Стефан Грабинский – Потойбiчне (страница 87)
Тим часом пароплав простує в оксамитну ніч. Шумить вода з-під колеса. Зоряна темрява плине над Дніпром. Старші люди і діти пішли наниз спати. Нагорі лишилася молодь, хтось грає на гармошці, співають пісень. Ось підпливають до якоїсь пристані.
– Яка це зупинка? – гукає хтось з палуби, але серед гамору не чути відповіді.
Пароплава притягають кодолами* і прив'язують. Люди сидять на гальонах бензинових, бо не всім вистачило місця на лавках – на гальонах з написом «Медсантруд». З димаря летять золотисті іскри, гаптований ними дим лине вгору так, немов хтось розгортає казковий сувій, безконечний серпанковий шлейф Шехерезади, цяткований зорями. Хтось кидає непогашений недокурок, і раптом – страшний вибух стрясає повітря, в одну мить палуба – море вогню і диму. Розпачливі крики тонуть у палахкотливому лопотінні полум'ястих язиків. Хто ближчий до краю, скаче через бильця у воду. У трюмі всі прокинулись, серед загального галасу і метушні рвуться нагору, але звідти полум'я жахає назустріч. Внизу спека така, що черепи лускають. Люди кидаються, один одного відштовхуючи, до круглих маленьких вікон, але годі крізь них пролізти. Військовий в однострої – очевидно, комісар якийсь – крізь віконце простягає пачку листування і документів та просить узяти й передати, куди слід, а сам тоді стріляє собі в голову. Дівчинка в пелеринці застрягла у вікні і не може худеньким тільцем просмикнутися далі. Просить і благає витягти хоч би за голову її. Та як доступитися, коли з того боку вода, а навколо вогонь! Вона, починаючи з ніг, уже горить, полум'я підбивається далі, і, мов підрізана квітка, вона хилиться набік. Пожежа загрожує перекинутись на пристань, а на пристані комори, і на пристані начальник поставив своє фортепіано. Отож він дає наказа підрізати кодоли, і пароплав – острів вогню й чаду, острів пекельного крику й лементу, – гойдаючись, відноситься геть Дніпровими хвилями. Плине на воді, мов фантастичний квіт, як гігантська вікторія реґія, біла, що навколо спалахнула вінцем багряних пелюстків і яку факір якийсь чарами чорної магії змусив до бурхливого, феєричного росту.
На ранок пароплав – тільки чорний остяк, кліщами обгризений кістяк допотопної потвори, тхне від нього горілим м'ясом і бензиною. Мов археологи-дослідники, в ще не простигле нутро його залазять члени слідчої комісії і там, у трюмі, серед почорнілих трупів знаходять і професора Ступина з бритвою в руках і перерізаним горлом, що, тулубом перехилившись наперед, головою припав до колін.
Ганна ще спала, коли відчинила двері господиня, навшпиньки підійшла до ліжка і поклала на столику листа і свіжу ґазету. Коли прокинулась, перший погляд її впав на пошту. У запізнілому листі з Кавказу чоловік оповідав про подорож Воєнно-Грузинською дорогою, про льодівці і снігові шпилі, про провалля, понад краєм якого мчав його автомобіль. Свіжим подувом верховин і гірського лісу віяло від того листа. Тоді взялася до ґазети. На останній сторінці, після складення числа, редакція ще встигла вмістити коротеньку звістку про катастрофу зі «Львом Толстим». Дрібними дрижаками жах пробіг по її тілу, коли погляд упав на те повідомлення. Сповіщалося лише про самий факт, подробиць ще не було. Поволі свідомість її ясніла, розвіювалася мла, що чотири дні туманила мозок, і стало зрозумілим, що тими днями мучило своєю незбагненною загадковістю. Довго перебувала ще під враженням звістки. Тоді згадала, що ввечорі приїде чоловік, і душу залило їй проміння. На горішнику під вікном ненастанно цвірінькав якийсь птах. Крізь широко розчинені двері глянула на веранду. Росяні пахощі линули звідти. На столі, немов віщуючи про вічну перемогу життя над смертю, в недоторканості сніжній, в авреолі ранкового сонця розпадистим кущем білів великий букет акацій.
_______
Кодола
Ярослава Острук
Дім Вільяма О'Гари
Було це в перших місяцях після мого приїзду до Америки. В незнаній країні починав я життя наново, а в моїй душі жевріла туга за втраченою батьківщиною. Якби я був виголосив навіть кількагодинну доповідь про те, чому я сюди приїхав, мене б ніхто не зрозумів, тож на запити моїх нових знайомих, чи мені сподобалася Америка, я відповідав коротко: «О так, мені Америка дуже сподобалася!»
Я безуспішно шукав праці і ніде не міг знайти. Почував себе непотрібною людиною з закінченими правничими студіями. По кількох днях праці у фабриці мене звільняли, тому що я не встигав з роботою. Я вперше переконався, що моя голова не працює рівномірно з руками.
Ще, на лихо, закохався в новоприбулу «діпістку»*. Її цілим майном була скриня з непотрібними речами, що їх вона, не знати нащо, привезла сюди аж з табору. Вона також шукала праці, а коли вечорами ми стрічалися, потішала мене, що «якось воно буде». Однак ці слова мені нічого реального не давали, і я знеохочений вертався до своєї малої кімнати на шостому поверсі.
Тому з великою радістю прочитав оголошення, що десь далеко, в західних штатах Америки, шукають господаря дому. Недовго думаючи, написав прохання, і мене прийняли.
Їхав на нову працю, здавалось, у безконечність. Бо тільки подумати: в задушному «Ґрейгунді»* відбути дорогу з Нью-Йорку до Каліфорнії! Я спинився в якомусь глухому селі, що його важко було б назвати містечком.
На мене вже ждали коні, впряжені у старомодний фаетон, а візник увічливо спитавшись, чи я приїхав до пана Вільяма О'Гари, поміг мені занести речі до фаетону.
Я довго їхав безмежними полями і лісами. Ніде не було видно ні сліду культури, і це додавало цій закутині ще більшого чару. Все наче залишилось так, як було колись давно, в перші роки колонізації Америки.
Коли я побачив не авто, а фаетон, то неабияк здивувався, але здивування моє виявилося зовсім неслушним, адже вибоїста дорога не запровадила б мене далеко автом.
Був один з тих літніх днів, убраних в різнокольорові фарби природи. З лісу раз-по-раз долинало пітьпілікання незнаних птахів, а запах ліян аж одурманював. Вони, обвинувшись довкола дерев, створили немов непрохідну сітку.
Сонце кидало останнє проміння, коли врешті я побачив кінець моєї подорожі. Фаетон зупинився перед ґанком великого дому в колоніяльному стилі. Красу цього будинку, оточеного парком, мені трудно описати. То був радше рай на землі. Захоплений сидів я у фаетоні, і аж поява мого працедавця пригадала, що пора висісти.
Вільям О'Гара виявився дуже старим чоловіком, малим і згорбленим, що підпирався паличкою.
– Приїхали… прошу додому! – сказав з добрячою усмішкою і, відчинивши старі ковані двері, впровадив мене до кімнати. – Ви, певно, втомлені… вибачте мені… але я мушу показати вам свій дім і розповісти про ваші обов'язки в цьому домі.
Зворушений його ввічливістю, я пояснив працедавцеві, що не чуюся втомленим і радо огляну дім. Я старався бути для старенького якнайбільш увічливим.
– Ви не американець, – сказав О'Гара.
– Українець.
– Пізнаю по мові… У мене навчитеся нашої мови… Вам доведеться виконувати обов'язки господаря дому, а оскільки щовечора тут чимало гостей, мимоволі навчитеся говорити.
Вільям О'Гара взяв мене під руку і провадив по кімнатах, їх було так багато, що всі в моїй голові перемішались, і я засумнівався, чи знатиму їх коли-небудь. Була там вітальня, їдальня, балева заля, кімнати до гри в карти, якісь таємничі жіночі будуари, скляні оранжерії.
Опісля ми зайшли в підвал до кухні, де я помітив стародавнє куховарське приладдя, якого тепер ніхто не вживає: товчки до м'яса, величезні ножі, ополоники – одним словом, куховарський музей. Якраз старий куховар і два малі помічники в білих шапках готували вечерю, якийсь дідуган докладав дров до печі, жінка оббирала картоплю.
При нашій появі слуги перервали роботу, а Вільям О'Гара мене познайомив з ними.
– Вечорами до мене приїздять гості. Ваше завдання: наказати слугам зготовити вечерю і накрити стіл. Які страви варити, вони знають.
Почуваючись в ролі «боса», я сказав їм кілька ввічливих слів, на які вони теж мені ввічливо відповіли, і ми вийшли з підвалу.
– Я вам ще не сказав про ваші обов'язки і про заплату, – ділово говорив дідусь і запровадив мене до великої бібліотеки, повної книжок.
Я почув сопух, змішаний з плісенню, властивий непровітрюваним приміщенням. Це було в усіх кімнатах, хоч в першу хвилину я цього не помітив. Несвідомо підійшов до вікна, але дідусь узяв мене за руку, і попрохав не відчиняти.
Здогадуючись, що дідусеві шкодить холод, я вибачився і сів на крісло біля нього.
– Перейдімо до обговорення ваших обов'язків! – почав дідусь. – Я вам сказав, що до мене кожного вечора приїздять гості. Товариство інтелігентне – думаю, що скоро з ними заприязнитесь. Вони вже знають про ваш приїзд. Отже, почувайтесь тут, як у власному домі. Це вся ваша праця, а за неї дістанете шістсот долярів на місяць, – поплескуючи мене по плечу, сказав старий пан.
Я зрадів такою великою заплатою.