Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 62)

Отже, я ричав і ричав, а цар сидів, обнявши рукою свою левицю, так ніби вони були на оперній виставі. Її вбрання цілком відповідало урочистому характеру торжества. Після десятка чи трохи більше спроб, що завдали мені нелюдської муки, я відключився геть; мій мозок скаламучувався, а руки й ноги підламувались.

Цар давав мені відпочити, а потім змушував ричати ще й ще. А тоді запитував з найщирішим співчуттям у голосі:

— Сподіваюся, тепер ви почуваєте себе краще, Гендерсоне-сунго?

— Авжеж, краще.

— І вам легше?

— Звичайно, легше, величносте.

— І спокійніше на душі?

Я хрипко відсапувався, почуваючи себе геть розбитим. Моє обличчя пашіло; я підводився з пилюки, в якій лежав, щоб подивитися на них обох.

— Як ваші емоції?

— Киплять, мов у казані, величносте.

— Я бачу, ви розтрачуєте всі запаси життєвої снаги, — сказав він і додав майже з жалістю: — Ви й досі боїтесь Атті?

— Авжеж, боюся, нехай мене чорти візьмуть, якщо я її не боюся. Стрибнути з літака — і то було б легше. Я б і наполовину так не злякався. У війну мені доводилося служити в парашутистах. Як згадаю про ті дні, величносте, то мені часом здається, я міг би вистрибнути з літака на висоті в п’ятнадцять тисяч футів, розпустивши ці зелені штани замість парашута, і мав би непогані шанси приземлитися живим.

— У вас вишуканий гумор, сунго. — Цей чоловік був цілком вільний від тих умовностей, якими обплутує людину цивілізація. — Я певен, що незабаром ви почнете в чомусь відчувати себе левом. Я не сумніваюся у ваших здібностях. Старе «я» чинить опір, так?

— О так, це старе «я» озивається в мені гучніше, аніж будь-коли, — сказав я. — Я не розлучаюся з ним ні на мить. Воно вчепилося в мене мертвою хваткою. — Я закашлявся й захрюкав; я був у розпачі. — В мене таке відчуття, наче я тягну на собі вісімсотфунтовий тягар. Наче хтось навалив мені на спину галапагоську черепаху.

— Іноді перед покращанням людина відчуває погіршення, — сказав він і почав розповідати мені про хвороби, з якими йому доводилося мати справу, коли він проходив студентську практику, а я намагався уявити його студентом-медиком у білому халаті, в білих черевиках замість єдвабних пантофель та оксамитового капелюха, прикрашеного разками людських зубів. Він тримав левицю за голову; її очі бульйонного кольору були втуплені в мене; вуса, схожі на алмазні подряпини, здавалися такими жорсткими, що її власна шкіра морщилася біля їхніх корінців, мовби сахалася від них. Атті мала люту вдачу. А що ти можеш удіяти, коли в тебе люта вдача?

Ось чому я почував себе так препогано, коли повертався з підземної лев’ячої оселі в затоплений гарячим сонячним сяйвом двір з його битим камінням та червоними квітами. Під парасолею вже стояв накритий для сніданку картярський стіл Хорко, але я спершу йшов відпочити й відсапатись. «Що ж, мабуть, кожна людина знаходить власну Африку, — думав я. — Або власний океан — якщо вона мандрує морем». Я мав на увазі те, що, будучи сам людиною шаленої вдачі, я мав до своїх послуг шалену Африку. Хоча це не означає, нібито я гадаю, що світ існує тільки заради мене. Ні, я справді вірю в реальність. У те, що факти не залежать від нашої волі.

З дня на день я дедалі більше переконувався в тому, що всі знали, де я проводжу ранок — і через те боялися мене. Я виповзав на світло денне з підземелля, мов дракон; можливо, цар хотів, щоб я допоміг йому кинути виклик Бунаму й перевернути релігію всього племені. Проте я й далі переконував Ромілаю в тому, що ми з царем не робимо нічого поганого.

— Розумієш, Ромілаю, — казав я, — річ у тому, що в царя дуже багата уява. Йому не слід було повертатися сюди й віддавати себе під владу своїх жінок. Він учинив так тому, що сподівається зробити добро всьому світу. Людина може накоїти чимало дурниць, та якщо вона робить усе це бездумно, ми їй прощаємо. Але якщо за її вчинками стоїть якась теорія, то всі повстають проти неї. Як у випадку з нашим царем. Але він не кривдить мене, чоловіче. Може, воно й здається, що він застосовує проти мене силу, але ти в це не вір. Я рикаю по-звірячому з власного бажання. Якщо в мене поганий вигляд, то тільки тому, що й почуваю я себе зле; мене тіпає лихоманка, мучить запалення в носі й у горлі. (Риніт?) Думаю, якби я попросив, цар дав би мені якісь ліки, але чомусь мені не хочеться казати йому про це.

— Моя твоя не докоряй, пане.

— Зрозумій мене правильно. Нині людство потребує таких хлопців, як цар Дафу, більше, ніж будь-коли. Ми можемо і ми повинні змінитися. Якщо ж ні, то це з біса кепська справа.

— Ажеж, пане.

— Американців вважають за дурнів, але саме вони прагнуть розібратися в цьому. І йдеться не лише про мене. Згадаймо пуритан, і нашу конституцію, і нашу громадянську війну, й бурхливий розвиток капіталізму, й колонізацію Заходу. Всі найбільші наші здобутки та завоювання були зроблені ще до моєї появи на світ. Зосталася тільки найграндіозніша серед проблем — проблема зустрічі зі смертю. І ми повинні якось розв’язати її. І йдеться, повторюю, не лише про мене. Мільйони американців після війни силкувалися спокутувати теперішнє і вгадати майбутнє. Я можу поклястися тобі, Ромілаю, що таких людей, як я, можна зустріти і в Індії, і в Китаї, і в Південній Америці, і в усьому світі. Перед тим, як виїхати з дому, я прочитав у газеті інтерв’ю з учителем фортепіанної музики з Мансі, який поїхав до Бірми і став буддійським ченцем. Тепер ти зрозумів, до чого я веду? Я людина з високо розвиненою духовністю. І саме моєму поколінню американців випало вибиратись у світ у пошуках сенсу життя. Ось у чому причина. А то якого біса забрався б я аж сюди, як ти гадаєш?

— Моя не знай, пане.

— Я не можу змиритися зі смертю моєї душі.

— Моя віруй у Христа, пане.

— Я знаю, але твоя віра не допоможе мені, Ромілаю. І прошу тебе, не намагайся мене навернути. Я й так у великій тривозі.

— Моя твоя не турбуй.

— Я знаю. Ти став поруч зі мною в пору мого найтяжчого випробування, і хай благословить тебе за це Бог. А я стоятиму поруч царя Дафу, поки він зловить свого батька Гміло. Коли я з кимось дружу, Ромілаю, з мене відданий друг. Я знаю, як то буває, коли людина закопується в себе. Цю науку я затямив добре, хоча навчити мене чогось нелегко. В нашого царя багата уява, я вже тобі казав. Мені хотілося б розкрити його таємницю.

Тоді Ромілаю, розписаний рубцями, що робили його обличчя схожим на осяйну картину (сліди колишнього поганства), з лагідною усмішкою в очах, які променіли світлом, що проникло туди не іззовні (сонячне світло ніколи не пробилося б крізь густий затінок від кучми кучерявого чуба, що нависав над низьким чолом), поцікавився, яку таку таємницю я хочу вивідати в Дафу.

— Розумієш, — сказав я, — мені здається, цей хлопець не знає страху. Поміркуй-но, скільки небезпек чигають на нього, і подивись, як невимушено лежить він на своїй канапі. Правда, ти ніколи цього не бачив. Нагорі в його покоях стоїть стара зелена канапа, що її, певно, привезли туди на слоні років із сотню тому. І як він на ній лежить, Ромілаю! Жінки прислуговують йому, а поруч на столі стоять оті два черепи, якими він перекидався з дівчиною під час дощової церемонії, — череп його батька й череп його діда. Ти одружений, Ромілаю? — запитав я.

— Моя одружений, раз одружений і два одружений. Але тепер у моя один жінка.

— У мене та сама історія. Я маю п’ятьох дітей, з них двоє близнюки, їм по чотири роки. Моя дружина дуже висока.

— Моя шестеро діти.

— Ти за них тривожишся? Африка й досі дикий континент, двох думок тут бути не може. Он я про своїх дітлахів і то весь час думаю, щоб вони, бува, не пішли в ліс і там не заблукали. Нам треба буде завести собаку — великого пса. Хоча ми, мабуть, переселимося до міста. Я мрію вчитися в інституті, Ромілаю. Я напишу своїй жінці листа, а ти доберешся до Бавентаї і здаси його там на пошту. Я обіцяв подарувати тобі джип, чоловіче, і слово моє тверде. Ось папери на машину, я переписав їх на тебе. Я охоче забрав би тебе з собою до Штатів, але в тебе сім’я, і робити цього не варто.

На обличчі в мого супутника не відбилося навіть найменшої радости, коли я сказав про подарунок. Навпаки, воно ще дужче збіглося зморшками, а що я вже добре його вивчив, то сказав:

— К бісу, хлопче, ну чого ти став такий тонкосльозий? Чого плачеш?

— Твоя в біді, пане, — сказав він.

— Та хіба я цього не знаю? Мабуть, я надто впертий, і життя вирішило вжити проти мене суворих заходів. Я звик слухатися лише свого внутрішнього голосу, Ромілаю, — отже, так мені й треба. А що, друже, у мене поганий вигляд?

— Ажеж, у твоя вигляд погана.

— Мої почуття завжди відбивалися в мене на обличчі, — промовив я. — Таким я вродився. Тебе налякала Ота жіноча голівка, яку вони нам показали?

— Їхня, мабуть, хоче твоя убий.

— Скидається на те, адже актор з цього Бунама кепський. Дуже-бо він схожий на скорпіона. Але ти не забувай, що я — сунго. Хіба Мумма не захищає мене? Може навіть, моя особа священна. Крім того, їм знадобиться не менше двох душогубів, щоб упоратися з моєю двадцятидводюймовою шиєю. Ха-ха! Не турбуйся за мене, Ромілаю. Як тільки я закінчу справи з царем і допоможу йому зловити свого таточка, я прийду в Бавентаї, і ми там зустрінемося.

— Дай Боже, щоб його лови батька скоріш, — сказав Ромілаю.