Стефан Грабинский – Потойбiчне (страница 99)
Арнольд одразу помітив ранку, коли ми з ним здибались пополудні.
– Що тобі скоїлось, любонько? – ніжно спитав він.
– Пусте, мене вдряпнули троянди. Яві вони гарні! Як я тобі вдячна за такий чудесний дарунок!
Арнольд здивувався:
– Про які квіти ти згадуєш?
– Вони не від тебе? Звідки ж вони? Хто міг їх принести?
Ми сподівались, що це помилка, чи жарт. Але наступного ранку я знову знайшла при дверях китицю червоних троянд. І так щодня. Ми мучились питанням, хто їх приносив, і не могли розгадати. Даремно я прокидалась удосвіта, квіти завжди прибували раніш.
Нарешті Арнольд вирішив підстежити таємничого посланця. Він простояв без сну цілу ніч біля мого дому і нікого не побачив. На ранок я не знайшла квітів, не було їх і потім, але Арнольд захворів. Мабуть, він простудився тієї ночі. За два тижні він умер.
Іда замовкла на декілька хвилин під впливом сумних споминів, а тоді продовжувала:
– Мій жаль був безмежний. Я присягла, що не вийду заміж. Щоб забутись, я стала студіювати музику і спів. Почалась моя театральна кар'єра. З часом я щораз менше згадувала трагічні троянди.
Ви знали тенора Риці? Великий артист, чудесний співак і прегарний мужчина. Він був божком усього жіноцтва… і моїм також.
Він покохав мене. Так він мені сказав одного вечора серед лаштунків, коли я чекала свого виступу. Я була дуже щаслива. Співала цього вечора, як ніколи. Мала великий успіх. Моя вбиральня була повна квітів і між ними я знайшла китицю червоних троянд. При ній не було ніякої картки.
Я не надала цьому великого значіння, але коли й на завтра, і наступних днів таємничий післанець доручав мені червоні троянди, я почала турбуватись. Найуважніші розшуки не вияснили походження квітів.
Я втратила настрій, була пригнічена, нервова. За якусь нісенітницю ми посварилися з Риці. Сезон саме скінчився, я згодилась на першу пропозицію і поїхала співати до Італії. Так зірвався мій роман, дуже неглибокий, як видно.
Пізніше, в різних країнах, я отримувала часом червоні троянди. На диво, вони завжди зявлялись, коли в моєму серці народжувалося нове почуття. Але серед людей, що мені зустрічались, ніхто не притягав мене дуже. Вже давно я не бачила цих квітів. Коли я зійшла на пароплав, мені піднесли троянди, що ви їх бачили. Я не хотіла їх торкати, звеліла викинути, але вони повернусь, ніби хотіли мене попередити.
Вона замовкла, і я почав цілувати її ніжну руку.
Я не злякався, навпаки. Якщо на мене зробило вражіння її оповідання, то тільки тому, що воно вказувало мені, яке значіння вона надавала наглій зустрічі.
Я заспокоював її, знаходив природні пояснення.
– Певне, Арнольд сам приносив вам квіти. Ви пригадуєте, що під час його хвороби їх не було? Щодо пізніших випадків, то нема чого дивуватись, коли хтось невідомий засилав квіти талановитій і чарівній артистці. Якщо він це робить анонімно, то він може мати свої мотиви… Троянди на пароплаві? Хай будуть вони благословенні! Вони з'являються, коли ваше серце відкривається для кохання, кажете ви? То я їх вітаю, як друзів, як вісників щастя.
Що за чудову подорож ми мали! Океан був спокійний, як озеро в лісі. Небо безкрає, блакитне, не нахмурилось ані разу. Так і наша приязнь з Ідою. Щодня ми почували себе ближчими, щодня кохались більше. Коли пароплав прибув до Piо, де я мав сходити, такий смуток обгорнув нас, що ми вирішили: це буде остання розлука!
Ми постановили одружитись, як тільки я приїду до Буенос-Айресу.
Щоденно я отримував листа від Іди. Вона оповідала свої вражіння з театру, описувала гарну столицю Аргентини, але більш усього писала про свої почуття до мене. Листи наречених! Вони, чудні й смішні для чужих, але скілько щастя дають вони тим, до кого адресовані.
Тільки в останньому листі я відчув тривогу.
«Любий, – писала Іда, – я не хотіла тебе хвилювати, проте краще, щоб ти знав. Вже не раз я дістаю червоні троянди. Вони криваві… страшні! Приїзди, приїзди якнайскорше, заспокій мене, захисти! Я боюсь за наше кохання».
Я людина нашого віку. І на хвилину не приділяв поважної уваги фатальним квітам. Але довідавшись, що Іда сумна і збентежена, я скоротив своє перебування у Бразилії, купив квитка на найшвидший пароплав і післав радіограму Іді, прохаючи про відповідь. Але чомусь її не отримав.
У Буенос-Айресі я просто з порту поїхав до готелю, де мешкала Іда.
– Іда Рафалі тут не живе, – мовив урядовець, переглядаючи список постояльців.
– Куди ж вона виїхала? – спитав я, вражений.
Урядовець заглянув до книжки.
– Нова адреса її не записана.
– Це не може бути! – вигукнув я.
Урядовець уважно подивився на мене.
– Почекайте хвилинку, пане. Я тут новий. Піду спитаю завідувача, може, він щось знає.
Завідувач прибув особисто.
– Родич панни Рафалі?
– Так, так, – відповів я поспішно, відчуваючи щось страшне.
– Дуже мені прикро повідомити вас, пане (завідувач зморщився на знак співчуття). Дуже прикро… Іда Рафалі вмерла п'ять днів тому і її поховано на цвинтарі Чакаріта.
Вражений, притиснутий одчаєм, ішов я серед нових могил великого цвинтаря, шукаючи ряд і число, що мені подали в канцелярії. І зненацька я побачив щось, після чого вже не вагався. Поспішними кроками прямував я до свіжо насипаного горбика. Майже не було потреби читати на тимчасовому хресті знайоме, рідне ім'я.
Букет, ні, цілий сніп червоних троянд, сяючи вогнем і кров'ю, накривав могилу Іди.
Троянди були свіжі, грізні, переможні. Вони захопили, заховали її назавжди, навіки.
Мирон Левицький
Коханець принцеси Ізітає
Як розсипані кубики в долині річки Інн, вигрівався на сонці невеличкий чарівний Інсбрук – столиця і гордість Тиролю.
Повіяв лагідний вітер «фен» і від цього ніби загострилися контури тирольських Альп. У такий вітряний час жаліються тирольці на болі голови і всю провину за них приписують дивовижному вітрові. Клавдій – не тиролець і, можливо, тому ласкавий вітер шанував гостей, бо вони не відчували його магічної сили. Повітря було чисте й прозоре і здавалося, що гори ближчали, начебто чиясь рука присувала театральні декорації, від чого виднішими ставали усі прірви між скелями, не такими далекими, як було насправді. У такий час Клавдій завжди маршував у сторону Ігельсу, піднімаючися лісистою «Берґ Ізель», бо ж звідти – найкращий вид на сіру скелясту гору Сарлес, яка манила його зір своєю формою й нагадувала дві піраміди, що прилипли одна до одної. Завжди на такий маршрут він брав зі собою книжку, сідав на нагрітому сонцем камені й читав, час від часу любуючись гострим рисунком гір. Відшукування вигідного місця не завжди приходило легко. Зазвичай здавалося, що наступне буде краще, тож Клавдій переходив з місця на місце.
– Ви чогось шукаєте? – почув він голос, що йшов з каменистого горба.
Там сидів чоловік. Він підняв руку, щоб його побачили.
– Ви до мене? – спитав Клавдій.
– До вас. Ви чогось шукаєте? – відповів той.
– Вигідного місця.
– Тут усюди вигідно, але найвигідніше ось тут, – чоловік поклепав долонею камінь.
Клавдій повільно підходив до скелястого горба, обережно ступаючи з каменя на камінь. Підійшовши ближче, він побачив знайоме обличчя професора Мецінгера.
– О! Професор Мецінгер! – врадувано викрикнув Клавдій.
– Щойно впізнали? А я вас бачив уже кілька разів, ви часто сюди заходите, – промовив професор.
– Я вас не помітив ні разу, – із здивуванням відповів Клавдій.
– Бачите, я маю одне місце і часом здається мені, що воно, це місце, – тільки моє і на нього тільки я маю право, – він хрипко засміявся. – Дивачіє чоловік на старість. Сідайте, будь ласка, ось тут, – він вказав рукою на вгнутий камінь з вигідним опертям для стіп.
Знайомство з професором Куртом Мецінгером тривало вже майже місяць. Вони часто зустрічалися в ресторані «Брайнезель», звичайно споживаючи «штернзуппе» й «палятшінкен». Великого вибору в ресторані не було.
Мецінґер сидів нерухомо на своєму камені, як звичайно сидять у м'яких фотелях, і вдивлявся у сірий Сарлес. Він скидався більше на манекена, ніж на живу людину. Сидів замислений. Мовчанка тривала якийсь час і вже ставала Клавдієві нестерпною, знічев'я він то гладив долонею камінь, то висмикував мох із його щілин, аж врешті проказав:
– Дивний цей Сарлес здалека – як дві піраміди одна біля одної.
Професор повільно, ніби збудився, повернув голову до Клавдія.
– Так, так, як дві піраміди, – він глибоко дихнув, – Ґізе, Карнак, Теби, Люксор, Деір ель Багарі, Ель Амарна і синє, синє небо.
– Ви були в Єгипті?
Професор ніби не почув Клавдієвого запитання, підвів зір на небо і продовжував:
– І Ніль, і Амарна. І не таке синє небо! – майже злісно проказав, – не такого кольору небо, не такого.