Стефани Майер – Аптекар (страница 2)

Зовсім не в їхньому традиційному стилі, однак… вона мала безпідставне, але гнітючо-неприємне відчуття, що, можливо, їм набрид їхній звичний стиль. Він не дав очікуваних результатів, а ці люди не з терплячих. Вони звикли отримувати бажане саме тоді, коли цього потребують. А на її смерть вони чекали вже три роки.

Певна річ, цей лист свідчив про зміну політики. У разі, якщо це пастка.

А вона мала припустити, що так воно й є. Така точка зору, такий спосіб відмежуватися від світу — ось завдяки чому вона досі дихає. Утім, дещиця її мозку все-таки вже почала сподіватись.

Вона грала на невисокі ставки й усвідомлювала це. Лише на одне життя. Лише її власне життя.

І це життя, яке вона зберегла попри такі непереборні перешкоди, було лише одним і нічим іншим: життям. Найменшою з основних людських потреб. Одне серце, що б’ється, одні легені, що розширюються та скорочуються.

Вона, звісно, жива, і виживати їй було важко, але протягом найтемніших своїх ночей вона іноді питала себе, за що саме вона бореться. Чи якість життя, яким вона живе, варта зусиль? Чи не спокійніше було б заплющити очі й більше ніколи не розплющувати? Чи порожня чорна безвість не була б приємнішою за невгамовний жах та невпинні зусилля?

Лише одне стояло на заваді до ствердної відповіді та прийняття безболісного й мирного відходу з-поміж безлічі доступних їй — занадто розвинений змагальний драйв. Він добре допомагав їй у медичному коледжі, і зараз завдяки йому вона ще дихала. Вона не дозволить їм перемогти. Вона нізащо не дозволить їм у такий легкий спосіб розв’язати їхню проблему. Мабуть, врешті-решт, вони таки дістануться до неї, але вона змусить їх гарненько повпрівати, хай їм родимець, і вони ще шкодуватимуть про це.

Вона вже в авто за шість кварталів від найближчого виїзду на магістраль. Її коротке чорне волосся прикривала темна бейсболка, на обличчі — чоловічі сонцезахисні окуляри з широкою оправою, а її струнку постать маскував мішкуватий светр. Для сторонньої людини вона дуже скидається на хлопчика-підлітка.

Люди, які прагнули її смерті, уже трохи знекровились, і, згадавши про це, вона раптом усміхнулася. Їй тепер на диво легко вбивати людей, надзвичайно приємно. Вона стала кровожерливою за іронією долі, зважаючи на все. Вона протягом шести років перебувала під їхньою опікою, і за весь цей час вони анітрохи не наблизилися до того, щоб її зламати, щоб перетворити на людину, яка насолоджуватиметься своєю працею. Але три роки втечі від них чимало змінили.

Вона знала, що насолоджуватиметься, убиваючи невинного. Вона знала, що не позбавилася скрути й не позбавиться ніколи. Дехто у її сфері діяльності — у колишній сфері — були справжнісінькими психами, і їй подобалося думати, що саме через це її однолітки не були настільки успішними, як вона. Вони мали неправильну мотивацію. Ненависть наділила її силами виконувати те, що вона робить, якнайкраще.

За теперішніх обставин її життя убивство було пов’язане з перемогою. Не в цілій війні, а лише в одному бою, утім кожен із них все-таки був перемогою. Чиєсь серце припиняло битися, а її — продовжувало. Хтось прийде по неї, але замість жертви натрапить на хижака. На коричневого павука-відлюдника, невидимого за її легкою осінньою павутинкою.

Ось що вони примусили її робити. Цікаво, чи пишалися вони своїми досягненнями, чи лише шкодували, що й досі не натрапили на неї.

Від’їхавши на кілька миль від межі між штатами, вона стала почуватися краще. У неї авто популярної марки, тисячі абсолютно таких самих перебувають поряд на автобані просто зараз, а вкрадені номери вона замінить, щойно дістанеться безпечного місця, щоб спинитися. Не існувало нічого, що б прив’язувало її до міста, яке вона щойно полишила. Проминувши два виїзди, вона звернула на третій. Якщо їм заманеться заблокувати трасу, вони й гадки не матимуть, де блокувати. Вона досі у схованці. Досі у безпеці, поки що.

Певна річ, про те, щоб повернутися прямо додому, наразі навіть не йшлося. Вона змарнувала шість годин, кружляючи трасами та асфальтованими дорогами й постійно перевіряючи, чи не стежить хтось за нею, перш ніж потрапила додому. На час, коли вона нарешті дісталася свого маленького орендованого будиночка, архітектурного еквівалента старої чортопхайки, вона вже була напівсонна. Вона розмірковувала, чи варто зварити кави, зважуючи переваги кофеїну над однією додатковою дією, але вирішила дотягти на залишках власного енергетичного заряду.

Вона затягнула своє тіло угору двома розваленими ґанковими сходинками, машинально оминаючи прогниле місце ліворуч на першій дошці, і відімкнула подвійний засув на сталевих броньованих дверях, які поставила у перший тиждень мешкання у цім будинку. Стіни — дерев’яний каркас, висохле дерево, фанера та вінілова обшивка — не забезпечували такий самий рівень захисту, утім, за статистикою, чужинці найперше вдиралися крізь двері. Засуви на вікнах теж не були непереборною перешкодою, утім вони змушували випадкового злодія — домушника — шукати легшу здобич. Перш ніж повернути руків’я, вона подзвонила у дзвінок. Три швидких поштовхи, що сторонньому видалися б одним суцільним натисканням. Звук Вестмінстерського дзиґаря лише трішки приглушувався тонкими стінами. Вона швидко переступила поріг, про всяк випадок затамувавши подих. Не почувши тихого хрускоту розбитого скла, вона видихнула, зачиняючи за собою двері.

Систему охорони будинку вона створила самотужки. Професіонали, котрих вона попервах вивчала, мали власні методи. Але ні в кого з них не було її особливих умінь. Як і в письменників, авторів безлічі романів, якими вона наразі послуговувалась як неправдоподібними посібниками. Решту того, що їй потрібно було знати, легко було виловити на YouTube. Нові запчастини до пральної машини, мікропроцесорний прилад управління вона замовила онлайн, придбала новий дзвінок на двері, кілька допоміжних приладів — і вона змайструвала надійну пастку.

Замкнувши за собою засуви, вона ляснула по найближчому до дверей вимикачеві, щоб засвітити світло. Крім цього, на панелі розташовувались іще два вимикачі. Той, що посередині, — бутафорський. Третій, найдальший від дверей, підключений до того ж дроту низької напруги, що й дзвінок у двері.

Достоту як цей прилад і двері, панель з вимикачами була новішою на десятки років, ніж решта всього у маленькій вітальні, яка правила водночас за житлове приміщення, їдальню та кухню укупі.

Усе мало такий вигляд, як вона залишила: мінімальна кількість дешевих меблів — нічого завеликого, за чим могла б сховатися доросла людина: порожня стійка та стільниця — ані оздоблення, ані витворів мистецтва. Стерильно. Вона помічала, що навіть з гірчично-авокадовими стінами та стелею кольору попкорну помешкання скидалося на лабораторію.

Можливо, така аналогія виникала через запах. Кімната була такою ретельно вичищеною, що злодій, мабуть, приписав би сморід хімічним засобам для чищення, що їх застосовують у крамниці з обслуговування басейнів. Звісно, якби проник усередину, не запустивши влаштовану нею систему безпеки. А якби зачепив її, то не мав би багато часу розглядати деталі в кімнаті. Решта квартири — маленька спальня та ванна кімната, що вишикувались біля дальньої стіни якраз навпроти вхідних дверей, — нічого, що стало б їй на заваді. Вона, не зупиняючись, вимкнула світло.

Прямуючи до спальні, спотикнулась, ідучи сновидою через утому. Крізь міні-жалюзі у кімнату просочувалося вдосталь світла — червоні неонові вогні із заправки на тому боці вулиці, тож вона не вмикала світло. Спочатку вона спушила дві пір’яні подушки, що лежали на подвійному матраці, котрий займав більшу частину простору в кімнаті, відтворюючи силует, подібний до людського тіла. Потім запхала у наволочки пакети на блискавках, наповнені штучною кров’ю, призначеної для Хеллоуїна; зблизька кров не надто скидалася на справжню, але пакети на блискавці — то для злодія, який залізе крізь вікно, і, відсунувши жалюзі, вистрелить з вигідної позиції. У напівсвітлі неонових вогнів він не зможе відрізнити її від справжньої. Потім — голова, для якої вона використовувала маску, теж придбану на розпродажу після Хеллоуїна, пародію на якогось політика-невдаху, яка, утім, мала досить натуральний колір обличчя. Вона напхала її непотребом приблизно до розміру власної голови й нашила, куди треба, перуку брюнетки. Найголовніше — тоненький дріт, протягнений між матрацом та пружинною сіткою ліжка, і схований у нейлонових стрічках. Такий самий дріт прошивав подушку, на якій лежала голова. Вона розстелила простирадло, потім ковдру, надала постілі потрібної форми, а потім замкнула рвані краї обох дротів, злегка з’єднавши їх. Варто їй лише ворухнути голову або тіло трохи сповзе з подушок, дроти тихенько роз’єднаються. Відступивши, вона ще раз окинула імітацію напівзаплющеним оком. Не найліпший з її витворів, але справді скидалося на те, що у ліжку хтось спить. Навіть якщо злочинець не повірив би, що то Кріс, йому все одно довелося б знешкоджувати спляче тіло, перш ніж піти далі на її пошуки.

Надто втомившись, щоб надягати піжаму, вона просто звільнилася від джинсів. Досить. Схопивши четверту подушку, вона витягла з-під ліжка спальний мішок; сьогодні вони здавалися громіздкими й важчими, ніж зазвичай. Вона затягла їх до невеличкої ванної кімнати й кинула у ванну.