Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 42)

— Ні, це було об одинадцятій. Я завжди годую її на ніч об одинадцятій, а потім вона зазвичай спить десь до п’ятої ранку. Це був єдиний раз, коли я пішла з вечірки довше, ніж на п’ять хвилин. Можете решту запитати.

— Так, Марко та Синтія обоє розповіли, що ви надовго відійшли саме близько одинадцятої й затрималися десь до пів на дванадцяту, а потім знову пішли до неї о дванадцятій, — каже Ресбак. — Ви казали Марко, що, можливо, зашкодили їй, коли повернулися назад у гості?

— Ні, я… я лише минулої ночі зрозуміла, що таке могло статися!

— Але зрозумійте, Анно, те, що ви описуєте, неможливо, — м’яко пояснює Ресбак. — Як Марко міг дізнатися про те, що сталося, о пів на першу й зробити так, щоб уже за дві хвилини хтось чекав на її тіло в гаражі?

Анна завмирає. Перестає ворушити руками. Вона видається спантеличеною.

Він мусить дещо їй розповісти.

— Схоже на те, що чоловік, якого вбили в хатині, — Дерек Гоніґ — це той, чия машина була у вашому гаражі в ніч, коли забрали Кору. Тип шин збігається, і скоро ми дізнаємося, чи сходяться шини з відбитками у вашому гаражі. Ми думаємо, що Кору доправили в хатину в Катскільських горах. Невдовзі після цього Гоніґа вбили кількома ударами лопати по голові.

Анна виглядає так, ніби не здатна сприйняти цю інформацію.

Ресбака хвилює її стан.

— Можу я попросити когось відвезти вас додому? Де Марко?

— На роботі.

— У неділю?

Вона не відповідає.

— Можна зателефонувати вашій мамі? Чи подрузі?

— Ні, зі мною все гаразд! Я й сама дістануся додому. Правда, все гаразд, — каже Анна.

Вона різко встає.

— Будь ласка, не розказуйте нікому, що я сьогодні тут була, — каже вона.

— Дозвольте хоча б викликати вам таксі, — наполягає він.

Просто перед тим, як під’їжджає таксі, вона раптом повертається до нього й каже:

— Але… між пів на першу та нашим поверненням додому було достатньо часу. Якби я вбила її, а він знайшов її о дванадцятій тридцять і комусь зателефонував… Ми прийшли майже о пів на другу — він не хотів іти. Ви ж не знаєте напевне, чи була Кора в тій машині, яку бачили на проїзді о тридцять п’ять хвилин на першу ночі. Її могли забрати й пізніше.

Ресбак каже:

— Але якби Марко телефонував комусь, ми знали б. У нас є перелік усіх ваших телефонних розмов. Він нікому не телефонував. Якщо Марко й попросив когось забрати дитину, то це мало бути заплановано заздалегідь. Що свідчить про те, що ви її не вбивали.

Анна дивиться на нього, розкривши рота, ніби от-от скаже щось, але потім прибуває таксі й вона так нічого й не каже.

Ресбак спостерігає за тим, як вона іде, у глибині душі відчуваючи до неї сердечне співчуття.

Анна повертається до порожнього будинку. Вона лежить на канапі у вітальні, цілком виснажена, й обмірковує те, що сталося у відділку.

Ресбак майже переконав її в тому, що вона не могла вбити Кору. Але ж він не знав про мобільний, схований у стіні. Марко міг зателефонувати комусь о дванадцятій тридцять. Вона не знає, чому не сказала нічого про мобільний. Можливо, просто не хотіла, щоб Ресбак знав про роман Марко. Їй було надто соромно.

Або це, або той чоловік із хатини забрав її, живу, невдовзі після того, як Марко навідав її о пів на першу ночі. Вона не знає, чому детектив Ресбак настільки переконаний у тому, що машина, яка їхала проїздом о дванадцятій тридцять п’ять, має до цього якийсь стосунок.

Вона пам’ятає, як лежала тут, поклавши Кору собі на груди. Здається, це було дуже давно. Вона так втомлювалася, що їй було необхідно на хвилинку прилягти з дитиною. В тиху годину, як от зараз, вони вмощувалися разом на канапі й часом навіть засинали разом. Сльози котяться по її щоках.

Вона чує звуки, що долинають з іншого боку стіни. Синтія вдома, ходить по своїй вітальні, слухає музику. Анна зневажає Синтію. Вона ненавидить в ній усе: бездітність, вищість та силу, які вона демонструє своїм виглядом, її фігуру та звабливий одяг. Вона ненавидить її за флірт із її чоловіком, за те, що вона намагалася зруйнувати їхнє подружнє життя. Вона не знає, чи зможе пробачити Синтії те, що та накоїла. Вона ще більше ненавидить Синтію за те, що колись вони були такими близькими подругами.

Анні огидно, що Синтія живе за стіною. Раптом вона усвідомлює, що вони можуть переїхати. Вони могли б виставити будинок на продаж. Вони з Марко вже й так заробили собі тут погану репутацію — листи й досі приходять щодня, і будинок, який вона так любила, перетворився на склеп. Вона почувається похованою заживо.

Вони не зможуть і далі жити від Синтії на такій відстані, з якої вона може покликати Марко кивком голови.

Що Марко робив, коли виходив учора із заднього подвір’я Синтії з таким приреченим виглядом? Він повністю спростовує наявність будь-яких стосунків із нею, але ж Анна не дурепа. Вона не може витягти з нього правду, а від брехні вона вже так стомилася.

Вона сама розбереться із Синтією. Довідається в неї правду. Але хіба можна розібратися, що з того, що говорить Синтія, правда, а що — брехня?

Але, замість іти до сусідки, вона встає та виходить через задні двері на подвір’я. Далі вона заходить у гараж по свої садові рукавички. У гаражі вона зупиняється й дозволяє очам призвичаїтися до освітлення. Вона відчуває знайомий гаражний запах мастила, старого дерева та запліснявілих килимків. Вона стоїть і намагається уявити, як усе було. Вона цілковито заплуталася — в усьому. Якщо вона не вбивала Кори і Марко не домовлявся, щоб хтось забрав її тіло, то, мабуть, той чоловік, якого вбили, викрав її дитину з ліжечка та поклав у свою машину десь після пів на першу ночі — коли вона й Марко, а також Синтія й Грем, ні про що й не здогадуючися, сиділи за стінкою.

Вона рада, що викрадача вбито. Вона сподівається, що він помер у муках.

Анна повертається на подвір’я й починає знавісніло видирати бур’яни з газону, доки руки не вкриваються пухирями, а спина не починає боліти.

Розділ 29

Марко сидить за столом, витріщаючись у вікно, але нічого в ньому не бачить. Двері зачинені. Його погляд ковзає по дорогому письмовому столу з червоного дерева, який він так дбайливо обирав, коли розширював бізнес і взяв цей офіс у тривалу оренду. Коли він згадує, з якою наївністю та оптимізмом дивився тоді на все, його аж нудить. Сумним поглядом він обводить свій офіс, у якому все досконало доповнює образ успішного підприємця. Промовистий стіл, з-поза якого відкривається вигляд на місто й ріку, першокласні шкіряні стільці — сучасне мистецтво.

Анна допомагала його облаштувати — в неї вишуканий смак.

Він пам’ятає, з яким задоволенням вони це робили: купували меблі, розставляли усе. Коли тоді вони усе закінчили, він зачинив двері, відкоркував шампанське й зайнявся коханням із своєю щасливою дружиною просто на підлозі.

Тоді він відчував на собі великий тиск відповідальності — він мав виправдовувати великі сподівання всіх: Анни, її батьків, свої власні. Можливо, якби він одружився з якоюсь іншою жінкою, то пішов би власним шляхом: повільніше вибудовувати свій бізнес, зціпивши зуби й працюючи по багато годин. Але в нього була можливість усе прискорити, й він скористався нею. Він був амбітним. У нього були гроші, які йому піднесли на срібній тарілочці, і, звісно ж, від нього чекали швидкого успіху. Яке ти маєш право не бути успішним, коли тобі дають такий великий аванс? Тиск був надзвичайний. Особливо Річард жваво цікавився тим, як справи у бізнесі, оскільки він його фінансував.

Це було б надто добре для правди.

Він узявся за роботу з великими клієнтами, коли був ще не готовий. Він припустився класичної помилки новачків. Якби він не одружився з Анною — ні, якби він не прийняв будинок як весільний подарунок, а через кілька років не взяв у батьків позику, — вони, можливо, знімали б квартиру в іншій місцевості, в нього, ймовірно, був би жахливий офіс далеко від центру, але він старанно працював би і йшов би до успіху за своїми правилами. Вони з Анною були б щасливі.

І Кора була б удома.

Але погляньте лишень, на що все обернулося. Він — власник роздутого бізнесу, що висить на волосині на краю прірви. Він викрадач. Злочинець. Брехун. Його підозрює поліція. Він — заручник егоцентричного тестя, якому відомо, що він накоїв, та безсердечної шантажистки, яка постійно тягтиме з нього гроші. У бізнесі він майже банкрут, хоча йому й дано було так багато: гроші на розширення, зв’язки Річарда із заміського клубу. Інвестиції Еліс та Річарда у бізнес Марко — втрачено. Як і ті п’ять мільйонів викупу за Кору. А тепер Річард веде перемовини з викрадачами — і за Кору доведеться заплатити ще. Скільки, Марко навіть не уявляє.

Як же сильно, мабуть, батьки Анни ненавидять його. Вперше Марко зміг подивитися на ситуацію з їхньої точки зору. Їхнє розчарування можна зрозуміти. Марко підвів їх усіх. Зрештою, його бізнес зазнав феєричного провалу попри всю їхню допомогу. Марко досі вважає, що якби зробив усе по-своєму, то став би дуже успішним — хай і поступово. Але Річард наполягав на тому, аби він підписував угоди на замовлення, які не в змозі був виконати. А потім Марко впав у відчай — коли все пішло не так, власне, шкереберть, пару місяців тому, Марко завів звичку випивати у барі на розі, перш ніж повертатися додому, де він почувався безпомічним перед дедалі глибшою депресією Анни. Зазвичай о п’ятій, коли він приходив, у барі було досить тихо. Він сидів за стійкою, цідячи один коктейль, вдивляючись у бурштинову рідину, думаючи, що ж йому, в біса, робити.