Стефан Грабинский – Потойбiчне (страница 66)

Старий підвівся з місця.

«Підемо, паночку», – сказав повертаючи на стежину, що вела край дебри угору.

Мені стало ніяково. Не те бентежило мене, що прийдеться мені йти самому серед ночі з незнаною людиною, кудись в чужі мені гори! Ні! Страху в мене не було! Ти ж тямиш, Ромку, – звернувся Дашинич до Баковича, – як ми під Тульчином, вистрілявши останні набої, пішли майже голіруч до атаку на московські гармати? Мене так легко страхом не візьмеш! А все ж таки в той мент, як зробив я перший крок за Ілашем, огорнуло мене якесь дивне, незрозуміле мені почування, якась дрож стрясла цілим мною.

«Йдете, паночку?» – спитав Ілаш, обертаючись, а його очі спинилися на мені. І здавалося мені, що читаю в них якийсь скриваний глум чи насмішку над моєю нерішучістю, що пробивалася, може, в моїй нервозній ході та прискореному віддиху.

«Йду, Ілашу, чому ж не йти! А далеко вестимете мене?»

«Недалечко, паночку, недалечко! От гезди, за цими смерічками і вже! А варто йти, паночку, варто!..»

І знов, щось немов притаєна іронія задрижала в цих його словах, що силкувались приязними бути й ласкавими.

Я не відзивався більше та йшов мовчки, кілька кроків у віддалі за Ілашем, поринувши у думки та вдивляючись в ледве слідну стежину, що снувалася переді мною. Хвилинами був лютий на себе, що попав у таку пригоду, то знов брала верх цікавість, що з цього вийде!..

Як довго ми йшли й куди провадив мене мін дивний поводатор – не знаю. Ми спинилися край смерічок, що росли купкою праворуч плаю. За ними видніла, озарена блідим місяшним сяйвом, поляна, а ген за нею бовваніла темінь густого карпатського бору.

Ясна ніч вкривала гори, зоряна, літня ніч. Було тихо.

«От гезди, паночку, гезди, – сказав Ілаш, вказуючи мені прогалину між двома смерічками, звідки можна було обняти зором цілу поляну. – Тут си подивите на таке чудо й диво, йикого не бачили ше ніколи! А дивітси добре, шоб си добре закємили й не казали, шо вас старий Ілаш оциганив! Не бійтиси, паночку, ничього! Ви й не повірите в те, шо мете бачити!..»

І різкий глумливий сміх задзвенів із останніми Ілашевими словами, розсипуючись якимсь дивним гомоном довкола.

Здавалось, щось несамовите дрижало в тому сміхови й пронизувало цілого мене. А може, це лише в моїй уяві визвався цей сміх, – бо коли я повернувся в сторону Ілаша й глянув у його лице, – так здавалося воно мені таким добрячим, приязним, ласкавим…

«Не бійтеси, паночку!..» – ще раз озвався Ілаш.

Я повернувся й глянув крізь прогалину на поляну.

Та тут щось неймовірного розгорнулося поперед моїми очима. Поляна, яку я перед хвилиною оглядав і бачив оповиту серпанком блідавого місяшного світла, стала, мовби не та. Недалечко від тих смерічок, за якими я присівся на вистаючому камені, горіла ватра, а біля неї й оподалік поралися якісь люди.

Напружуючи зір, побачив я недалеко ватри розтягненого на землі оленя, з якого якісь люди здіймали шкіру. Готувалися, мабуть, спекти його в огнищу ватри. Дещо далі, саме навпрост мене, лежала розвалена ялиця, а біля неї знаходилася громадка людей в дивних строях. Спершися об ялицю, сиділа молода жінка незвичайної краси, ясноволоса в короткому жупані, накиненому на раменах, підперезана блискучим пояском, з якого звисав малий ловецький кинджал та щось, що я в першій хвилині не вмів би назвати. Була це рогатина, яку наші предки вживали на ловах та в бою. А біля неї стояв, опершися о коротке ратище, стрункий мужчина з невеличкою, русявою борідкою на усміхненому лиці, одягнений в блакитний жупан та в смушевому ковпаку на голові. Говорив щось, звертаючись до тієї красуні, то знову до гуртка, що стояв біля них. Виглядав цей гурток на ловців, одягнених у давню ношу, яку колись у нас носили.

Оподалік розсідлані коні скубли траву.

Я вдивлявся хвилину напруженим зором проти себе й на мент закрив очі. Сон, чи що!.. – думалось мені. Так ні! Відкривши очі, знову побачив я палахкотячу ватру, розвалену ялицю серед поляни й ловців біля неї. А там далі, ліворуч від ялиці, горіла друга ватра.

Аж роїлося там від гуцульських киптарів, закосичених дівочих голівок, старих бадіків і розсміяних молодиць. Десь збоку грали гуцульські музики, а легіні виводили аркана довкола ватри. То знову, як музика вривала й танок спинився, а мельодія аркана, тремтючи, розливалася по поляні, з гуртка гуцулів біля ватри зривалася громадка дівчат і, побравшись за руки, хороводовим танком плесаючи, підходила до ловців біля ялиці. З їх розсміяних уст неслася пісня, якої рефрен долітав аж до мене:

«Ой, Романе, Романочку, Романе…»

Я, мов прикований до каменя, на якому сидів, вдивлявся в ту картину.

І нараз якась думка, шалена, непогамована думка впала в мій мозок. Так це ж князь Роман Великий із Галича зі своїми боярами на ловах!.. А ця ясноволоса красуня – це ж ота чужоземна княгиня з-над далекого Рейну, його дружина… Це ж той незабутній князь, пан тієї землі, якого народ так дуже любив, серед своєї гуцулії!.. Так, це він!

Його стать ціла виринала переді мною, яку бачив колись на картинах у наших музеях, яка воскресала в моїй уяві, коли прочитував полинялі листки нашого літопису!

Так, це він!

Цей князь хоробрий, що думкою своєю у віки грядущі залітав і мечем своїм виковував долю свому народові. Це той князь, що широку землю нашу, враждою домашньою розбиту, скував і згорнув в одно, що послуху вчив своїй владі, що перший народові свому кинув великий заповіт: сильними будьте, бо із заходу гряде загибіль наша!..

Це князь той, якому галицьке плем'я завдячує те, що ще досі сидить на прадідній землі й не вгнулося перед наїзником, хоч той вогнем і мечем віки цілі йде невпинним походом проти нього.

Я вдивлявся у поляну, а в моїм мозку зривалися думки, одна шаленіша за другу.

Сон це – примара, кошмар незбагненний!..

Та мої очі бачили, як хоровід дівчат наблизився до ялиці, ритмічним танком обкрутився довкола князя й княгині, як ясноволоса красуня піднялася з місця і розсміяна заплескала в долоні, а до мене долітав тріскіт ватри й уривані слова дівочої пісні:

«Ой, Романе, Романочку…»

І знову на мент, недовіряючи собі, закрив я очі, в тій хвилині роздався довкола мене знайомий мені сміх, а серед нього вчувалися слова: «Не бійтеси, паночку!..»

Що далі було, не знаю. Як я розкрив свої очі, сонце стояло вже високо понад горами. Я лежав на краю скелі, що звисала високо над Черемошем, ген далеко в горах, з другого кінця Довгополя! Над самим краєчком скелі так, що сам дивувався, як я не злетів у розгорнену підо мною пропасть. Десь по другому боці Черемошу на зарінках грав пастушок на флоярі, а її звуки долітали аж до мене. Яким чудом я там опинився – не знаю.

Доходило до вечора, заки я, розпитуючи дорогу в стрічних гуцулів, добрів до Криворівні. Перебув я там ще день, нікому не розказуючи про свою прогульку, та й ніхто не допитувався мене про неї, а відтак розпрощався з моїми ґаздами й покинув гори.

Ось таке моє знайомство з Ілашем, моє панство! Вірте або й ні, це мені байдуже! Не люблю говорити багато про себе, а що оце розказав про мою пригоду, це тому, що Ромко своїм оповіданням нагадав мені про неї.

Дашанич підвівся зі свого кутка й замовк. Довгу хвилину на веранді царювала мовчанка, тільки Великий Гук шумів, мовби хотів спішити рвучі вири Рибниці.

– Так, так, повно тайн нерозгаданих у наших горах, – докинув Бакович, коли ціле товариство розходилося з веранди.

_______

Літники – панії, що відпочивають на літниську – курорті.

Згінник – дикий кабан.

Холєрник – «так «популярно» називають гуцули літників» (автор).

Святослав Ольшенко-Вільха

Автор кількох оповідань у часописах «Назустріч» та «Дзвони» у 1930-их роках, а також в 1940-их у «Краківських вістях».

Фіолетова тінь

Сидів біля ліжка на низенькому ослінчику. Жадібно, з розпукою вдивлявся у винищене, схороване обличчя своєї Мрі… Запалі лиця з розквітлими рум'янцями цегляних відтінків, потягнені тонісінькою шкірою, крізь яку на скронях проглядали сині жилки, вражали чимось несамовитим. Заплющені очі тремтіли деколи під стемнілими повіками. Хоч на цих кілька хвилин покинув її той жахливий кашель… Вона спала…

Марко сидів непорушно. Не хотів будити її своїм зором, дивився у вікно… Була провесна… Рання провесна, повна неспокійного вітру, що бурлить кров і душу… Вітер заплітався в голі галузки старих яблунь і стукав ними в шибки…

Пригадалися чомусь слова Мрі: «Весна приносить нове життя, або й смерть».

– Нове життя, нове життя, – одноманітно шепотів до себе.

Мрі заворушилася. Неспокійно зиркнув на неї… Спалені гарячкою уста шепотіли щось у сні. Дивився довго-довго… Срібними каскадами розкинулось її біляве волосся довкола голови… Спливало тихо, поважно з білосніжного чола на подушки… Воно одно було незмінно молоде, таке, як давніше, минулими провеснами…

Пробігав безладними думками все минуле. Було важко… нестерпне важко… Яблуневі гілки стукали у вікно. Злякано глянув на Мрі.

– Невже це правда, не сон? Невже ця молоденька, схорована дівчина – це його Мрі?

Щось люто душило в горлі, котилося твердим клубком десь з-під грудей та гупало в лоб.

– Моя маленька Мрі, солодка Мрі, - шепнув здавлено.

Схилив у долоні голову і важко, нечутно заридав… Здригався всім тілом від хвилі болю, що рвалася з грудей… За вікном шаруділи яблуні.