Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 22)

Надумавши використати патрони для виготовлення бомби, я лежав і зловтішно посміхався, міркуючи про сюрприз, що його підготую жабам; я також уявляв, як дякуватимуть мені Віллатале, і Мталба, й Ітело, й усе плем’я; у своїх мріях я зайшов так далеко, аж перейнявся надією, що цариця підвищить мене до свого рівня. Але потім я сказав собі: «Ні, ні. Я покинув дім не для пошуків влади чи слави, і якщо я зроблю їм бодай невеличку послугу, то зроблю її цілком безкорисливо».

У такому збудженому стані я довго не міг заснути, а відпочити мені треба було конче, якщо я справді хотів виготовити на другий день бомбу. До свого сну я ставлюся дуже ревниво і коли, наприклад, просплю не вісім годин, а сім із чвертю, то це впливає на мене гнітюче, і я ходжу роздратований, хоча почуваю себе здебільшого цілком нормально. Це просто одна з моїх химер. А для них властиво, що виявляються вони тим сильніше, чим слабшим роблюся я.

Поки я лежав отак і не міг заснути, до мене прийшла Мталба. Я побачив, як її постать затулила місячне світло в отворі дверей; вона підійшла, сіла біля мене на підлогу, взяла мене за руку і, зітхаючи, заговорила лагідним голосом, а потім провела моїми пальцями по своїй шкірі, дивовижно м’якій і гладенькій; вона мала всі підстави пишатися нею. Хоча я все відчував, я був неуважний і не відповідав на поклик Мталби; моє величезне тіло лежало випростане на ковдрі, а погляд прикипів до стріхи, і всю свою увагу я намагався зосередити на виготовленні бомби. Подумки я відкрутив кришку ліхтарика й вийняв батарейки; потім відкрив патрони й пересипав порох у коробку ліхтарика. Але як підпалити вибухівку? Вода дуже ускладнювала проблему. З чого я зроблю запал і як домогтися, щоб він не намок? Може, витягти кілька ниток із ґноту до своєї австрійської запальнички й добре вимочити їх у бензині? Або використати шнурки від черевиків; провощені шнурки — це, мабуть, якраз те, що треба. В такому напрямку снувалися мої думки, а тим часом принцеса Мталба сиділа поруч, облизуючи мене і обціловуючи мої пальці. Я почував себе недостойним такої ніжної уваги й думав, що якби ця жінка знала, скільки неправедних вчинків здійснив я цими самими руками, то вона, певно, двічі подумала б, перш ніж притулити їх до своїх губів. І ось вона цмокнула той самий палець, яким я націлював пістолет на кота, і гострий біль пронизав його, а від нього й руку, а від руки — усю мою нервову систему. Якби Мталба могла мене зрозуміти, я сказав би їй: «Люба красуне (бо її вважали за велику красуню, і я розумію чому), люба красуне, я зовсім не той чоловік, за якого ви мене вважаєте. Я накоїв багато лиха, що обтяжує мою совість, і в мене шалена вдача. Навіть мої свині боялися мене».

Та не так легко буває віднадити жінку. Яких тільки чоловіків не обирають вони — пияків, йолопів, злочинців! Мабуть, на це штовхає їх кохання, воно застилає їм очі рожевою пеленою. Я не глухий і не сліпий, і я спостерігав взаємозв’язок між коханням жінки та першоосновами життя. А якби я не дійшов до цього власним розумом, то мене, безперечно, просвітила б Лілі.

Ромілаю не прокидався; він спав, підклавши руку під свою покраяну рубцями щоку, і волосся на його голові збилося й стриміло в один бік. Крізь отвір дверей до хижі проникало сріблясте місячне сяйво, а десь надворі горіли багаття, розкладені з висушених кізяків та колючого хмизу. Арнюї не спали, доглядаючи своїх умирущих корів. А Мталба все зітхала, все голубила та облизувала мене, все водила моїми пучками по своїй шкірі, і до мене раптом дійшло, що ця гладка й масивна жінка з волоссям кольору індиґо прийшла сюди не просто так, а з певною метою. Я підняв руку й дав їй упасти на обличчя Ромілаю. Він розплющив очі, але не забрав долоню з-під щоки і не змінив пози.

— Ромілаю!

— Чого твоя хотіти, пане? — спитав він, усе ще лежачи.

— Вставай, вставай! У нас гостя.

Ромілаю підвівся, не виявивши найменшого подиву. Місячне світло вливалося знадвору крізь заплетені гіллям стіни та в розчинені двері; місяць був прозорий і чистий — здавалося, він не лише освітлює повітря, а й насичує його пахощами. Мталба сиділа в невимушеній позі, поклавши руки собі на стегна.

— З’ясуй, яка мета її візиту, — сказав я.

І Ромілаю заговорив до неї, дотримуючись усіх правил придворного етикету, бо він виявився великим фахівцем у питаннях ґречности в африканському стилі, і навіть тепер, серед глупої ночі, був на висоті. Вислухавши мого супутника, Мталба заговорила й собі. Голос у неї був приємний, слова вона іноді розтягувала, вимовляючи їх із горловим звуком, а іноді вони вилітали в неї з рота дуже швидко. Як з’ясувалося з цієї розмови, вона хотіла, щоб я її купив, і, розуміючи, що я не маю чим заплатити за наречену, вона ж таки принесла мені все необхідне для викупу.

— В нас, пане, за жінки платити.

— Я це знаю, друже.

— Ви не платити, жінка себе не шанувати.

Я почав був пояснювати, що я чоловік багатий і можу собі дозволити заплатити будь-яку ціну, але потім збагнув, що йдеться не про гроші, і змінив тон.

— О, це дуже мило з її боку. Вона збудована, як гора Еверест, але напрочуд делікатна жінка. Скажи, я їй дякую і прошу її повернутися додому. Котра зараз година, хотів би я знати? Господи Ісусе, якщо я не посплю бодай трохи, то не буду завтра в належній формі, щоб поквитатися з жабами. Невже ти не розумієш, Ромілаю, що тільки я і більш ніхто можу дати раду цій справі?

Та Ромілаю пояснив, що все манаття, яке вона принесла, лежить за дверима, і вона хоче, щоб я подивився на нього, отож я, долаючи нехіть, підвівся, і ми вийшли з хатини. Мталбу супроводжував цілий ескорт, і коли в місячному світлі вони побачили мене в моєму шоломі, призначеному захищати голову від сонця, то зустріли мене вітальними криками, наче я вже був наречений, — правда, кричали вони стишеними голосами, зважаючи на пізню годину. Подарунки купою лежали на великій маті — сукні, оздоби, барабани, фарби та барвники; Мталба стала перелічувати Ромілаю, що там було, і він ретельно все перекладав.

— Вона надзвичайна жінка. Пречудова людина, — сказав я. — Хіба в неї досі нема чоловіка?

На це запитання прямої відповіді я не дістав, адже Мталба була наділена даром сумутности, і не мало ваги, скільки разів виходитиме вона заміж. Казати їй, що дружина в мене вже є, було, звичайно, марно. Свого часу це не зупинило Лілі, і тим більше таке повідомлення не розхолодило б Мталбу.

Щоб я міг належно оцінити багатий посаг. Мталба стала надягати то одну сукню, то іншу під супровід ксилофона з кісток, на якому грав один з учасників її почту, чолов’яга з великим гулястим перснем на пальці. Він усміхався, неначе саме йому випала честь видати заміж жінку, прилучену до сумутности, а вона тим часом демонструвала мені убори та клапті матерії, які накидала собі на плечі або обвивала навкруг клубів, граційно крутячи задом. Мталба то затуляла обличчя вуаллю, якраз посередині носа, на арабський взірець, що виокремлювало її закохані очі, а то, подзенькуючи прикрасами на пофарбованих хною зап’ястках, зривала ту вуаль, неоковирна, але весела, поглядаючи на мене через плече, і при цьому її ніс та губи складалися в гримасу смутку, яка буває лише в закоханих. Вона походжала й погойдувалася, підкоряючись ритму маленького ксилофона з порожнистих кісток — здається, то були ратиці носорога, в яких мурахи виїли середину. Все це діялося в голубому місячному сяйві на тлі обрію, де то там, то там миготіли цятки багать.

— Переклади-но їй, Ромілаю, — сказав я, — що жінка вона з біса приваблива і її посагу можна позаздрити.

Я певен, що Ромілаю переказав цю фразу якоюсь узвичаєною африканською люб’язністю.

— Одначе, — провадив я, — я заклопотаний нерозв’язаною проблемою з жабами. У мене з ними завтра зустріч, і я не можу приділити всю свою увагу жодній важливій справі, поки не поквитаюся з ними раз і назавжди.

Я думав, після таких моїх слів Мталба зразу піде, але вона й далі вихвалялася своїми уборами та раз у раз пускалась у танок, важка, але вродлива — які величезні стегна та клуби! — і підморгувала, й стріляла в мене очима. Кінець кінцем я зрозумів, що це були чари. Це була поезія, яку я мав би сприйняти, дозволити їй проникнути крізь грубу оболонку суто практичного завдання, що мало на меті винищити жаб у ставку. Зрештою, вже тоді, коли я, спускаючись дном сухого річища, вперше побачив криті пальмовим листям гостроверхі хижі й збагнув, які вони стародавні, я спізнав відчуття, що в моє серце проникають чари, проникає поезія. Іноді мені здається, що я схильний всотувати красу й не можу без неї жити, але водночас я дуже легко проходжу повз неї і крізь неї. Вона ніколи не затримується зі мною надовго. Я відчуваю, коли вона близько, бо мої ясна починають тоді боліти; я бентежуся, в грудях мені стає легко-легко, а потім — лясь! — і краса мене проминає, і вона вже в мене за спиною. Одначе це плем’я, арнюї, здавалося, мало невичерпний запас краси. І я подумав, що коли здійсню свій великий подвиг у битві з жабами, арнюї, можливо, відкриють для мене свої серця. Я вже здобув прихильність Ітело, і цариця поставилася до мене приязно, і Мталба прагнула вийти за мене заміж, і мені лишалося тільки довести (а для цього траплялася чудова нагода, навряд чи якась інша відповідала б моїм талантам краще), що я заслуговую на їхню любов та приязнь.