як чорний асфальт під колесами, збігає з кожною секундою, й страшенно боялася, що більше не матиму нагоди так поговорити з Едвардом, поговорити відверто, усвідомлюючи, як раптом зникають мури між нами. Останні слова натякали на кінець розмови, та я геть відкидала такий варіант. Завелика розкіш змарнувати бодай хвилину, коли ми наодинці.

— Розкажи ще, — відчайдушно попрохала я, не переймаючись попередньою фразою. Тільки б знову почути його голос.

Він хутко блимкнув на мене, приголомшений новою інтонацією.

— Що ще ти хочеш знати?

— Розкажи мені, чому ви полюєте на тварин замість людей, — запропонувала я, не спромігшись притамувати розпач у голосі. Я відчувала, що зараз розплачуся, і щосили боролося з розпачем, який уже охоплював мене.

— Не хочу бути чудовиськом, — відповів він тихо.

— Але тварин недостатньо? На якийсь час він замовк.

— Не скажу точно, але це можна порівняти з дієтою з соєвого молока й сиру. Ми називаємо себе «вегетаріанцями», маленький сімейний жарт. Таке харчування повністю не втамовує голоду, чи радше спраги, хоча дає достатньо сил, щоб опиратися. Як правило, — у голосі його забриніли зловісні нотки. — Бо інколи це складніше, ніж зазвичай.

— Зараз тобі дуже складно? — запитала я. Він зітхнув.

— Так.

— Але ти не голодний, — впевнено сказала я, не запитуючи, а стверджуючи.

— Чому ти так думаєш?

— Твої очі. Я казала, що маю теорію. Я помічала, що люди — особливо чоловіки — стають дратівливішими, коли зголодніють.

Він хихотнув.

— Ти спостережлива, правда?

Я не відповіла, просто дослухаючись до дзвінкого сміху і записуючи його на жорсткий диск у голові.

— На минулих вихідних ви полювали з Емметом? — запитала я, коли в авті запанувала мовчанка.

— Так, — він помовчав, наче вирішуючи: говорити далі чи ні. — Я не хотів їхати, та це було необхідно. Коли не мучить спрага, трішки легше перебувати поруч із тобою.

— Чому ти не хотів їхати?

— Мені стає… м-м-м… неспокійно, коли я надовго залишаю тебе, — очі дивилися ніжно, але пильно, здавалося, просвітлюючи наскрізь, як рентген. — Я говорив серйозно, коли в минулий четвер просив тебе не шубовснутися в океан і не потрапити під машину. Усі вихідні не міг зосередитися, хвилювався за тебе. Після того, що трапилося сьогодні ввечері, просто дивуюся, як ти зуміла прожити два дні без пригод і травм, — Едвард похитав головою, наче щось пригадав. — Ну, майже без травм.

— Тобто?

— Твої руки, — нагадав він. Я поглянула на долоні, на внутрішньому боці яких виднілися майже загоєні сліди від подряпин. Від Едварда нічого не приховаєш.

— Я впала, — зітхнула я.

— Як я і думав, — куточки вуст метнулися вгору. — Якщо взяти до уваги, що це — ти, все могло бути набагато гірше. Така ймовірність ненастанно катувала мене, поки я був у від’їзді. Три дні видалися дуже довгими. Я добряче дістав Еммета, — невесело посміхнувся він.

— Три дні? Хіба ти не сьогодні повернувся?

— Ні, ми приїхали в неділю.

— Тоді чому нікого з вас не було у школі? — я відчула жорстоке розчарування, навіть злість, згадавши, скільки настраждалася через Едвардову відсутність.

— Ти запитувала, чи шкодить мені сонце, я сказав, що ні. Та мені краще не виходити під пряме сонячне проміння, принаймні не в людей на очах.

— Чому?

— Колись покажу, — пообіцяв він. Я на хвилину замислилася.

— Міг би мені зателефонувати, — вирішила я. Я захопила його зненацька.

— Я знав, що з тобою все гаразд.

— Але я не знала, де ти. Я… — завагалась я й опустила очі додолу.

— Що? — у шовковому голосі крилася непереборна сила.

— Мені не подобається. Не бачити тебе. Мені стає неспокійно, — звісно, я почервоніла, сказавши це вголос.

Едвард мовчав. Я стривожено зиркнула на нього, щоб побачити на обличчі маску болю.

— Ні! — простогнав він. — Так не повинно бути. Я не второпала, що спричинило таку реакцію.

— Я сказала щось не те?

— Белло, хіба ти не розумієш? Одна справа — коли я роблю непростимі помилки, і зовсім інша — коли ти дозволяєш собі глибоко втягуватися у це, — він звернув сповнені муки очі на дорогу; слова лилися з вуст так швидко, що я ледве встигала їх розбирати. — Не хочу навіть чути про такі почуття з твого боку, — він говорив тихо, але наполегливо. Слова ранили мене у самісіньке серце. — Це неправильно. Це небезпечно. Я небезпечний, Белло, прошу, зрозумій.

— Ні! — я щосили намагалася не скидатися на напринджену дитину.

— Я серйозно, — гаркнув він.

— Я теж. Я сказала — для мене не має значення, хто ти. Запізно. Його голос глухо і різко хльоснув тишу, як батіг.

— Ніколи не кажи так.

Я прикусила язика і щиро пораділа, що він не зможе дізнатися, як мені боляче. Я втупилася в дорогу. Враховуючи, як він мчить, ми вже маємо під’їздити до Форкса.

— Про що думаєш? — запитав він різкувато. Я похитала головою, до кінця не впевнена, чи зможу говорити.

Відчувала на собі його пильний погляд, та вперто дивилася вперед.

— Ти плачеш? — здається, він не на жарт здивувався. А я й не звернула уваги, як рідина з очей виплеснулася назовні. Похапцем тернула рукою по щоці — хто б сумнівався, що та виявиться вологою від зрадницьких сліз.

— Ні, — заперечила я тремтячим голосом. І побачила, як він нерішуче простягає до мене праву руку, потім раптом стримується і повільно кладе її назад на кермо.

— Пробач мені.

Я відчула, що йому справді шкода, й розуміла, що він перепрошує не для красного слівця.

Темрява і тиша. Нічого більше.

— Поясни мені дещо, — сказав він за хвилину. Помітно було, що він боровся з собою, щоб говорити привітніше.

— Так?