Стефан Грабинский – Потойбiчне (страница 76)
Цього Пархома, відомого в цілій околиці торохтія й балакуна, знав він з дуже недавна. На великих мисливських виправах носив Пархом завжди за мисливцями рушниці, ладунки, а иноді й забиту птицю. Говорив завжди багато, готовий був служити всім і кожному і не завжди за винагороду. Правда, любив він випити й погуляти на чужий кошт, але й услужливо ніс усі тягарі, які накладали на нього мисливці. І тепер він теж розмовляв, ні до кого не звертаючись, але готовий завжди порушити всяке питання чи розмову, спрямовану до нього хоч би натяком.
«Справжня поліщуцька душа…», – подумав Самійло з якоюсь приємністю і чулістю. Підвів голову, хотячи подивитись у бік Пархома. Аж раптом остовпів.
На березі річки, кроків тридцять від нього, на дошках, що, положені на бальці над водою, служили бабам для прання білизни, з'явилася жінка.
Підійшла тихо, нечутно. Стала на дошці. Нахилилася. Ніжний рум'янець залив її лиця полум'ям. Скинула з плечей якусь кацабейку. Спустила з бедер синю спідницю, що впала біля її ніг. Залишилася в довгій, полотняній сорочці. Почала мити руки, а потім скинула з плеч через голову і ту сорочку.
Милася, стоючи над річкою гола й байдужа до всього, так, якби навколо нікого крім неї не було. Обливалася водою, набираючи її пригорщами і поливаючи себе, розмахуючи руками, обертаючись на всі боки, зовсім як качка, що полоскалася вчора в річці коло порому. Потім скочила з дошки у воду.
Її біла, вихиляста постать, міцні грудні яблука, делікатні тонкі руки з довгими гнучкими пальцями, якийсь чар, що йшов від того молодого тіла, що так недалеко від нього тріпалося у воді, затривожили хлопця. Встав. Пархома не було. Не задумуючись над тим, де він подівся – хлопець зробив крок до жінки… Другий… Зупинився. Дивився на неї, як зачарований. А вона, ніби його не було, встала знову на дошці над водою, стрепенулася, витягнулася, як та качка біля порому, й почала одягатися.
Коли зіскочила з дошки і пішла, Самійло, наче зневолений якоюсь силою, пішов за нею. Коли вона ввійшла до лазні, він, не даючи їй замкнути дверей за собою, теж ускочив у хатку.
В селі гуляли вже третій день. Гуляли, як бджоли у вулику. Такої події давно вже не було. Все село переповнене чутками, що попович з Мочигір з Пархомом закупили ґуральню жида Мошка Пониманського, відомого поліського винокура і фундують усім. Самогон, приправлений родзинками першої сорти, ллється як вода, йдуть люди з сусідніх сіл – подивитися, що діється. Казали, що попович продав жидам батьківську парафію і хоче всі гроші за неї прогуляти з поліщуками. Тому всі поспішали до Артема, в хаті якого відбувалося частування.
Вже не раз гуляло село. Не раз вже чужим коштом запивалося воно самогоном. І тепер теж. Пили всі: діди, господарі, баби, дівки, хлопці. Пили всюди: в хатах, клунях, під хатами, на городах біля річки, на вулиці.
Питалися: і де вже той попович набрав стільки грошей? Невже за парафію? Село п'яне й веселе горлало наляканими піснями, якоюсь тугою за чимсь, ніби за молодістю, за ліпшим людським життям. Здавалося – всі святкували якесь урочисте весілля, що перемішане з плачем і страшними лайками нагадувало, що п'ється тут тому, що можна випити й не заплатити.
В хаті Артема, в парі й копоті, серед почорнілих стін, між двома запаленими скалками, що червоним, блимким світлом кидали плями на чорні стіни, сиділи й стояли люди. Пили. Але тяжко було в копоті й димі розглядіти, хто й де сидів. Гамір, крики, несамовиті лайки перемішувалися зі співом якихось ніби весільних жіночих пісень.
– Ой, терлич, терлич ти-и-и-и мені милого приклич… – затягала якась баба й чомусь, якось дивно, може, трохи підсмішкувато, дивилася в бік поповича. Хтось зовсім п'яний кричав:
– А ми своєї мами не дамо!..
Пархом сонно за столом рахував:
– А за стрільбу сто золотих… Де? Нема… А за патронташ десятка… Де? Нема…
Пляшки передавалися з рук у руки, самогон наливався в склянки, хтось забирав посуд. Засохлі в'юни на тоненьких патичках зникали, здавалося, разом із патичками у великих роззявлених ротах і заїдалися чорним, глинястим хлібом, міцно посоленим, що прилипав до зубів.
Сп'яніння росло. Разом із ним з'являвся й тяг до бійки. То в одному, то в другому куті починають лаятися. Чоловіки готові вже кинутися один на одного з кулаками. За що, чого – ніхто не знає. Та поки що тільки розмахують у повітрі кулаками. Правда, в декого під очима видко синці; два-три хлопці ходять на дворі і в сінях і показують криваві шрами на лицях, у деяких жінок чогось волосся підозріло розпатлане.
Сибиковський немов у чаді. Тих півтора дня, що пережив він у селі, промайнули якимось яскравим, несамовитим малюнком чи маною, що десь у нутрі раз-у-раз викликає запитання: – що робиться? Чи уві сні, чи на яві?
Низькі, худі, бородаті поліщуки у свитинах чи кожухах, баби з підітканими спідницями, темні, почорнілі селянські хати з відкритими печами, собаки під столами (а може, це люди? п'яні?!). Якийсь несамовитий калейдоскоп людей, убрань, облич. І мимоволі між ними почав шукати – те друге, своє обличчя?
Її?! Хто вона? Чи це та, чи не та?!
Відчув якусь невгасну спрагу, яка примусила його взяти пляшку й налити собі до склянки. Випив. Пошукав на столі чогось закусити. Кислий, недоїджений огірок опинився в пальцях. Почав заїдати.
Спозираючи одна на одну, баби напівп'яними голосами затягнули:
І раптом перескочили своїми пискливими голосами на веселу:
Навколо все крутилося в якомусь тумані п'яному, розхристаному, галасливому, що нічого не можна було зрозуміти. Цілувалися баби з чоловіками, хтось ліз під лаву і старався там укластися спати, а під столом спали вже два дядьки з розв'язаними постолами на ногах.
– Що трапилося? – запитав себе Сибиковський. І пригадав усе, як на долоні.
Коли скочив у лазню через сіни і прибив за собою двері, вона (хто вона? – майнуло запитання) вона, та сама, що купалася, лізла на піч. Ухопив її впоперек.
– А де стара? – запитав.
– Стара? – і жінка раптом розреготалася. – Я тобі стара й молода разом…
Там перебув цілий день. Там і заночував. А потім почалося «весілля». Все було, як у чаді.
Не знав нащо забрав у нього Пархом срібного годинника – батьків дарунок, комусь віддав рушницю з набоями й сумкою, торгувався про щось із високим жидом, якого всі називали паном Пониманським.
І тільки тепер пригадав собі все.
– Як очадів… Ну, добре… А де ж вона? Ота «Поліщуцька Мати»? – гірко чомусь посміхнувся: – Де ж молода?!
Встав з-за столу. Підійшов до господаря. Ледве ворушачи язиком, запитав:
– Ну-у… а де ж глузд у цьому всьому? Зрештою… – звертаючись вже до себе: – Де ж глузд у пиятиці? – потім переступив з ноги на ногу. Впер очі в Пархома. – Ну, а де ж та? Мама Поліщуцька? Не бачу… І досі не бачив… – похитав п'яно головою.
Тоді господар, майже тверезий, що, здавалося, один у хаті панував над усім галасом і розхристаністю, оглянув Самійла трохи глумливим поглядом. Зрівноважений і спокійний відповів:
– Ну, що ж, ходім… – і вийшов поволі з хати.
За ним, майже наступаючи йому на закаблуки, йшов Самійло. У відчинені двері мильні* ввійшли, мов підкрадаючись. Там було напівтемно, тепло, й пахло якимись сухими травами. Коптіла соснова тріска на перепічку й кидала смагляві тіні на брусові стіни. Обидва стояли перед дверима й мовчки дивилися на піч, де, за комином, на баранячому кожусі щось ворушилося.
– От-той самий кожух… – майнуло. Почав чомусь тремтіти. Заболіла відразу голова. Почував, що неначе тверезіє, знаходить знову звичайне розуміння речей і явищ. Щось мале, невидне, загорнене в якесь шмаття, присунулося на край печі й заговорило, гундосючи й хрипучи. Підійшов ближче, наставив вуха.
– Не служи чужому, як служив би свому. Не трать сили на панське. Як не віриш у Бога, то мовчи, а чужої молитви до Нього не перехоплюй. Хоч із водою, хоч із вітром, хоч зі сонцем, але Господа шануй. Не крадь і не блуди. Тому, що сам живеш, бідний ходиш, бідний вмреш. Оженися! За водою пливе гуска, гуска, наша віра руська, руська. Пам'ятай се денно, нощно і живи в ній непорочно. Як будеш мати дітей, то дочок не віддавай за чужого чужаницю, а синів з чужими дівчатами не жени. Бери зі свого села, а найдалі зі своєї околиці. Пташину і звірину на полюванні забивай, рибку водяну на гачок, на ятер, рукою і всім господнім приладдям лови й впотребляй, але зі словом – Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй…
Говорила тихо, поволі, але чітко й спокійно вимовляючи кожне слово. Сиві, майже жовтаві патли закривали обличчя; гострий, кострубатий ніс навис над беззубим ротом. З-за жовтих патлів блискали раз-у-раз з очей промінчики.
Вдивлявся в той зір. Силкувався пригадати щось знайоме. Як не гидко було йому чути сморід того лахміття, в якому сиділа, – все ж присовувався ближче до неї. Надслухував. Щось є ніби знайоме в інтонації голосу, щось таке, як у тої вчорашньої. Дивився їй в обличчя. Вона сиділа в лахмітті непорушно й говорила. Як машина. Тільки очі виблискують несамовито.