Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 66)

Поки ми не вийшли за околицю, я знай бурмотів сам до себе:

— Реальність! Де ж вона, та реальність? Нехай її чорти візьмуть!

Коли почалися чагарі, жінки опустили мій гамак, і я вибрався на розпечену землю. Під ногами в мене був щільний, білий, сонячного відтінку камінь. Цар уже стояв на ногах. Він оглянувся на юрму, яка залишилася біля огорожі, що оточувала село. Бунам був у гурті загонщиків, а за ним, майже впритул, стояло якесь біле створіння, пофарбоване чи обляпане крейдою. Я впізнав його — то був Бунамів прислужник, кат і вбивця. Під білою машкарою я розгледів добре знайомі мені зморшки на його обличчі.

— Що то означає? — запитав я, підійшовши до Дафу по твердому камінню та посохлому бур’яну.

— Нічого не означає, — сказав цар.

— Він завжди так фарбується на лев’ячі лови?

— Ні, не завжди. Кожен день має свій колір, залежно від прикмет. Білий колір — прикмета не з найкращих.

— Це вони умисне. Хочуть, щоб ваша виправа почалася під поганим знаком.

Але цар тримався спокійно, мовби ніщо його не тривожило. Кожен людино-лев повівся б так само. Одначе він був роздратований, а може, навіть ображений цією витівкою жерців. Я трохи повернувся всім своїм важким тілом — хотів добре роздивитися постать, яка віщувала лихо і з’явилася тут, аби підірвати впевненість царя в собі перед знаменною для нього подією — возз’єднанням із батьковою душею.

— Отой крейдяний колір справді загрожує лихом? — запитав я в царя.

Його широко розведені очі дивилися в різні боки; коли я до нього заговорив, вони знову зійшлися в одному погляді.

— Так вони вважають, — відказав він.

— Величносте, ви хочете, щоб я вам допоміг?

— Як саме?

— Як скажете. В такий день небезпечно ставати людям на перешкоді. А надто таким, як я, — ті двоє можуть відчути це на собі.

— Ет, облиште, — сказав Дафу. — Вони живуть у світі давніх забобонів. Навіщо їм заважати? Між нами існує певна угода, і вони її не порушують. — У його усмішці зблиснув золотий відтінок, схожий на колір каміння, яке лежало навколо. — Зрештою, сьогодні мій великий день, Гендерсоне. Коли я зловлю Гміло, вони вже нічого не зможуть мені закинути.

— «На мене смерть чигає Серед кущів і крон, Вона оберігає Прадавній забобон…» Ну, і таке інше. Якщо ви так ставитеся до всього цього, величносте, то хай буде по-вашому.

Я підвів очі вгору; спека посилювалася, прибираючи кольору навколишнього каміння, трави та кущів. Я сподівався, що цар суворо вичитає Бунамові та його поплічнику, який пофарбував себе в лиховісний колір, але він зробив їм тільки одне зауваження. Обличчя в Дафу здавалося дуже круглим під крислатим оксамитовим капелюхом — коли цар повертав голову, капелюх-корона м’яко змінював форму. Парасолі залишилися позаду. Царські дружини стояли біля низької огорожі при вході до села, хто вище, а хто нижче, вони дивилися на нас і щось вигукували (певно, зичили цареві успіху). Під спекотним сонцем каміння робилося все білішим. Жінки посилали Дафу дивні крики любови чи підбадьорення, застереження чи прощання. Вони махали руками, співали й подавали якісь знаки парасолями, то підіймаючи їх угору, то опускаючи вниз. Мовчазні загонщики не стали чекати нас, а рушили далі зі своїми сурмами, списами, барабанами і торохтілками, посуваючись щільною лавою. Їх було шістдесят або сімдесят, і від нас вони відійшли в тісному гурті, але, підходячи до чагарів, почали розтягувати стрій. Схожі на мурах, вони полізли вгору крутосхилом, порослим золотавою травою, петляючи між валунами й охоплюючи дедалі ширший простір. Ці валуни, як я вже згадував, скидалися на уламки, вичесані з гірської чуприни величезним гребінцем невідомого чаклуна.

Коли загонщики відійшли, на місці залишилися Бунам, його відьмак-попихач, цар і я, сунго, та ще троє воїнів зі списами. Ми стояли за ярдів тридцять від села.

— Що ви їм сказали? — запитав я в царя.

— Я сказав Бунамові, що доб’юся своєї мети, попри його підступи.

— Вам би слід дати їм доброго штурхана під зад, — порадив я, люто зиркнувши на двох зловісних суб’єктів.

— Ходімо, Гендерсоне, мій друже, — сказав Дафу, і ми вирушили в дорогу.

Троє воїнів зі списами пішли за нами.

— Навіщо нам ці хлопці?

— Вони допомагатимуть мені маневрувати в хопо, — сказав він. — Ви все зрозумієте, коли ми підійдемо до звуженої частини. Краще один раз самому подивитися, ніж вислухати десяток пояснень.

Коли ми пірнули у високу траву, він підніс угору своє скошене обличчя з гладеньким кирпатим носом і понюхав повітря. Я теж удихнув його в ніс. Сухе й чисте, воно пахло заквашеним цукром. Я почав відчувати, як під стеблами рослин на самій межі жароти бринять, мов якісь струнні інструменти, комахи.

Цар прискорив ходу, він уже не йшов, а посувався вперед стрибками; я і троє чоловіків зі списами намагалися не відставати від нього, і в ці хвилини мені раптом подумалося, що в такій високій траві може сховатися будь-яка тварина, крім слона, і що для самозахисту в мене немає навіть такої дрібнички, як шпилька.

— Царю, — прошепотів я. — Стривайте!

Я не міг підвищити голос за таких обставин; я відчував, що тут не те місце, де можна здіймати гамір. Йому, мабуть не сподобалася моя поведінка, і він не зупинився, але я й далі кликав його стишеним голосом, аж поки він нарешті зачекав мене. Вже добряче натомлений, я зблизька подивився йому у вічі, кілька разів хапнув ротом повітря і сказав:

— Без ніякої зброї? З голими руками? Чи ви сподіваєтеся зловити свого лева за хвіст?

Він вирішив бути зі мною терплячим. Можу заприсягтися, що я бачив, як у нього виникло таке рішення.

— Лев — а я сподіваюся, що це Гміло, — мабуть, уже на території хопо. Зрозумійте, Гендерсоне, мені не можна мати при собі зброю. А що, якби я поранив Гміло?

Коли він згадав про таку можливість, у голосі в нього пролунав щирий жах. Я аж тепер помітив (і чому я не зауважив цього раніш?), який він збуджений. Він зумів приховати свій стан від мене за машкарою доброзичливої приязні.

— І що б тоді було?

— Я мусив би заплатити життям, як розплачуються за кривду, завдану живому цареві.

— А як щодо мене? Я теж не маю права захищатися?

Дафу відповів не зразу. Нарешті він сказав:

— Але ж ви зі мною.

Після цього мені лишилося тільки промовчати. Всі надії я покладав тепер на свій шолом. Коли звір стрибне на мене, я вдарю його шоломом по морді, і це можливо, зіб’є його з плигу. Я пробурчав, що ліпше б він зостався в Сирії чи в Лівані простим студентом, і, хоч я мимрив невиразно, цар Дафу зрозумів мене і сказав:

— О ні, Гендерсоне-сунго. Я щасливий, і ви це знаєте.

І він знову помчав уперед у своїх вузеньких штанцях. Я кинувся за ним навздогін, але мої штани перешкоджали мені бігти. Щодо трьох воїнів зі списами, то я на них надіявся дуже мало. Щохвилини я уявляв собі, як лев стрибає на мене, мов спалах полум’я, валить мене додолу й роздирає на криваві шматки. Цар забрався на валун і допоміг мені піднятися до нього.

— Ми біля північної загорожі хопо, — повідомив він.

І показав мені цю загорожу. Вона була споруджена з сухого хмизу та колючого чагарника й мала футів два-три завтовшки. На тлі мертвого гілляччя виділялися яскраві, зловісні на вигляд квіти; вони були червоні й жовтогарячі, а в самому центрі чорні, і я відчув спазми в горлі, тільки-но подивився на них. Хопо мало форму величезної лійки або трикутника. У своєму широкому розтрубі воно було відкрите, а на вершині чи в горлі була влаштована пастка. Людські руки спорудили тільки один бік хопо. Другий заміняла природна скельна стіна — мабуть, берег стародавньої річки, що здіймався вгору стрімким урвищем. Попід високою загорожею з чагарів та колючок петляла стежка, яку цареві ноги відшукали під гостролистою жовтою травою. Ми рушили далі в напрямку звуженого кінця хопо, переступаючи через сухе гілля та пагони повзучих рослин. Царева постать була вузька у стегнах і широка в плечах. Він ішов, легко ступаючи дужими ногами, що вивершувалися маленькими сідницями.

— Ви справді знемагаєте від бажання схопити свого тата-лева в обійми, — сказав я.

Іноді мені здається, що справжню втіху людина переживає тільки тоді, коли їй щастить усе робити по-своєму. Ця риса була дуже притаманна цареві Дафу, і я не міг позбутися відчуття, що дісталася вона йому в спадок від левів. Здійснити свою волю, попри хай там які тверезі сумніви, — ось джерело найвищої радости. І цар Дафу тяг мене за собою, і я не міг опертися поклику цієї надзвичайної людини, наділеної блискучим розумом і могутнім даром життя, що світився в туманному блакитному ореолі, який був ніби його другою тінню. Цар Дафу міг жити лише так, як йому хотілося, і тому я, спотикаючись, поспішав за ним, не маючи для самозахисту жодної зброї, якщо не рахувати шолома, хоча, власне, я ще міг стягти з себе зелені штани й накинути їх на лева — мабуть, він би вмістився в них.

Аж раптом цар став, обернувся до мене й сказав:

— Ви теж були не менш збуджені, коли загорілися бажанням підняти Мумму.

— Це правда, величносте, — погодився я. — Та хіба я знав, що я роблю? Ні, не знав.

— А я знаю.

— Ну гаразд, царю, — мовив я. — Не мені ставити ваші вчинки під сумнів. Я зроблю все, що ви попросите. Але ж ви сказали, що Бунам і отой жевжик, обляпаний крейдою, належать до старого світу, а я гадав, що ви до того світу не належите.