Стефани Майер – Аптекар (страница 71)

Принаймні, Лола тут, отже, навколо нікого немає. Зробивши ковток води, Алекс витерла піт із чола рукавами светра, а потому закотила їх так високо, як тільки закочувались.

— Я навіть не знаю, у якому напрямку вони пішли, — пожалілась вона Лолі, чешучи їй за вухами. — А ти не в формі, щоб вистежити їх, адже так, мала? Закладаюсь, що ти б хутенько вистежила, якби була на ногах.

Лола лизнула її руку.

Алекс була дуже голодна. Вона оглянула невеличкий запас харчів, що приніс Деніел, і взяла пакунок із солоними бубликами. Безперечно, сьогодні їй треба поповнити їстівні запаси, але вона так не хотіла залишати по собі слід. Звісно, вони могли б поїхати тисячами маршрутів у будь-якому напрямку. Але якщо хтось буде достатньо наполегливим, і на його боці буде трішки щастя, можливо, він би, склавши все докупи, помітив загальну схему. Наразі вона перебувала далеко від своїх пильно налагоджених пасток і добре обміркованих планів, а щодо Печери Бетмена — і поготів. У її активі є гроші, зброя, кулі, гранати, ножі, різноманітні отрути і хімічні сполуки, що тимчасово виводять людину з ладу, транспортний засіб для нападу та один блискучий охоронний собака. У пасиві має той таки транспортний засіб, якому потрібна увага, один кульгавий пес, її теж по-своєму кульгаве тіло, одне обличчя, що кидається у вічі, одне обличчя з ролика про розшук більш-менш нестаток харчів, даху над головою і вибору. А її емоційний пасив був навіть гірший. Вона не йняла віри в те, як багато проблем собі нажила за такий нетривалий час. Одна частина її прагнула, перемотавши все назад, повернутись у її затишну маленьку ванну, до непобитого обличчя та мереж безпеки. Зробити інший вибір у тій далекій бібліотеці, видаливши імейл.

Але якби вона могла повернути час назад, чи стала б? Хіба те життя, сповнене жахів і самотності справді було кращим вибором? Вона дійсно тоді була в більшій безпеці, але за нею досі полювали. Чи багато в чому її нове, більш небезпечне життя є повноціннішим існуванням?

Вона сиділа біля Лоли, поволі гладячи їй спину, коли почула, як наближається голос Деніела. Після першого тривожного шоку вона не збентежилась, що він із кимось розмовляє. Його голос лунав по-особливому надривно, лише коли він розмовляв із Кевіном.

Спочатку показався Ейнштейн. Він, захоплено підбігши до Алекс, торкнувся своїм вологим носом до її руки. Вони з Лолою, вітаючись, обнюхались, а потім пес пішов попити води.

У полі зору показався Деніел, швидко крокуючи посередині занедбаної ґрунтової дороги. На голові була куленепробивна кепка. А під нею — насуплені брови. Він тримав телефон сантиметра за півтора від вуха.

— Я вже повертаюсь, — відповідав він. — Я гляну, чи вона прокинулась… Ні, не будитиму, якщо досі спить.

Алекс скочила на ноги, струшуючи сухотрав’я зі спини й потягуючись. Цей порух привернув Деніелову увагу, і знудьгований вираз його обличчя змінився повільною широкою усмішкою. Попри те, що трохи сердилась, вона не втрималась, щоб не всміхнутись у відповідь.

— Ось вона, ще трішки потерпи, любий брате.

Він не віддав слухавку, а натомість, затягуючи час, пригорнув її до себе. Опустивши голову йому на груди і вдихаючи його пахощі, вона всміхнулась. Але коли нарешті відхилилась, вона хитала головою, здійнявши брови від подиву.

— Даруй, — мовив він. — Я не подумав.

Вона розчаровано видихнула, а потім простягнула руку за телефоном. Він, покірно всміхаючись, віддав їй телефон, а другою рукою неміцно притискаючи її до себе.

— Не зважайте на мене, я лише намагаюсь зберегти нам життя, — пробурмотіла вона, а потім заговорила у слухавку: — Привіт.

— Доброго ранку. Бачу, йолоп-братик нічого не навчився зі своїх помилок.

— А що трапилось?

— Небагато. Море телефонних дзвінків, але ніхто наразі ще не засвітився.

— А чому тоді телефонують?

— Бо ви з Деніелом, здається, маєте невичерпну здатність усе псувати. У мене вже через це нерви ні к бісу.

— Ну, то були лише милі теревені…

— Не сердься, Олеандре, ти ж знаєш, що я маю на увазі Деніела. Якби ж ти тільки могла якось його пришворити.

— Він новенький. Він навчиться.

— Перш ніж уб’є себе?

— Ти ж у курсі, що я тебе чую? — спитав Деніел.

— Підслуховувачі нікому не до вподоби, — заговорив Кевін голосно. — Дай дівчині трохи свободи.

— На, поговори з ним сам. Я позбираю речі, щоб ми готові були їхати, коли сяде сонце.

Знову віддавши телефон Деніелові, вона вивільнилась із обіймів. Він недовго балакав із братом. Вони тільки обмінялись кількома образами, поки вона йшла до джипа, перевіряючи, чи немає поряд небезпеки. У вантажному відділенні панував цілковитий безлад. Утім, у неї зараз було море часу й жодної іншої корисної роботи. Вийнявши ППК з-за пояса, поклала його назад у сумочку на блискавці, що лежала в рюкзаку. Згорнувши в рулон спальні мішки й поклавши їх, щоб не заважали на пасажирському сидінні, вона взялася вишукувати всі кулі, що порозсипались.

Вона відчула, як Деніел заліз в авто за її спиною. Він почав прочісувати багажник, шукаючи речі, що повипадали.

— Пробач мені, — мовив він, не здіймаючи на неї очей і не дивлячись в її бік. — Просто ти спала, а Ейнштейн не вгамовувався, а ми тут наче зовсім самі. Здалося, що це цілком нормально. Мабуть, ця думка мала стати мені першою підказкою, що я скоюю злочин.

Вона теж не зводила очей з роботи.

— Уяви, що це ти прокинувся тут сам-один.

— Мені б мало спасти це на думку.

— Пригадую, як нещодавно хтось обіцяв, що спитає в мене дозволу, перш ніж вдихне.

Він зітхнув.

— Кевін має рацію, адже так? У цьому я нездара.

Вона почала розкладати різні магазини в пакунок на блискавці, потім кладучи кожен в окрему зовнішню кишеню у спортивній сумці.

— Я бачу, що ти робиш, — відповіла вона. — Робиш так, що мені доведеться або погодитись із Кевіном, або пробачити тобі.

— І що спрацювало?

— Від тебе залежить. Хтось тебе бачив?

— Ні. Ми не бачили ознак життя, окрім кількох пташок і білок. Ти ж знаєш, як собаки полюбляють ганятися за білками? А Ейнштейн їх ловить.

— Можливо, знадобилось би, якби ми збирались прожити поза цим джипом довше. Я поганенький мисливець.

— Ще одна ніч, адже так. Ми виживемо.

— Я щиро сподіваюсь.

— Еее… не викидати це? — спитав спантеличено Деніел. — Це… волоський горіх?

Алекс поглянула, щоб збагнути, про який пакунок він каже.

— Кісточки з персиків, — мовила вона.

— У сміття?

Вихопивши в нього з рук пакунок, вона запхала його в сумку, яку саме зараз складала.

— Не у сміття, — мовила вона. — Я добуваю з них ціанід натрію, який у природному вигляді є всередині в ядерцях кісточки. У кожнім небагато, тож мені доводиться назбирувати сотні кісточок, щоб добути стільки, скільки мені треба, — вона зітхнула. — Знаєш, колись я любила персики. А зараз терпіти їх не можу.

Вона підвела очі й побачила, як Деніел остовпів просто на місці, широко розплющивши очі.

— Ціанід? — голос у нього був приголомшений.

— Одна з моїх безпекових систем. Коли він реагує з правильно обраною рідкою кислотою, утворюється синильна кислота. Це безколірний газ. Я роблю ампули з нею, однієї вистачає, аби заповнити кімнату завбільшки десять на десять. Нескладна сполука. Передові матеріали мені більше недоступні. Наразі це здебільшого хімія у власній ванній.

Вираз обличчя Девіда пом’якшав, він кивнув, немов усе, про що вона говорить, є цілком логічним і нормальним. Вона усміхнулась сама до себе.

Алекс мала зізнатись собі, що почувалась трохи спокійніше, коли все приладдя було упорядковано й акуратно складено; найкраще, що є в обсесивно-компульсивному розладі, — це мало не кайф, який отримуєш від чистого й охайно прибраного простору. Підрахувавши запаси зброї, яка лишилась у неї, вона теж відчула втіху. Сережки незамінні, і їй бракувало кількох складників, але переважна більшість її обладунків досі була в робочому стані.

Повечеряли вони зерновими батончиками, печивом «Орео» та пляшкою води, якою поділились, сівши на краю розчиненого багажника джипа; її ноги не діставали до землі на цілий метр, а він торкався пальцями до землі. Він наполіг, щоб вона випила більше знеболювального. На щастя, запаси безрецептурних ліків можна легко поповнити. На них можна не скупитись.

— Коли ми їдемо? — спитав Деніел, коли вони все з’їли.

Вона поглянула, оцінюючи, як розташоване сонце.

— Незабаром. Ще п’ятнадцять хвилин і, гадаю, стемніє, поки ми дістанемось головного шляху.

— Знаю, що я страшенна морока й, мабуть, заслуговую чогось на кшталт карцеру абощо, але, як гадаєш, можна мені поцілувати тебе, перш ніж нам час їхати? Я обережніше поводитимусь із твоїм обличчям та одягом, обіцяю.

— Обережно? Не дуже спокусливо.

— Даруй, наразі — це моя найліпша пропозиція.

Вона з насмішкуватою неохотою зітхнула.

— Власне, робити мені все одно більше нічого.

Він обхопив її обличчя руками, обережно торкаючись пучками пальців, щоб не зачепити рани, а коли його губи торкнулись її губ цього разу, вони були такими ніжними, майже невагомими. І цього разу вона відчула кайф, електричний розряд попід шкірою, але якось по-дивному втішливою була ніжність у цім поцілункові. Як колись, як у кухні на ранчо, тільки трішки обережніше. Вона досі жваво пригадувала той ранок і те, як усе змінилось опісля. Вона міркувала, чи не змінити темп, заскочивши йому на коліна та обвивши його ногами за стан, але вагалась. Було приємно просто так, як є. Вона намацала пальцями його кучері, бо це вже стрімко перетворилось на її звичку.