Стефани Майер – Аптекар (страница 64)

— Кев, це я. Кев! Це Денні!

— ЩО В БІСА КОЇТЬСЯ?

— Це я винен, Кев. Я був бовдуром. Я все знищив. Мені так прикро!

— ЩО ТИ ТАМ МИМРИШ?

— Арні помер, Кев. Мені прикро, Кев. І кілька собак. Не знаю, скільки точно. Я винен у всьому. Я волів би сказати тобі, як…

— ПОКЛИЧ ОТРУЙНИЦЮ ДО ТЕЛЕФОНУ!

— Це я винен, Кев. Я накоїв…

Тепер, коли Кевін виговорився, його голос був спокійнішим.

— Зараз це не на часі, Денні. Дай їй слухавку. Мені потрібен той, з ким можна поговорити по суті.

Підвівшись, вона простягла руку до телефону. Деніел стурбовано дивився, як вона тримає слухавку на відстані від вуха.

— Ти в безпеці? — спитав Кевін.

Здивована відсторонено-діловим тоном, вона відповіла таким самим тоном:

— Наразі так, але нам треба їхати.

— Ти підпалила будинок?

— Я саме збиралась.

— У комірчині під сходами заховано гас.

— Дякую.

— Зателефонуй мені, коли будете в дорозі.

Він поклав слухавку.

Що ж, це питання вирішилось легше, ніж вона гадала. Вона повернула телефон Деніелу, ошелешеному від подиву. Газ у будинку вже давно вивітрився, тому вдягати їй протигаз не було сенсу. Деніел пішов у будинок за нею, а Ейнштейнові вона наказала стерегти двері.

— Добудь одяг із Кевінової кімнати, — давала вона настанови.

Вона могла б відправити його нагору за першим костюмом, який він позичив, але це забрало б довше часу, до того ж вона не знала, як він відреагує на трупи. Вона помітила, як він зиркнув у бік канапи, за якою лежало тіло Арні, а потім знову на неї. Вони обоє мали опанувати себе. У них обох попереду довга ніч, якщо вони хочуть дожити до завтра.

— Якщо маєш запасів на кілька днів, то піди на кухню і набери якнайбільше харчів, що не псуються. І води стільки, скільки є.

Кивнувши, він попростував до Кевінової кімнати. Вона прожогом кинулась угору сходами.

— Тобі потрібні ці пістолети? — гукнув він їй услід.

Обережно, щоб не послизнутись на калюжах крові, вона обминула трупи.

— Ні, з них убито людей. Якщо нас упіймають, я не хочу мати ні до чого стосунку. Кевінова зброя буде чистою.

У кімнаті вона познімала заплямований кров’ю одяг і одягла чисті джинси та футболку. Вона згорнула свій спальний мішок, загорнувши решту одягу в нього, а потім зібрала лабораторний набір у вільну руку, а іншою викинула закривавлений одяг у коридор. Вона поспішила вниз сходами, потім вибігла на вулицю, а далі — до авто зі своєю недолугою ношею. Поки Деніел запасався у кухні, вона знайшла гас. У Кевіна було три гасових каністри місткістю п’ять галонів, що стояли вкупі. Він міг запастись ними тільки для того, щоб підпалити будинок. Їй подобалося, що він такий далекоглядний і діловий. Отже, його реакція — допоки Деніел у безпеці — буде, імовірно, більш прагматичною та агресивною. Вона сподівалась.

Переконавшись, що її одяг і трупи добре облиті гасом, вона почала з горішнього поверху. Дерев’яній підлозі й так допомагати не треба було. Вона облила плінтуси в усіх трьох кімнатах, а решту розлила на сходах. Ухопивши ще одну каністру, поспішила на перший поверх і тільки тепер уперше побачила інші спальні. Вони були просторі й мали поруч розкішні ванні кімнати. Її тішило, що в Арні було комфортне життя у цій оселі. Їй хотілося зробити щось, щоб уберегти його від такої долі. Але навіть якби вони з Денні поїхали геть першого ж дня, коли ролик про зниклу особу показали в новинах, Арні все одно чекав би такий кінець. І ця думка пригнічувала її.

Відбитки Деніела були на собачих вольєрах, але намагатись обманути Карстена чи ЦРУ, переконуючи їх, що Деніел — чи то Кевін — померли тут — марна справа, тому неістотно. Вони знатимуть, що Деніел утікає. Вона не хотіла підпалювати вольєри, наражаючи тварин на небезпеку. Вони не були обрамлені широкою смугою гравію, як будинок, тому, можливо, пожежа може перекинутись. Безперечно, Кевін поклав гравій саме з цієї причини.

Деніел чекав на неї перед джипом.

— Відгони, — махнула вона на джип. — Спробуй змусити собак теж відійти.

Він став до роботи. У неї були сірники з «аптечки». Широкою смугою вона розлила гас посередині на сходах ґанку так, щоб його легко було підпалити, а потім відійти швидше, ніж по-справжньому займеться. Коли вона розвернулась, собаки машинально відійшли від вогнища. І то добре.

Алекс, відчинивши дверцята з боку водія, покликала Ейнштейна. Він одним стрибком заскочив на сидіння і сів біля Лоли, нашорошивши вуха й висолопивши язика. Він досі мав збуджений вигляд; Алекс позаздрила його енергійності та оптимізму.

Деніел ішов крізь зграю собак, що вижили, кожній співчутливо промовляючи: «Вільно». Вона сподівалась, що це зарадить, коли почнуть прибувати пожежні машини. Стрілянина не долинула б до найближчих сусідів, але жовтогаряче світло на тлі чорного нічного неба — то геть інша річ. Їм час тікати. Вона не знала, що ще спроможна зробити для собак, і почувалась невдахою — ці тварини врятували їй та Деніелу життя.

Просто за спиною заторохтіло, налякавши Алекс. Рвучко розвернувшись, вона опинилась віч-на-віч із Ханом. Він дивився на неї нетерпляче, немов чекаючи, поки вона заворушиться. Носом він показував їй через плече на Ейнштейна.

— О, — мовила вона, розуміючи, що він намагався залізти в машину. — Вибач мене, Хане, але мені треба, щоб ти залишився.

Вона ще ніколи в житті не бачила настільки ображеного погляду у тварини. Він не ворушився, просто не зводив очей з її обличчя, вимагаючи пояснень. З них обох вона здивувалася більше, тож раптом, обхопивши руками його шию, уперлась обличчям у його хутряне плече.

— Мені прикро, велетню, — прошепотіла йому в хутро. — Якби ж я могла забрати тебе із собою! Я безмірно тобі завдячую. Задля мене подбай про решту. Ти тепер голова, добре?

Вона відхилилась, тріпаючи його товсту шию з обох боків. Він ніби трішки розчулився і знехотя зробив крок назад.

— Вільно, — промовила вона тихо, ще раз його погладивши. А потім повернулась до джипа. Деніел уже чекав, пристебнувшись у пасажирському сидінні.

— Усе гаразд? — спитав тихо Деніел, безсумнівно, маючи на думці не фізичні рани.

— Не дуже, — вона коротко усміхнулась, приховуючи, що перебуває на межі істерики. Хан не зводив з них очей, поки вони від’їжджали від будинку.

Щойно виїхавши з брами, вона наділа окуляри нічного бачення і вимкнула фари. Їхати джипом було безпечніше через відкриті лани, ніж єдиною дорогою, що вела з ранчо. Невдовзі вони дісталися ще однієї дороги, вона була навіть вимощена. Знявши окуляри, вона увімкнула фари й повернула на північний захід. Вона не мала на думці, куди вони прямують, аби якнайдалі звідси. Їй слід від’їхати від ранчо Кевіна якомога далі, перш ніж зійде сонце.

Розділ 20

Кевін взяв слухавку на першому дзвінку.

— Добре, Олеандр, де ми зараз? — отак він привітався.

— Прямуємо на північ у джипі. Зі мною Деніел, Ейнштейн і Лола. Ми запаслися тим, що необхідно, але небагато.

Вона почула, як він полегшено видихнув, почувши ім’я Ейнштейна, але голос досі лунав напружено, коли він питав:

— У джипі? Вантажівку підірвали?

— Так.

На мить він замислився.

— Отже, лише ніч у дорозі, перш ніж знайдете щось нове.

— Легше сказати, ніж зробити. У нас обох великий клопіт з обличчями.

— Еге. Я бачив Деніела в новинах. Але ж із твоїм уже не все так погано має бути. Намалюйся макіяжем.

— Протягом вечора обличчя трішки погіршало.

— А, — він кілька разів клацнув язиком. — Денні? — спитав він, і вона відчувала, що він намагається приховати напругу в голосі.

— Ані подряпини, — на руки не зважаймо. Вони самі поранились.

— Вона змусила мене сидіти в машині! — закричав Деніел досить голосно, щоб брат його почув.

— Молодці! — відповів Кевін. — Скільки їх було?

— Шестеро.

Він втягнув повітря.

— Агенти?

— Та, власне, ні. Послухай, вони мали у ватазі найманого вбивцю.

— Що?