Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 2)

А що взимку я робився ще нестерпніший, то вона умовила мене поїхати на курорт, на узбережжя Мексиканської затоки, де я міг би порибалити. Один мій завбачливий приятель подарував кожному з близнюків по рогачці, випиляній з фанери; одну я знайшов у себе у валізі, коли розпаковувався, і мені припало до вподоби стріляти з неї. Я занедбав рибальство і бавив час на пляжі, стріляючи камінцями по пляшках. Отже, люди могли сказати: «Бачите отого вусатого здоровила з величезним носом? Так от, його прадід був державним секретарем, дідові брати служили послами в Англії та у Франції, а його батько був знаменитий учений Вілард Гендерсон, друг Вільяма Джеймса і Генрі Адамса, той самий, що написав відому книжку про альбігойців». Казали вони це чи не казали? Можете не сумніватися, що казали. Отак відпочивав я на тому курорті зі своєю миловидною і стурбованою другою дружиною та синами-близнятами. В їдальні я доливав до своєї вранішньої кави віскі, а на пляжі бив камінцями пляшки. Постояльці в готелі скаржилися управителеві, що я засмічую пляж битим склом, і управитель намагався залагодити цю справу з Лілі — мене вони не насмілювалися зачіпати. Готель вищого класу, євреїв вони не беруть, і раптом у їхньому престижному закладі оселяється таке страховище, як я, Юджін Г. Гендерсон! Решта дітлахів перестали гратися з нашими близнюками, а жінки обминали Лілі.

Лілі спробувала навернути мене до здорового глузду. Ми були в своїх апартаментах, я розгулював у плавках, і тут вона почала розмову про рогачку, про бите скло та про моє ставлення до решти постояльців у готелі. Загалом Лілі жінка вихована й розумна. Вона ніколи не свариться, але полюбляє читати мораль. До цього вона дуже схильна і в таких випадках блідне й говорить аж задихаючись. Не тому, що боїться мене — просто в її душі відбувається певна криза.

Звісно, розмова зі мною нічого не дала. Лілі розплакалась, а я, коли побачив її сльози, втратив терпець і загорлав:

— Я пущу собі кулю в лоба! Я застрелюся! Я не забув покласти у валізу пістолет. Він у мене завжди напохваті!

— О Юджіне! — заголосила Лілі й, затуливши обличчя долонями, вибігла з кімнати.

Зараз я вам поясню, в чому річ.

2

Бо її батько наклав на себе руки, і саме в такий спосіб — застрелився з пістолета.

Ми з Лілі обоє мучимося зубами — і це нас теж поєднує. Вона молодша за мене на двадцять років, але має штучні зуби, як і я. В мене вони кутні, в неї — передні. Лілі втратила всі чотири верхні різці. Це сталося ще в ті роки, коли вона навчалась у середній школі, під час гри в гольф із батьком, якого вона обожнювала. Того дня бідолаха добре нализався, і йому не слід було виходити на гольфовий майданчик. Без попередження, не оглянувшись, він замахнувся ключкою біля першої мітки і вдарив по зубах дочку, яка стояла позаду. Мене завжди пробирає морозом, коли я уявляю собі той клятущий гольфовий майданчик, нагрітий липневим сонцем, п’яного торговця водогінним обладнанням і п’ятнадцятирічну дівчину із закривавленим ротом. Ганьба отаким розвезеним п’яницям! Ганьба слабакам! Я ненавиджу блазнів, котрі, зачмеливши собі голову, виходять на люди й базікають про те, як їм тужно на серці. Проте Лілі нікому не дозволила б сказати про свого батька бодай одне погане слово, і якби його хтось образив, то заплакала б скоріше, аніж якби образили її. В своєму гаманці вона постійно носить його фотокартку.

Особисто я її старого ніколи не знав. Коли ми з Лілі познайомилися, його вже років десять чи дванадцять як не було на світі. Незабаром по смерті батька Лілі вийшла заміж за одного балтиморця, що посідав досить значне становище, як мені казали, — хоча, мабуть, сама ж таки Лілі й казала мені про це. Одначе подружнє життя в них не склалося, і десь під час війни вона взяла розлучення (саме тоді, коли я воював у Італії). Хай там як, але коли ми познайомилися, вона жила у себе вдома разом з матір’ю. Їхня родина з давніх-давен мешкала в Данбері, столиці капелюшного ремесла. Якось ми з Френсіс поїхали в Данбері на вечірку, причому Френсіс погодилася супроводжувати мене вельми неохоче. Річ у тім, що вона постійно листувалася з тим або іншим європейським інтелектуалом. Френсіс багато читає і пише багато листів, вона курить запоєм, і коли її опановує якась нова манія в галузі філософії або чогось такого, я бачу її дуже рідко. В такі дні вона з ранку до вечора сидить у себе в кімнаті, смалить сиґарети «Собрані», кахикає та робить записи, щось там досліджуючи. В такому стані розумової напруги перебувала вона й тоді, коли ми вибралися на ту вечірку, і в самому її розпалі Френсіс раптом пригадала, що має розв’язати якусь вкрай невідкладну проблему, отож сіла в машину й поїхала собі, геть забувши про мене. А я нічого не помітив, бо захопився розмовою. На тій вечірці я був єдиний чоловік при чорній краватці. Чорна смуга на блакитному тлі. Бо, мабуть, у всій околиці не знайшлося б суб’єкта в такому голубому смокінгу, який був на мені. Я мав відчуття, ніби мене загорнули в синій клапоть площею в цілий акр. А Лілі, якій мене відрекомендували хвилин десять тому і з якою ми гомоніли, мала на собі різдвяну сукню в червону та зелену смужку.

Коли Лілі побачила, що сталося, вона запропонувала підвезти мене, і я сказав: «О’кей!» Ми вийшли надвір і, грузнучи в снігу, добралися до її машини.

Ніч була зоряна, і сніг лунко рипів у нас під ногами. Свою машину Лілі залишила на пагорбі, що був близько трьохсот ярдів завдовжки і гладенький, мов залізна штаба. Як тільки вона виїхала на дорогу, машину занесло, Лілі розгубилася, заверещала: «Ой, Юджіне!» — і обхопила мене обома руками.

Ні на тому пагорбі, ні на розчищених від снігу доріжках, ні довкола, наскільки я міг бачити, не було видно жодної живої душі. Машина обкрутилася навколо своєї осі. Голі руки Лілі висковзнули з коротких хутряних рукавів і тримали мене за шию, її широко розплющені очі були втуплені у вітрове скло, а машина тим часом ковзала по кризі та насту. Зчеплення не було ввімкнуте, і я просто дістався рукою до ключа й заглушив мотор. Тягнучи за собою снігову лавину, автомобіль зсувався з пагорба, проте незабаром став, і я пересів за кермо. Ніч була місячна, ясна.

— Звідки ти довідалась, як мене звуть? — запитав я.

— Таж кожному відомо, що ти Юджін Гендерсон, — відповіла вона.

Після того, як ми ще трохи побалакали, вона сказала:

— Тобі слід розлучитися з дружиною.

— Що ти верзеш? Хіба про таке говорять?! Крім того, за віком я годжуся тобі в батьки.

Більше ми не бачилися до самого літа. Коли ми з нею зустрілися вдруге вона ходила по крамницях і була в капелюшку, білій пікейній сукні та в білих туфлях. Збиралось на дощ, їй не хотілося мокнути в цьому вбранні (хоча, як я помітив, воно було вже досить-таки брудне), і вона попросила, щоб я підвіз її. Я приїхав у Данбері купити дерева на хлів і завантажив колодами великий станційний фургон. Лілі стала показувати, як проїхати до її дому, але так нервувала, що збилася з дороги. Вона була дуже гарна, але страшенно нервова. Небо хмарилося все більше, а незабаром і дощ пустився. Вона сказала, щоб я завернув праворуч, і це привело нас до сірої ланцюгової огорожі навколо залитого водою кар’єру — тобто в глухий завулок. Стало так темно, що прогалини в огорожі здавалися білими. Лілі розплакалася:

— Ой, завертай назад, благаю тебе, завертай назад! Скоріше, скоріш завертай назад! Я переплутала вулиці, а мені треба додому.

Кінець кінцем ми таки добулися до її маленького будиночка, з якого йшов дух, що утворюється в кімнатах, зачинених у жарку погоду, і саме в ті хвилини почалася справжня злива.

— Моя мати грає в бридж, — сказала Лілі. — Я їй зателефоную і скажу, щоб не йшла додому. Телефон у мене в спальні.

І ми пішли в її спальню. Запевняю вас, у поведінці Лілі не було нічого розпусного чи легковажного. Коли вона роздяглася, то сказала, і голос у неї тремтів від хвилювання:

— Я кохаю тебе! Кохаю!

А я подумав, коли ми сплелися в обіймах: «Невже мене справді можна кохати? Мене, мене!»

Грізно загуркотів грім, і краплі рясного дощу лопотіли по вулиці, по деревах, дахах, парканах. Раз у раз спалахували блискавиці, віддзеркалюючися сліпучим сяйвом у незліченних озерцях. Простирадла, на яких ми лежали, в задушливій грозовій темряві здавалися зовсім чорними, і теплі пахощі, схожі на пахощі свіжого хліба, линули від Лілі. Знову й знову вона повторювала: «Я кохаю тебе! Кохаю!» Тихо й мирно лежали ми з нею в постелі; настав вечір, а сонце так і не визирнуло на небі.

А тим часом її мати сиділа у вітальні. Я цим занадто не переймався. Лілі зателефонувала їй і сказала: «Не вертайся додому раніш як за кілька годин», і тому стара негайно покинула гру в бридж і побігла додому в дощ і грозу, яких у тій місцевості не бувало вже багато років. Не скажу, щоб мені це сподобалося. Звичайно, я не боявся тієї старої жінки, але я збагнув поведінку Лілі — вона хотіла бути певною, що її викриють. Я перший спускався сходами і побачив, що біля канапи горить світло. І коли опинився внизу, віч-на-віч зі старою, то сказав:

— Моє прізвище Гендерсон.

Мати Лілі була повна вродлива жінка з обличчям китайської ляльки, мовби народжена грати в бридж. На голові в неї був капелюшок, а коли вона сіла, то на її округлих колінах я побачив книжку кишенькової серії в палітурці з лакованої шкіри. Я зрозумів, що подумки вона осуджує Лілі: «У моєму власному домі! З одруженим чоловіком!» І таке інше. Байдужий до цих почуттів, я опустився в крісло у вітальні. Я був неголений, мій фургон із деревом чекав мене під вікнами будинку. Від мене, мабуть, ішов запах Лілі, схожий на пахощі свіжого хліба. А Лілі в усій своїй красі вже сходила наниз похвалитися перед своєю матусею тим, що вчинила. Я сидів, широко розставивши ноги у великих чоботях, що впиралися в килим, і, сам того не помічаючи, час від часу підкручував вуса. Поруч із тими двома жінками я відчував поважну присутність Сіммонса, оптового торговця водогінним обладнанням, який наклав на себе руки. До того ж він пустив собі кулю в лоба у спальні, суміжній зі спальнею Лілі, тобто в спальні господаря дому. Лілі винуватила матір у тому, що та довела батька до самогубства. А ким був я — чи не знаряддям її помсти?