Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 65)
За оцінками, у неділю 13 листопада на демонстрацію у центрі Києва зібралося 10 000 чоловік. Влада, яка кілька місяців тому придушила перший мітинг щодо Чорнобиля, тепер відступила і дала офіційну згоду на зібрання. Для Юрія Щербака, його «Зеленого світу» і будь-кого, хто переймався впливом Чорнобиля на екологію, цей мітинг став першою можливістю виступити публічно, перед багатотисячною аудиторією. Одним із перших слово взяв саме Юрій Щербак. Він розкритикував атмосферу секретності, якою було оповите питання впливу радіації на здоров’я населення, запропонувавши створити комісію з питань дослідження наслідків катастрофи і встановити громадський контроль за діяльністю Міністерства охорони здоров’я. Окрім цього, Щербак закликав звести монумент жертвам Чорнобиля; зробити дату 26 квітня днем пам’яті; провести референдум щодо майбутнього запланованих і функціонуючих АЕС на території республіки.
Партійна влада дала дозвіл на проведення мітингу за умови, що його програму буде обмежено питанням екології. Тоді екологія несподівано стала майже законним предметом громадського обговорення: урешті-решт, від чорнобильського забруднення постраждали не лише пересічні громадяни, але й політичні та культурні еліти. Та водночас тримати будь-який громадський захід лише в рамках «екологічного» — у принципі політизованого — формату було надзвичайно складно, якщо взагалі можливо. Українські письменники вирішили цим скористатися. Іван Драч, голова київської організації Спілки письменників, і Дмитро Павличко, секретар Спілки письменників УРСР, з 1 листопада 1988 р. працювали над створенням робочої групи з організації Народного Руху України, що задумувався як парасолькова організація для українських неформальних груп. Народний Рух України мав відігравати роль, аналогічну до діючих тоді в прибалтійських республіках СРСР суспільно-політичних фронтів, які ратували за економічний і політичний суверенітет своїх держав. Відповідно до звіту КДБ, Іван Драч і Дмитро Павличко планували використати мітинг, щоб публічно заявити про створення Народного Руху України. Їм не вдалося реалізувати задумане цього разу, оскільки вони не могли контролювати список спікерів чи доступ до мікрофона, який тримали урядові особи, однак згодом зусиллями Івана Драча і Дмитра Павличка Народний Рух України все-таки було створено.
Незважаючи на цю невдачу, мітинг мав переломний характер. Приблизно через дві з половиною години від початку заходу мікрофон несподівано вихопив Іван Макар, якого нещодавно випустили з в’язниці, куди він потрапив за участь в організації політичних мітингів у Львові, культурному центрі Західної України. Львів, який відійшов до СРСР відповідно до пакту Молотова — Ріббентропа 1939 року, став осередком націоналістичного опору Москві після Другої світової війни. Співробітникам КДБ на мітингу вдалося відключити звукове обладнання, однак промовам Івана Макара це все одно не перешкодило. Нагадавши присутнім, що центральні відомства збираються ухвалити низку законів, які унеможливлять економічну незалежність республік, Макар закликав українців організувати народний фронт на кшталт діючих у Прибалтиці і разом з останніми виборювати незалежність від Москви. Навіть незважаючи на те, що Макар виступав без звукового обладнання, його слова справили грандіозний ефект. Кияни почали вимагати, щоб КДБ включив апаратуру під час виступу Івана Макара, скандуючи знову і знову слово «мі-кро-фон», що стало назвою документальної стрічки про екологічні наслідки Чорнобиля, знятої за підтримки Юрія Щербака. Це скандування також стало бойовим вигуком гласності в Україні — і щодо чорнобильської теми, і щодо інших питань.
Українські автори створили групу з підготовки організації Руху 23 листопада, через десять днів після мітингу. Івана Драча було обрано головою. До команди також приєдналися Олесь Гончар і Юрій Щербак. Ще через кілька тижнів, на форумі письменників, Драч заявив, що необхідність створення Руху була «продиктована насамперед проблемою Чорнобиля, і саме Народний Рух України виступає єдиною альтернативною всім атомним електростанціям». Через багато років Іван Драч зауважував: «Чорнобиль став стимулом усіх демократичних процесів в Україні, польська “Солідарність” — прикладом, а Спілка письменників — колискою».
Українські письменники мобілізували прихильників навколо теми Чорнобиля і звернулися до державних керівників у Москві зі закликом дослухатися до їхніх вимог. Наприкінці 1988 року Олесь Гончар, Борис Олійник та інші провідні автори направили звернення до ЦК КПРС, просуваючи повістку, обговорену під час мітингу: вони вимагали створення спеціальної комісії для вивчення наслідків Чорнобильської катастрофи, встановлення громадського контролю за діяльністю міністерств енергетики та охорони здоров’я і проведення референдумів щодо будівництва нових АЕС. Українська влада відступала. Самі репресії дієвим вирішенням віднині не були.
«Слід визнати, що протягом тривалого часу належної уваги захисту довкілля не приділялося», — писав 1-й секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький у Москву. Він нагадав своїм колегам і керівникам у столиці Союзу, що український уряд вже звертався з проханням в центр зупинити будівництво Чигиринської АЕС — ця ж вимога озвучувалась як одна з головних на київському мітингу в листопаді. Щербицький також вистуцав проти будівництва будь-де на території Української PCP інших атомних електростанцій. «За даними Академії наук Української PCP, — писав він, — понад 90% території Української PCP відрізняється складними геологічними та гідрологічними умовами, фактично несприятливими для будівництва атомних електростанцій».
Течія змінилася. Розгортаючи свою політику гласності, Михайло Горбачов спонукав представників місцевих культурних еліт виступити проти місцевої партійної влади під приводом «перебудови». Бунтівні інтелектуали на кшталт Сергія Набоки, досвідчені дисиденти на кшталт Олеся Шевченка і письменники, формально віданні режиму, на кшталт Івана Драча, — всі вбачали в Чорнобилі новий привід діяти, яким можна було доповнити повістку, що вже містила питання політичної свободи, прав людини та розвитку української мови і культури. Апелювання до нової проблеми виявилося значно дієвішим і дозволило їм привернути увагу до інших проблемних питань. Зрештою, саме питання Чорнобиля дозволило дисидентам та інтелігенції розколоти єдиний фронт комуністичної влади, налаштувавши регіональні еліти проти їхніх керівників у Москві.
Зі свого боку, Михайло Горбачов і реформаторські лідери у Кремлі ще не знали, що зіштовхнулися із загальним фронтом бунтівної інтелігенції і незадоволеної та дезорієнтованої республіканської влади. І особливо гостро ці зміни відчувалися в галузі ядерної енергетики. Республіканські політичні лідери та місцеві культурні еліти вимагали від Москви припинення будівництва нових атомних електростанцій і закриття вже функціонуючих. Москві ж тепер необхідно було з’ясувати, як задовольнити енергетичні потреби республік без АЕС. І це був лише початок. До бунтівної інтелігенції та незадоволених комуністичних еліт 1989 року приєднаються народні рухи по всьому СРСР. На своїх транспарантах представники цих рухів напишуть лозунги, зміст яких буде пов’язувати ядерну безпеку з національним визволенням.
Глава 19
Ядерний спротив
Михайло Горбачов уперше відвідав Чорнобильську атомну станцію 23 лютого 1989 року, майже через три роки після катастрофи. Він ніколи не пояснював, чому йому для цього знадобилося стільки часу. Під час його першого й останнього візиту до Чорнобиля радянського лідера супроводжувала його дружина Раїса. На фотографіях, опублікованих у радянських газетах, Горбачов і «перша леді», одягнені в білі халати, спілкуються з керівниками ЧАЕС та партійними і урядовими чиновниками (також у білих халатах) в одному з реакторних відділень сумнозвісної станції.
Станом на лютий 1989 року електроенергію виробляли три з чотирьох енергоблоків Чорнобильської АЕС, але проблеми, спричинені вибухом, далеко не вичерпалися. У грудні 1988 року КДБ повідомило партійним чиновникам у Києві про низку клопотів із четвертим енергоблоком, разом із саркофагом, яким його накрили, а також зі спробами його дезактивації. Учені й інженери тоді ще не знали, скільки саме радіоактивного палива залишається в ушкодженому реакторі та в якому стані він перебуває. Вони не змогли детальніше це дослідити через обладнання, яке було не здатне витримати рівень радіоактивності понад 200 рентгенів на годину. Цивільні та військові бригади працювали цілодобово, видаляючи забруднений ґрунт і закопуючи в землю радіоактивне сміття. Але й вони використовували невідповідне обладнання, виконуючи значну частина робіт за допомогою примітивних машин, загрожуючи здоров’ю присутніх робітників і військових та уповільнюючи весь процес. Бульдозери, що видаляли забруднений ґрунт, часто змішували його з «чистим», продовжуючи забруднювати територію і поширювати радіацію, замість того, щоб нейтралізувати її вплив.
Постійно виникали проблеми зі самим саркофагом. Укриття над пошкодженим реактором було частково збудоване на стінах старого блока, що уціліли після вибуху. Тоді це вважалося геніальним архітектурним рішенням, оскільки рятувало життя і здоров’я будівельників, але тепер виявилися всі ознаки і недоліки радянського підходу «швидкого реагування». Фундамент блоку реактора, який не передбачав додаткових навантажень, повільно осідав у землю під вагою нової бетонної конструкції над ним. Заливання бетону на підступах до саркофагу з метою нейтралізації впливу радіоактивного ґрунту, а також будівництво підземної бетонної платформи, яка мала б запобігти забрудненню ґрунтових вод басейну Дніпра, вплинули на потік ґрунтових вод під четвертим енергоблоком, тим самим неґативно вплинувши на стійкість основи саркофагу.