Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 33)

Віктора Смагіна, одного з операторів реактора 4-го енергоблока, який о 8:00 26 квітня заступив після нічної зміни Олександра Акімова і Леоніда Топтунова, госпіталізували каретою швидкої шість годин потому. Він страждав від головного болю, запаморочення і неконтрольованого блювання. Уже за дві години після внутрішньовенної ін’єкції Смагін почувався значно краще. Як згадував Сам Віктор, йому влили три пляшечки рідини. Прокапавшись, операторові захотілося покурити, та оскільки пацієнти були змушені залишати увесь свій одяг та особисті речі на вході в лікарню, цигарок під рукою не було. Радо допомогли друзі, які приходили провідати госпіталізованих. Один із приятелів прив’язав пачку цигарок до мотузки, яку Смагін опустив із свого вікна на другому поверсі. Тепер уже з цигарками в кишені Смагін пішов у курильню, де зустрів своїх колег-операторів, також приведених до напівнормального стану завдяки внутрішньовенним препаратам. Були тут і Олександр Акімов з Анатолієм Дятловим, — вони, як і більшість інших інженерів та операторів, обговорювали можливі причини вибуху. Втім, навіть незважаючи на внутрішньовенні ін’єкції, піднятися на ноги змогли не всі. Серед тих, хто залишався на лікарняному ліжку, був Леонід Топтунов. Від «радіаційної засмаги» його шкіра стала коричневою, а губи набрякли, унаслідок чого йому було складно говорити.

Рішення евакуювати пожежників та операторів реактора, які постраждали від іонізуючого опромінення найбільше, було ухвалене групою лікарів і вчених, що прилетіли в Прип’ять після обіду 26 квітня. Дехто з них прибув із Інституту біологічної фізики при Міністерстві охорони здоров’я, дехто — з Московської клінічної лікарні № 6, що спеціалізувалася на лікуванні променевої хвороби і мала експертів та обладнання для надання допомоги безпосереднім жертвам аварії. 61-річ-ний лікар Ангеліна Гуськова, завідувачка радіологічного відділення променевої терапії, спеціалізувалася на лікуванні пацієнтів із подібними захворюваннями ще з 1949 року, коли, будучи молодим лікарем у Челябінську-40 — батьківщині першого радянського підприємства з виробництва плутонію, збудованого для створення ядерної бомби, — вона лікувала ув’язнених ГУЛАГу, які були піддослідними кроликами на ранніх етапах радянської ядерної програми. Тепер вона та її лікарі мали лікувати чорнобильських пожежників та операторів АЕС.

Лікарі Гуськової насамперед шукали ознаки гострої променевої хвороби, які зазвичай проявляються в людей, що зазнали опромінення в більш ніж 50 рентгенів. Для виявлення гострої променевої хвороби використовують таку одиницю вимірювання, як грей, а не бер або зиверт. Грей визначається щодо кількості енергії, поглинутої тілом людини внаслідок впливу іонізуючого випромінювання, де 1 грей еквівалентний 1 джоулю в розрахунку на один кілограм маси. Те, яким чином це зіставляється з одиницею бер, залежить від виду іонізуючого випромінювання: щодо бета-випромінювання 1 грей дорівнює 100 бер; нейтронного — 1000 бер; альфа-випромінювання — 2000 бер.

Залежно від одиниць вимірювання іонізуючого випромінювання і її абсорбції та впливу на організм людини ознаки гострої променевої хвороби проявляються після разового впливу 50 рентгенів чи більше або поглинання 0,8 грея іонізуючого випромінювання. Симптоми включають брак апетиту, нудоту і блювання. Після поглинання дози в 50 або більше грей симптоми з’являються практично відразу і включають нервозність, сум’яття, водяну діарею і часом непритомність. В осіб, які поглинули від 10 до 50 грей, симптоми втрати апетиту, нудоти і блювання з’являються протягом кількох годин після опромінення; в осіб, які поглинули від 1 до 10 грей, симптоми з’являються на проміжку від кількох годин до двох діб після опромінення. В обох випадках радіація вражає стовбурові клітини кісткового мозку, але радіація в діапазоні від 10 до 50 грей убиває клітини шлунково-кишкового тракту. Коли радіація перевищує 50 грей, вражаються серцево-судинна і нервова система. В усіх випадках виділяють три основні стадії хвороби. На першій стадії з’являються симптоми; на другій — так званій «латентній» — пацієнт може і почувається Краще; на третій стадії симптоми повертаються з більшою інтенсивністю. Лише пацієнти першої категорії — тобто ті, хто поглинув менше ніж 10 грей, — зберігають шанси на одужання, які оцінюються приблизно в 60%. Пацієнти другої та третьої категорій помирають.

Чорнобильські пацієнти з діагнозом гострої променевої хвороби, яких нараховувалося 134 чоловіки, невдовзі були розбиті на чотири категорії. Фактично всі 20 осіб, яких із рівнем опромінення від 6,5 до 16 грей занесли до першої категорії, померли. У другій категорії, до якої занесли майже аналогічну кількість людей із рівнем опромінення від 4,2 до 6,4 грея, померла приблизно одна третина пацієнтів. У пацієнтів з рівнем опромінення від 2,2 до 4,1 грея статистика була значно оптимістичнішою — померла лише одна людина. Серед пацієнтів четвертої категорії з рівнем від 0,8 до 2,1 грея смертей зареєстровано не було. Загалом, від гострої променевої хвороби протягом перших чотирьох місяців після вибуху померло 28 чоловік. Дванадцятеро із тринадцяти пацієнтів, яким провели трансплантацію кісткового мозку, цього випробування не пережили. Смертельні випадки ще приблизно 20 пацієнтів другої, третьої та четвертої категорій, зафіксовані протягом років після аварії, лікарі не пов’язували з впливом радіації.

Медики, які 26 квітня прибули у Прип’ять із Москви, мали чималий досвід лікування пацієнтів із діагнозом гострої променевої хвороби, але наразі вони були позбавлені необхідного обладнання для встановлення того, скільки саме радіації поглинули постраждалі. Натомість лікарі спостерігали за симптомами і покладалися на результати аналізів крові. Георгій Селідовкін, один із кращих лікарів Гуськової, прилетів у Прип’ять саме для огляду пацієнтів на місці, де мав вирішувати, кого потрібно відправляти в Москву на невідкладне лікування. Багато хто у Прип’ятській міській лікарні запам’ятали лікаря Селідовкіна завдяки його бороді — нечастому випадку в Радянському Союзі 1980-х, де борода сприймалася як символ декадентства чи вільнодумства. Як би там не було, Селідовкін почав оглядати пацієнтів 26 квітня десь після 16:00. Гуськова, яка залишалася у Москві, була на телефонному зв’язку зі своїми колегами в Україні.

Селідовкін та інші лікарі з Москви обійшли близько 350 пацієнтів, оглядаючи їхню шкіру, запитуючи про те, коли саме в них почалося блювання, і аналізуючи кількість лейкоцитів в їхній крові. Лейкоцити — білі кров’яні клітини, що утворюються в кістковому мозку; при цьому їхній вміст у крові динамічно змінюється. Серед усіх клітин лейкоцити піддаються згубному впливові радіації найшвидше, унаслідок чого скорочення їх кількості вважається характерним знаком впливу радіаційного опромінення. Ще до сутінок лікар Селідовкін виокремив 28 пацієнтів, випадки яких він вважав найнебезпечнішими. Серед цих пацієнтів були Правик, Кібенок, Ігнатенко і більшість інших пожежників, а також Акімов, Топтунов і заступник головного інженера Анатолій Дятлов. Усіх їх потрібно було негайно доставити в Москву: час мав колосальне значення і саме від нього залежало життя або смерть.

34-річному заступникові голови міськвиконкому Прип’яті Олександрові Есаулову було доручено прослідкувати, щоб 28 чоловік, відібраних Селідовкіним і його колегами, були довезені з Прип’яті до Бориспільського аеропорту під Києвом якомога швидше. Усього кілька днів тому Есаулов відзвітував у місцеву газету про результати ленінського суботника, неоплаченого робочого дня, організованого партією як демонстрацію прихильності до засновника Радянського Союзу і його комуністичної ідеології, але тепер усе це здавалося чимось дуже далеким. По всьому місту були розвішані плакати з прославляннями Леніна, однак зараз жителі Прип’яті зіштовхнулися з новою, постідеологічною реальністю. Першим завданням, яке стояло перед Есауловим уранці 26 квітня, була організація транспорту для вимивання вулиць міста від радіоактивного пилу. Після цього йому довелося займатися евакуацією тих, хто сам з голови до п’ят був вкритий цим пилом, включаючи його наявність у кишківнику.

Літак, наданий Штабом цивільного захисту, вже чекав в аеропорту Борисполя. Автобуси і карети швидкої також. Тепер головною проблемою стала документація, яка мала б супроводжувати пацієнтів у Москву, — люди були змушені здати всі свої документи рано-вранці 26 квітня на вході у прип’ятську лікарню, унаслідок чого зіставити результати тестів і документи з особою було не так уже й легко. Жоден документ у Радянському Союзі не вважався дійсним без штампу, однак усі потрібні печатки залишили на АЕС. Було вирішено відмовитися від печаток. Розібравшись з оформленням документів, Есаулов зіштовхнувся з новою проблемою — вгамування родичів тих, кого мали евакуювати в Москву. Після заборони заходити в лікарню вони осаджували її ззовні, та щойно розійшлися чутки відносно транспортування рідних у Москву, як ці люди почали діяти.

«Всі дружини зібралися в одну групу. Ми вирішили, що поїдемо з ними», — пригадувала Людмила Ігнатенко. Василь, її чоловік, щойно сказав дружині з вікна, що їх збираються відправити в Москву. «Дозвольте нам поїхати з нашими чоловіками! Ви не маєте права! Ми били і дряпалися», — продовжувала Ігнатенко, описуючи свої та дії інших дружин того вечора. Їх відтіснили військові, які виставили оточення навколо лікарні. Утім, жінки не здавалися. Невдовзі на ґанку лікарні з’явився лікар. Він звернувся до дружин і сказав, що їхніх чоловіків дійсно перевозять у Москву, але їм потрібен змінний одяг — речі, які носили чоловіки до госпіталізації, забруднилися від радіації і були спалені. Жінки кинулися по всьому місту до своїх квартир, щоб принести чисті сорочки, штани і спідню білизну. З огляду на пізній час громадський транспорт не працював, унаслідок чого їм доводилося йти пішки. Хоча насправді дружини побігли. Утім, коли всі повернулися, їхніх чоловіків уже повезли. «Нас обдурили, — говорила Людмила Ігнатенко, — щоб тут не було криків і плачу».