Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 22)

— Ні, — втомлено каже Анна. — Ми не сварилися через гроші. Єдине, через що ми сварилися, — це мої батьки.

— Ваші батьки?

— Вони не люблять одне одного — мої батьки та Марко. Вони ніколи його не схвалювали. Вони вважають, що він мене не вартий. Але він вартий. Для мене він ідеальний. Вони не бачать його хороших рис тому, що не хочуть їх бачити. Ну такі от вони є. Їх не влаштовував жоден хлопець, з яким я зустрічалася. Ніхто не був достатньо гідним. Але його вони ненавидять за те, що я закохалася в нього й одружилася з ним.

— Ну, вони точно не ненавидять його, — каже Ресбак.

— Часом саме так і здається, — каже Анна. Вона дивиться на стіл. — Моя мама думає, що він не вартий мене передовсім через те, що він не із заможної родини, але мій батько, здається, дійсно його ненавидить. Він постійно його цькує.

— А в них немає інших причин його не любити?

— Та ні, аж ніяк. Марко ніколи не робив нічого поганого, — вона сумно зітхає. — Моїм батькам дуже важко догодити, і вони дуже люблять усе контролювати. Вони давали нам гроші, коли ми тільки починали, і тепер думають, що купили нас.

— Вони давали вам гроші?

— На будинок, — вона червоніє.

— Тобто не в борг?

Вона киває:

— То був подарунок на весілля, щоб ми могли купити будинок. Без їхньої допомоги ми б не купили власного житла. Будинки такі дорогі, принаймні гарні будинки в гарному районі.

— Розумію.

— Мені подобається наш дім, — зізнається Анна. — Але Марко не подобається почуватися винним. Він не хотів приймати весільного подарунка. Він би краще зробив усе сам і пишався б цим. Він дозволив їм допомогти заради мене. Він знав, що я хотіла будинок. Він був би радий почати із сякої-такої маленької квартирки. Часом я думаю, що припустилася помилки.

Вона знову викручує руки на колінах.

— Можливо, краще було відмовитися від їхнього подарунка, почати життя з якогось миршавого місця, як це робить більшість пар. Можливо, ми й досі були б там, але були б щасливіші, — вона починає плакати. — А тепер вони вважають, що зникнення Кори — його провина, тому що то була його ідея — лишити її вдома саму. Вони постійно мені про це нагадують.

Ресбак підсуває до Анни коробку із серветками. Анна бере одну й витирає сльози.

— Але що я, власне, можу сказати? Я намагалася захищати його, але то насправді була його ідея. Мені вона не подобалася. Я досі не можу повірити, що погодилася на таке. Я собі ніколи не пробачу.

— Що, на вашу думку, сталося з Корою, Анно? — питає детектив Ресбак.

Вона дивиться повз нього на стіну й насправді не бачить нічого.

— Я не знаю. Я все думаю і думаю про це. Я сподівалася, що хтось викрав її заради грошей, через те, що у мене заможні батьки, але ніхто не намагається вийти з нами на зв’язок, тож… я не знаю, важко дивитися на це оптимістично. Спершу Марко вірив у цю версію. Але тепер і він втрачає надію.

Вона знову дивиться на детектива. Риси її обличчя наче загострилися.

— Що як вона мертва? Що як наша дитина вже мертва? — Вона зривається на плач. — Що як ми ніколи не знайдемо її?

Розділ 14

Ресбак перевірив комп’ютер Марко. Воно й не дивно, що Марко через це хвилювався. Хоча й не було нічого особливого в тому, що людина у становищі Марко гуглила про післяпологову депресію, історія його браузера свідчить, що він досить далеко просунувся у вивченні післяпологового психозу. Він читав про жінку з Техасу, яку визнали винною в тому, що вона втопила п’ятьох дітей у ванній. Він читав про матір, яка вбила дітей, завівши машину в озеро, про жінку з Англії, яка задушила дітей у гардеробній. Він читав про інших жінок, які втопили, зарізали або задушили своїх власних дітей. Це, на думку детектива, означало, що або Марко боявся, що в його дружини психоз, або та інформація була йому потрібна з інших причин. Ресбаку видавалося, що Марко рив дружині глибоку яму. Дитина ж була лише побічним ефектом. Невже він просто хотів піти?

Але ця теорія — не з його улюблених. Як відзначила Анна, психозу в неї немає. Жінки, які вбили своїх дітей, вочевидь, переживали напади психозу. Якщо вона й убила дитину, то, можливо, випадково.

Ні, його улюбленою теорією було те, що Марко влаштував викрадення для того, щоб як викуп отримати життєво необхідні гроші, — хоча Марко й сказав, що все влаштується, але його бізнес, з усього видно, у халепі.

Їм не вдається встановити, що то було за нічне авто. Ніхто не повідомив про те, що їхав проїздом о 00:35 у ніч викрадення. Поліція шукала допомоги громадськості стосовно загадкового автомобіля. Якби хтось, хто не мав стосунку до злочину, їхав би собі тією вулицею в той час, він уже, скоріше за все, дав би про себе знати, враховуючи те, скільки писалося про цю справу в газетах і розповідалося по телебаченню. Але ця людина не знаходилася, ймовірно, тому, що це був спільник. Детектив Ресбак вважає, що людина, яка була в тій машині, й викрала дитину. Ресбак думає, що або дитину було випадково вбито батьками, а тіло забрав спільник, або це вдаване викрадення і Марко передав дитину комусь, у кого кишка виявилася тонка для того, щоб дотримуватися домовленостей: отримати викуп і повернути дитину. Якщо так, то дружина може бути причетна, а може й ні: Ресбаку потрібно придивитися до неї. Якщо підозри Ресбака мають підстави, то Марко, напевно, божеволіє. Але Ресбака хвилює няня. Чи міг Марко облаштувати викрадення, якщо в будинку мала бути няня?

Ресбак не бачить сенсу в тому, щоб у будинку Конті сидів поліцейський і чекав на дзвінок із вимогою викупу — на дзвінок, який, можливо ніколи не пролунає. Він приймає стратегічне рішення. Вони підуть. Поліція покине їхній будинок, і він поспостерігає, що відбуватиметься, коли вони лишаться самі. Якщо він має рацію і щось пішло не так, якщо він хоче з’ясувати, що саме, то мусить відступити й дати Марко настільки довгий повідець, щоб його вистачило повіситися.

І дитина. Ресбак думає, чи відомо Марко, жива вони чи ні? Ресбак пам’ятає відому справу Ліндберґа, в якій усе виглядало так, ніби дитина загинула випадково невдовзі після або у процесі викрадення. Можливо, так сталося й цього разу. Йому було майже шкода Марко. Майже.

Ранок вівторка, Кори немає вже четвертий день. Останній поліцейський полишає будинок. Анна не може повірити, що вони лишаться самі.

— Але що буде, раптом зателефонує викрадач? — заперечує вона.

Марко мовчить. Йому видається очевидним, що ніхто не зателефонує. Так само очевидним йому видається те, що поліція не вірить в існування викрадача.

Ресбак каже:

— Ви впораєтеся. Марко все зробить правильно.

Коли вона із сумнівом дивиться на детектива, він продовжує:

— Можливо, викрадача відлякує наша присутність, можливо, коли ми підемо, він зателефонує.

Він повертається до Марко.

— Якщо хтось зателефонує і скаже, що Кора в нього, зберігайте спокій, спробуйте з’ясувати, що вам робити, і намагайтеся говорити з ним якомога довше. Що більше пощастить дізнатися, то краще. Прослуховування досі працює, тож розмову буде записано. Проте, навряд чи ми зможемо відслідкувати дзвінок. Останнім часом усі використовують передплачені номери з антивизначником. Ускладнюють нам життя.

І з цими словами Ресбак іде. Щодо Марко, то він цьому радий.

Тепер Анна та Марко лишилися в будинку самі. Репортерів надворі поменшало. Оскільки нічого не відбувається, то й розповідати їм нема про що, тож вони втрачають ентузіазм. У купі зів’ялих квітів і плюшевих ведмедиків не з’являється нічого нового.

— Вони думають, що це я її вбила, — каже Анна, — а ти допоміг замести сліди.

— Не можуть вони так думати, — каже Марко, намагаючись її заспокоїти. Але що йому ще казати? Можливо, вони вважають так, можливо, думають, що це він інсценував викрадення заради викупу. Але він не хоче, щоб вона знала, наскільки катастрофічне їхнє фінансове становище.

Марко йде нагору відпочити. Він виснажений. Горе й напруження вичавили його так, що він навряд чи може спокійно дивитися на дружину.

Анна метушиться довкола, відчуваючи певне полегшення від того, що спекалася поліції, прибирає. Вона рухається в тумані недосипання, розкладає речі, миє чашки з-під кави. На кухні дзеленчить телефон, і вона завмирає. Дивиться на номер. Це її мати. Анна вагається, не певна, чи хоче говорити з нею. Нарешті, на третьому сигналі, вона бере слухавку.

— Анно, — починає її мати.

Анна тієї ж миті відчуває, як всередині неї все стискається. Ну навіщо вона відповіла? Вона не зможе говорити з мамою просто зараз. Вона бачить, що Марко зі стривоженим поглядом швидко спускається сходами. Вона одними губами проказує йому: «Моя мама» й махає, щоб він пішов. Він розвертається й іде нагору.

— Привіт, мам.

— Я так хвилююся за тебе, Анно. Як ти?

— А ти як думаєш? — Анна, тримаючи слухавку біля вуха, йде вглиб кухні й дивиться через вікно на заднє подвір’я.

Мати трохи мовчить, а потім каже:

— Я просто хочу допомогти.

— Я знаю, мамо.

— Не уявляю, як ти витримуєш. Ми з батьком теж страждаємо, але це, мабуть, ніщо в порівнянні з тим, що відчуваєш ти. — Анна починає беззвучно плакати, сльози котяться по її щоках. Її мати продовжує: — Батько досі дуже незадоволений, що тебе викликали вчора на допит.

— Я знаю, ти мені вчора це вже казала, — вимучує із себе Анна.

— Я знаю, але він постійно про це говорить. Він каже, замість залякувати тебе, краще б Кору шукали.