Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 9)
При цьому жоден з енергоблоків не було здано вчасно. Коли Дятлов приїхав на місце, його увагу привернув лозунг над входом в їдальню, — із закликом будівельників та інженерів ввести перший реактор в експлутацію 1975 року. Щойно 1975-й минув, а завдання не було виконано, цифру «5» виправили на «6», а згодом — на «7». Представники Міністерства навідувалися кожного року, і щороку вони наполягали на новій надуманій даті, яку, — це розуміли всі, — забезпечити було неможливо. «Спершу, внаслідок суворих строків, які, очевидно, неможливо було виконати, відчувався певний мандраж, — говорив Дятлов. — Напружені виробничі наради, виклики на роботу вночі. Та результатом усього все одно були неминучі затримки, послаблення контролю і повернення до нормального робочого ритму. Акурат до наступного візиту керівників».
Брюханов прекрасно пам’ятав запуск кожного наступного блока. Він часто критикував будівельні бригади. Так, на одному із засідань партійного комітету міста Прип’яті Брюханов відчитав їх зі словами: «Некомпетентність на виробництві, а саме у цехах заводів, позначається на будівництві — шляхом постачань низькоякісних матеріалів та роботи абияк. Розглянемо елементарний приклад: розрахунки кутів. Криві дверні та віконні отвори, нерівно прибиті елементи оздоблення, неправильні розрахунки при проведенні сантехнічних робіт». Становище Віктора Брюханова було складним: тоді як чиновники прагнули виключно відзвітуватися про виконання планів, а будівельники — отримати свої премії, саме він виступав людиною, яка мала підписувати документи, що підтверджували успішне завершення об’єктів. Він ніс відповідальність за експлуатаційну надійність і безпеку енергоблоків. Водночас становище ускладнювалося тим, що підрядником і замовником виступав безпосередньо уряд. Керівництво станції та управління будівництва звітували одним партійним лідерами і в Києві, і в Кремлі. Якщо б Брюханов не припинив скаржитися на роботу, пророблену будівельним керівництвом, він міг би легко втратити власну посаду.
Нарешті автомобіль Брюханова наблизився до Прип’яті, міста, збудованого на його очах і за його активної участі. Час від часу йому здавалося: усе, досить, сил більше немає, він почувається стомленим і, загалом, непогано було б зайнятися чимось іншим. У Москві навіть запитували, чи зацікавлений він у відрядженні за кордон, наприклад на Кубу — для допомоги в запуску атомної електростанції (радянські архітектори та інженери розпочали будівництво першого у країні ядерного реактора 1983 року). Та це були лише моменти слабкості. Віктор Брюханов залишався у Прип’яті.
Місто — на відстані всього трьох кілометрів північніше від АЕС. Дорога від станції стала проспектом Леніна — головною вулицею Прип’яті, з деревами і квітами, насадженими між широкими смугами, що вели до центральної площі міста. Саме в центрі розміщувалися адміністративна будівля (яка слугувала штабом міськкому партії та міськвиконкому), палац культури «Енергетик» і готель «Полісся», назва якого стосувалася величезного регіону, що охоплював більшу частину Півночі України від Дніпра на сході і до кордону з Польщею на заході. Міська площа — на перетині двох головних вулиць Прип’яті — згаданого проспекту Леніна і, перпендикулярно до нього, названого на честь засновника радянської ядерної програми бульвару імені І. Курчатова. На розі ж двох вулиць, фасадом до площі, стояв місцевий «Білий дім» — дев’ятиповерховий багатоквартирний будинок, у якому проживала міська еліта.
Квартира Брюханова розміщувалася на четвертому поверсі. Це була його друга квартира у Прип’яті, спочатку він жив далі по проспекту Леніна, у першому багатоквартирному будинку в місті, збудованому 1971 року. Тоді, щоб переїхати, Брюханову довелося просити дозволу в секретаря партії в Києві: у перші роки існування міста обсяг житлового фонду був малим, і внаслідок цього партія намагалася не обділяти зайвий раз робочий клас і не підкреслювати привілейованість керівників у порівнянні з простими робітниками. Прип’ять мала стати втіленням соціалізму, де не було б місця приватним будинкам. Планувальники прогнозували, що до 1975 року в новому місті проживатиме близько 12 000 працівників станції та будівельників; до 1980 року, коли в експлутацію введуть 3-й і 4 реактори, кількість населення, як очікувалося, зросте до 18 000; і тільки потім цифра спаде приблизно до 17 000 чоловік і триматиметься на цьому рівні протягом наступних п’яти років. Насправді ж Прип’ять розширювалася набагато вищими темпами, і вже до 1986 року населення міста становило практично 50 000 чоловік. Проблема житлового будівництва, як і раніше, залишалася актуальною.
Лідери комсомолу — Комуністичного союзу молоді, молодіжної організації КПРС — надали місту Прип’яті та Чорнобильській АЕС статусу Всесоюзного ударного комсомольського будівництва, залучивши молодь з усього Радянського Союзу приєднатися до формування трудових ресурсів. Проте більшість із тих, що прибували на роботу в Прип’ять, не потребували додаткових стимулів: тоді як проблеми з житлом були звичайними в містах СРСР, у Прип’яті житловий фонд розширювався швидше, ніж будь-де. Унаслідок тісного зв’язку ядерної промисловості з військово-промисловим комплексом (з його особливими перевагами) місто мало спеціальний статус у країні та республіці — і в аспекті поставок споживчих товарів, і в аспекті поставок сільськогосподарських продуктів.
До середини 1980-х років легко придбати такі продукти, як сир чи ковбаси у більшості міст СРСР було неможливо, однак у Прип’яті ці товари були у вільному доступі. Іншими словами, відповідні вивіски в місцевих продуктових магазинах не обманювали. Трохи складнішою була ситуація із свіжим м’ясом, яке продавали без очистки від сала і кісток, але, зрештою, м’ясо та молочні продукти можна було придбати в наближених до Прип’яті селах. Загалом, утім, якість життя у Прип’яті була досить високою, і внаслідок цього багато людей — особливо з місцевих сіл — прагнули переїхати туди; а вже опинившись у місті (найчастіше у статусі будівельників), прагнули працювати на АЕС, де можна було б отримати надбавки за виконання і перевиконання виробничих завдань.
Багато з тих, що прибували у нове місто, були молодими і неодруженими людьми. Середній вік жителів Прип’яті 1986 року — 26 років. Для самотніх людей у місті діяли вісімнадцять гуртожитків, хоча більшість квартир планувалися саме для заселення молодих сімей. Як відомо, у молодих батьків — малі діти. У п’яти початкових школах міста набралося п’ятнадцять паралельних класів із більш ніж тридцятьма учнями в кожному. Для порівняння: більшість сільських шкіл ледве набирали один клас, а у більшості міських шкіл зазвичай було три паралельні класи. При цьому передумов для скорочення темпів зростання населення у Прип’яті не було: щорічно в місті реєстрували більше ніж тисячу новонароджених.
Серед іншого, у Прип’яті функціонували два стадіони і два басейни (категорія одного з них дозволяла проводити міжнародні змагання). З одного боку, Брюханов пишався своїм вкладом у розбудову цих міських об’єктів, а з другого — відчував невдоволення, адже йому часто доводилося перенаправляти фінансові та інші ресурси, відведені для АЕС, на інфраструктуру Прип’яті. Оскільки міська казна зазвичай була порожня, а ЧАЕС тоді мала фактично необмежений бюджет, місцеві партійні чиновники не припиняли тиснути на Брюханова з проханням фінансувати розбудову міських об’єктів. Самою ж Прип’яттю керували партія і місцева влада незалежно від АЕС. І якщо з місцевими партійними лідерами Віктор Брюханов упоратися міг, сказати «ні» чиновникам на регіональному і республіканському рівнях можливостей він не мав — у партійно-державній ієрархії ці люди стояли вище. Особливо наполегливим був Григорій Іванович Ревенко, перший секретар Київського обкому КПУ який 1991 року стане керівником апарату Президента Горбачова. Саме Ревенко в середині 1980-х переконав Брюханова побудувати другий басейн, який би відповідав міжнародним стандартам, а трохи пізніше запропонував спорудити ковзанку. Віктор Брюханов не міг не обурюватися. «Тобто в усій Україні подібних об’єктів ще не існує, але я повинен збудувати зимовий палац спорту в моєму невеликому місті?» — згадував він після. Та прохання, хай там що, було підтримано.
Брюханов усвідомлював: його працівники не відмовились би від спортивних об’єктів і будуть ними користуватися. Аналогічна ситуація була і з магазинами, адже архітектори запланували лише один універмаг. Місто потребувало більшої кількості, і Брюханов знаходив фінансування, час від часу вводячи в оману банки — він займав кошти на потреби АЕС, однак витрачав їх на Прип’ять. «Ми звикаємо до ненормального і починаємо сприймати це як щось абсолютно буденне. Ось що жахливо!» — журився Брюханов в інтерв’ю за кілька місяців до З’їзду КПРС у Москві. Він натякав на потребу розв’язання проблем міста місцевою владою, адже сам мав приділяти достатньо сил і часу АЕС, гарантуючи, зокрема, безпечну роботу об’єкта. «Серед цих другорядних завдань найголовніше — забезпечити надійність нашої роботи, — продовжував свій критичний монолог Брюханов. — Як би ви там не писали, ми — не звичайне підприємство. Не приведи Господи нам зіштовхнутись із серйозною проблемою, — боюся, тоді не лише Україна, а й Радянський Союз загалом не справились би з подібною катастрофою».