Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 30)

Уже в літаку Щербина пройшов прискорений курс історії ядерних аварій від Валерія Легасова. В окулярах, також середньої статури, з великим носом і виразними губами, 49-річний Легасов обіймав посаду першого заступника Анатолія Александрова, директора Інституту атомної енергії ім. І. В. Курчатова, одного з конструкторів реактора РБМК. Ранок Легасов провів на засіданні партійного та адміністративного активу в Міністерстві середнього машинобудування — атомному монстрі, якому фактично підпорядковувався Курчатовський інститут.

«Вірний своєму характеру та звичкам, які вкорінювалися протягом багатьох років, я викликав автомобіль і відправився на засідання партійного керівництва», — згадував Легасов. Уперше про інцидент на ЧАЕС він почув ще перед засіданням, але тоді ця новина не викликала суттєвого занепокоєння. Головним доповідачем виступив 87-річний міністр Юхим Славський, який у 1960-х, разом із керівником Легасова Александровим, допомагав проектувати і виготовляти реактор РБМК. Славський виступав протягом двох годин, однак про аварію згадав лише мимохідь.

«Усі ми звикли слухати, як цей літній, але дуже активний чоловік годинами впевнено розповідає про те, наскільки в нашій галузі все чудово та прекрасно, — пригадував Валерій Легасов. — Цього разу, традиційно оспівуючи ядерну енергетику і ті величезні успіхи, яких досягли в її розбудові, він справді, хоч і поспіхом, але зазначив, що в Чорнобилі стався якийсь інцидент. Але Чорнобильська атомна електростанція підпорядковувалася сусідньому Міністерству енергетики та електрифікації, тож Славський швидко додав: хоч вони там і напартачили, на розвиток ядерної енергетики це не вплине».

Уже в перерві після виступу Славського Легасов дізнався, що його призначали в комісію, очолювану Щербиною. В аеропорт науковцю наказали прибути до 16 години. «Ось тобі й вихідні», — подумав Легасов. В Інституті він зібрав усю можливу технічну інформацію про реактори РБМК та саму ЧАЕС, проконсультувався з колегами, які знали реактор уздовж і впоперек і відправився в аеропорт, щоб встигнути на рейс.

На борту літака Легасов поділився своїм знаннями ядерної промисловості з Борисом Щербиною. Хтось заговорив про аварію на АЕС Трі-Майл-Айленд у США. Валерій Легасов втрутився. «Я намагався роз’яснити Борисові Євдокимовичу суть інциденту на станції Трі-Майл-Айленд, який стався в Сполучених Штатах Америки 1979 року», — згадував Легасов. Аварія, викликана несправністю механічної, а не ядерної системи, призвела до витоку теплоносія ядерного реактора і різкого підвищення рівнів радіації — частково внаслідок того, що оператори довго не могли з’ясувати початкову проблему. Інциденту було присвоєно п’ятий рівень із семи можливих за міжнародною шкалою ядерних подій (INES. — Прим. перекладача). Сто сорок тисяч чоловік добровільно залишили 30-кілометрову зону навколо АЕС. Легасов стверджував, що, «з огляду на принципову різницю у структурі реакторів, причина тієї аварії не має нічого спільного із ситуацією в Чорнобилі». Він мав рацію. Американці використовували реактор з водою під тиском, який був значно безпечнішим за РБМК. Окрім того, реактор на американській АЕС мав захисну бетонну оболонку, якої був позбавлений РБМК. Радянська комісія зіштовхнулася із значно складнішою ситуацією.

Коли вони приземлилися в Києві, Легасова здивувала «безкінечна низка урядових автомобілів чорного кольору і схвильованість українських лідерів. Їхні обличчя були стривоженими: нам сказали, що точної інформації вони не мають, однак ситуація там невтішна». Разом із колегами Валерій Легасов сів у лімузин, який уже чекав на них, і вирушив спочатку в Чорнобиль, а потім — у Прип’ять. Пейзаж за вікном авто був мальовничим — члени комісії, які прибули протягом дня, отримали можливість насолодитися цим сповна. «Весна вже майоріла своєю красою, Квітнули сади. На річку Уж прилетіли гуси, — згадував один із членів комісії. — Відчуття багатства природи не залишало нас протягом усієї поїздки». Утім, Щербина і Легасов мало що могли розгледіти в темряві. Щойно після 19 години зайшло сонце, вони стали свідками зовсім інакшої картини. «Коли ми наблизились до Прип’яті, нас вразив колір неба десь за 8–10 кілометрів від міста, над станцією, — темно-червоний або, якщо точніше, вогненно-багряний».

О 20:20 Щербина і його колеги увійшли в будівлю міськкому Прип’яті, де відбувалася організована Анатолієм Майорцем нарада інших членів комісії. До новоприбулих відразу приєднався Геннадій Шашарін, заступник Майорця з питань експлуатації АЕС, який тільки зійшов із гелікоптера після польоту над реактором. Слова Шашаріна про те, що реактор зруйновано, застали Щербину зненацька. Температура всередині реактора підвищувалася, рівень радіації — високий (Прушинський помітив, що графіт у реакторі розжарився до вишнево-червоного кольору, тоді як Шашаріну він здався жовтим). Шашарін запропонував негайно евакуювати населення з Прип’яті. Усе це шокувало Бориса Щербину, однак він продовжував зберігати спокій і зібраність. Щербина відповів Шашаріну, що евакуація посіє ще більшу паніку, ніж звістка про радіацію.

Розпочата Борисом Євдокимовичем Щербиною нарада перетворилася на мозковий штурм. Відтепер кожен визнавав те, що неможливо було собі уявити всього кілька годин (або навіть хвилин) тому, — сталося розплавлення, було пошкоджене ядро реактора, а витік радіації триває. Питання полягає в тому, як ліквідувати вогонь у реакторі і зупинити поширення радіації. Пропозиції були різними. Щербина хотів використати воду, але йому пояснили: від води ситуація може тільки погірши-тися. Одна річ — подавати воду в реактор задля охолодження і зовсім інша — спробувати залити нею ядерне полум’я. Унаслідок цього вогонь лише посилиться. Не відмовившись від своєї ідеї, Щербина, утім, був готовий розглянути альтернативні варіанти. Хтось запропонував використати пісок. Та як доставити його в реактор? Гелікоптерами? Борис Щербина миттєво викликав на місце інциденту військові гелікоптери і підрозділи хімічного захисту. Їхні командири вже прямували у Прип’ять.

Схоже, тепер державні діячі нарешті усвідомлювали, що треба робити. За лічені хвилини змінилася й поведінка Щербини — він знав, як потрібно діяти. «Незважаючи на глибоку ніч (уже фактично світало), [Щербина] не виглядав стомленим», — пригадував пізніше його помічник Б. М. Мотовилов. Коли невдовзі після опівночі поріг будівлі Прип’ятського міськкому переступив генерал-майор Микола Тимофійович Антошкін, начальник штабу ВВС Київського військового округу, Борис Євдокимович зустрів його зі словами: «Наразі, генерал-майоре, все залежить від вас і ваших пілотів». Він негайно наказав Антошкіну розпочати скидати на реактор мішки з піском, але генерал авіації відповів, що це неможливо: гелікоптери ще не прибули. Щербина погодився зачекати до світанку. Іншого вибору він не мав.

Було ще дещо, що Щербина відклав до ранку, — рішення почати евакуацію Прип’яті. Пропозиція, яка кілька годин тому здавалася неприйнятно панічною, уже до пізнього вечора 26 квітня набула невідкладного характеру. Невдовзі після 21-ї вечора, коли члени комісії проводили мозковий штурм, вирішуючи, що робити з реактором, — який тепер кожен визнавав пошкодженим, — цей реактор раптово пробудився. Три потужні вибухи осяяли темно-червоне небо над 4-м енергоблоком, викинувши в повітря розпечені шматочки паливних стержнів і графіту. «Вражаюче видовище, — згадував Леонід Хам’янов, один з московських експертів, який спостерігав за дійством з третього поверху будинку міськкому партії. — Важко сказати, стали ці вибухи результатом пробудження реактора, чи, може, це вода випадково потрапила на палаючий графіт, спричинивши паровий вибух».

Складалося враження, що в життя втілюється найгірший із можливих сценаріїв. Раніше того ж дня експерти прогнозували можливе виникнення ланцюгової реакції, спричиненої «виходом» реактора з йодної ями. Дехто прогнозував пробудження реактора на сьому годину вечора, дехто — на дев’яту. Тепер здавалося, що прогнози справджуються: ці вибухи можуть бути передвісниками нового, значно потужнішого вибуху. Іншого вибору, аніж сидіти й чекати, члени комісії не мали. Хоча вже навіть ті три вибухи, що сталися між дев’ятою і десятою вечора, наражали населення міста на значно суттєвішу небезпеку порівняно із загрозами вдень. Окрім того, помітно посилився дотепер ледве відчутний вітер, який погнав радіоактивні хмари на північ від зруйнованого реактора — на Прип’ять. Рівні радіації на міській площі перед будівлею міськкому партії в центрі Прип’яті підвищилися із 40 мікрорентгенів за секунду до 330-ти, або до 1,2 рентгена за годину.

Пізно увечері Армен Абагян, директор одного з московських науково-дослідних інститутів з експлуатації атомних станцій, який також прибув у Прип’ять у складі урядової комісії, потребував від Щербини негайної евакуації міста. Абагян щойно повернувся із ЧАЕС, де низка вибухів застала його зненацька — науковець і його колеги були змушені шукати притулок під металевим мостом. «Я сказав йому, що на вулиці бігають діти, хтось розвішує свіжовипрану білизну, хоча атмосфера водночас абсолютно радіоактивна, — пригадував пізніше Абагян. — На нормальну людину це не могло не справити враження». Утім, відповідно до постанов у Радянському Союзі, ухвалених 1963 року, евакуація цивільного населення не була необхідною, доки доза радіації, отримана окремими людьми, не перевищувала позначки у 75 рентгенів. Як показували розрахунки, за тодішнього рівня радіації доза опромінення становила 4,5 рентгена на добу. І оскільки порогового рівня у 75 рентгенів досягнуто не було, Євгеній Воробйов, заступник міністра охорони здоров’я СРСР і старший медичний співробітник комісії, не горів бажанням брати на себе відповідальність за наказ про евакуацію.