Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 27)
Рівні радіації, зафіксовані Воробйовим усередині та навколо бункера, були спричинені іонізуючим випромінюванням. Іонізуюче випромінювання утворюється від високоенергетичних атомів і субатомних частинок, які рухаються з достатньою для вивільнення електронів з атомів (або їх іонізування) швидкістю. Електромагнітні ж хвилі можуть бути достатньо сильними, щоб мати аналогічну потужність. Гамма-промені та X-промені належать до останнього явища; альфа- і бета-частинки (разом із нейтронами) — до першого. Іонізуюче випромінювання в Чорнобилі було викликане продуктами ядерного поділу, викинутими в атмосферу після вибуху реактора. До таких продуктів належать ізотопи йоду та цезію — йод-131, цезій-137, — а також деякі гази на кшталт ксенону-133. Рівні радіації були особливо високими відразу після вибуху, і саме тому зашкалював дозиметр Воробйова з діапазоном до 200 рентгенів за годину. Вже пізніше підрахували, що радіація від уламків навколо зруйнованого реактора дорівнювала 10 000 рентгенам за годину. Такий рівень руйнував і вбивав людські клітини. При цьому що більше клітин знищувалося, то менше шансів вижити залишалося. П’ятсот рентгенів протягом п’яти годин означали неминучу смерть.
Незважаючи на своє небажання вислухати Воробйова, Брюханов розумів — слова начальника цивільного захисту аж ніяк не були вигадкою. Коли Парашин поцікався у Брюханова про стан справ після розмови з Воробйовим, директор відповів коротко: «Усе погано». Водночас головним чином Брюханова турбувала навіть не станція — він хвилювався за Прип’ять. Уперше питання евакуації цивільного населення Брюханов підняв під час ранкової розмови з місцевими партійними і міськими управлінцями. Тоді голова міської ради вилаяв Брюханова: «Навіщо ти панікуєш? Приїде комісія з області, яка все з’ясує». Вже під вечір, у розмові з Володимиром Маломужем, директор ЧАЕС знову торкнувся цього питання. І знову відповідь була аналогічною: «Не панікуй!» Брюханов розумів: він перебуває не в тому становищі, щоб сперечатися з високоповажними партійними представниками. До того ж сьогодні вранці він підписав довідку, суть якої була: «Підстав для паніки немає».
На засіданні міськкому Прип’яті, скликаному Маломужем об 11 ранку, Брюханов мовчав. «Виступав здебільшого Маломуж», — відзначав потім Брюханов. Маломуж дотримувався позиції, згідно з якою рівні радіації були занадто низькими, щоб вдаватися до будь-яких радикальних заходів. Брюханов пригадував: «Директива залишилася незмінною: “Не панікувати! Урядова комісія прибуде вже скоро. Буде проведено розслідування і тільки тоді — вжито необхідні заходи!”». Уже згодом міські та партійні чиновники звинуватять Брюханова в тому, що він не надав їм точних даних. Радянські керівники зазвичай діяли так, як вчили їх протягом багатьох років, — уникаючи відповідальності. Кожен боявся бути звинуваченим у поширенні паніки і з радістю перекладав ухвалення рішення на вище керівництво. Усі вони були людьми системи, радянської системи.
Протягом дня 26 квітня в лікарню міста Прип’яті зі симптомами гострого радіаційного отруєння доставили 132 людини — пожежників, операторів та інженерів. Пожежні машини мчали до зруйнованого реактора, карети швидкої продовжували привозити в лікарню постраждалих, а КДБ блокував міжміські лінії телефонного зв’язку. Це робили для запобігання поширенню інформації про інцидент за межі Прип’яті. Інженерів і робітників уночі 26 квітня відправляли додому, суворо наказуючи нікому не розповідати про інцидент. Та зважаючи на дим над зруйнованим 4-м реактором, який було добре помітно з балконів багатоквартирних будинків у Прип’яті, зважаючи на патрулі міліції біля станції і на вулицях міста, для кожного в Прип’яті вибух уже став свого роду очевидним секретом. Хоча що ж сталося насправді? Ніхто не знав природи і справжніх наслідків аварії. Того дня в місті відбулося сім весіль. Люди святкували в тіні тліючого 4-го енергоблока.
Г. Н. Петров, керівник одного з прип’ятських підприємств, яке встановлювало обладнання на АЕС, прокинувся близько 10-ї ранку. Ніч видалася складною. Десь о пів на третю ночі, повертаючись у Прип’ять, він помітив вогонь над 4-м енергоблоком. Петров поїхав туди, зупинившись приблизно за сотню метрів від блока. Кілька хвилин він спостерігав за ситуацією і діями пожежників на даху, після чого, охоплений тривогою і панікою, помчав додому. Вже вдома сусідка, чоловік якої перебував на енергоблоці, підтвердила й так побачене: стався нещасний випадок. Згадавши про радіацію, жінка запропонувала антидот — пляшку горілки. Вони випили й навіть пожартували із ситуації. Тепер, поспавши, Петрову здавалося, що все стало на свої місця.
«Я вийшов на балкон перекурити, — згадував пізніше Петров. — На вулицях було багато дітей, які бавилися в піску, ліпили піщані будиночки і “пасочки”. Ті, хто старший, каталися на велосипедах. Молоді мами прогулювалися з візочками. Все виглядало буденно». Один із сусідів Петрова того суботнього ранку вирішив розслабитися, прийнявши сонячні ванни на даху їхнього багатоквартирного будинку. «В якийсь момент він спустився за випивкою і сказав, що засмагати сьогодні особливо легко, що він ніколи такого не відчував. Йому здавалося, що шкіра має запах горілого, — розповідав Петров. — Окрім того, сусід був неймовірно веселим, ніби щойно добре випив». Зі словами «Ніхто не хоче на пляж?» він запрошував на дах самого Петрова, однак уже ввечері його — із симптомами нудоти — забрала швидка. Зв’язку між раптовим захворювання чоловіка та інцидентом на АЕС Петров не відчув. Натомість він зауважував: «Усе того дня здавалося нормальним».
Любов Ковалевська, — автор статті про проблеми на будівництві 5-го енергоблока ЧАЕС, яку було опубліковано місяць тому, але загалом проігноровано, — прокинулась об 11-й ранку. Майже всю ніч вона провела, завершуючи поему з назвою «Паганіні». Тепер вона збиралася на зустріч літературного клубу в Прип’яті, який сама ж допомагала організовувати. Клуб було названо на честь Прометея, одного з титанів у давньогрецькій міфології, який викрав вогонь з Олімпу, передавши його людству. З огляду на ядерний статус Прип’яті подібна назва клубу виглядала дуже символічною. Принаймні так здавалося тоді. Дорогою на зустріч Ковалевська помітила дещо незвичне: «Я озирнулася і побачила міліціонерів навколо. Ніколи раніше не зустрічала такої їх кількості в місті». Стривожена, вона повернулася додому і сказала матері не випускати доньку і племінницю на вулицю, коли ті прийдуть зі школи. Матір запитала, що сталося. «Я нічого не знаю, але щось не так», — відповіла Любов Ковалевська.
Інтуїція її не підвела: фоновий рівень радіації в 4 мікрорентгени, зафіксований Коробейниковим того ранку в Прип’яті, у тисячу разів перевищував природний радіаційний фон. Уже до другої дня спостерігалося його десятикратне збільшення — до 40 мікрорентгенів за секунду, — а ввечері рівень зріс до 320 мікрорентгенів за секунду (природний фон було перевищено у 80 000 разів). Пізніше того ж дня експерти з Москви, які приїхали в Прип’ять, щоб оцінити ситуацію, зробили заміри біологічної шкоди, завданої радіаційним випромінюванням, в одиницях, відомих як бер (1 бер, або біологічний еквівалент рентгена, дорівнює 0,88 рентгена, чи 0,01 зиверта, найчастіше використовуваної сьогодні одиниці). За їхніми оцінками, радіаційне ураження щитоподібної залози дітей у радіусі трьох кілометрів від реактора становило 1000 бер, а безпосередньо в Прип’яті — 100 бер. Ці ж експерти відзначали: допустима аварійна норма дорівнює 30 бер. Діти, які бавилися на вулицях Прип’яті, піддавалися впливу щонайменше трикратної дози радіації. Щодо персоналу АЕС, то ця цифра вважалася небезпечною, але прийнятною за надзвичайних обставин.
Працівники лікарні у Прип’яті, яка була забезпечена майже всім, але не мала засобів проти радіаційного ураження, намагалися звільнити палати для нових пацієнтів, які продовжували надходити із симптомами гострої променевої хвороби. Намагаючись знизити рівень радіації у приміщенні лікарні, персонал мив підлогу. Віктор Смагін, інженер атомної електростанції, який допомагав Олександрові Акімову і Леонідові Топтунову відкривати клапани і потім приєднався до них у лікарні, чув: дозиметрист у коридорі просив медсестер прибирати ретельніше. Однак персонал навряд чи міг робити більше: радіація йшла від самих пацієнтів. «Правда в тому, що нічого подібного світ не знав. Ми стали першими після Хіросіми і Нагасакі, хоча пишатися було нічим», — записав Смагін. Пацієнти, які ще могли ходити, зібралися в курильні відділення. Серед них були й Акімов із Дятловим. Усі хотіли знати, що спричинило вибух, та ніхто не мав пояснень.
Розділ 3
На вулкані
Глава 8
Урядова комісія
Дзвінок, який надійшов о п’ятій ранку 26 квітня, розбудив найвпливовішу людину в Радянському Союзі — Михайла Горбачова. Йому повідомили, що на Чорнобильській атомній електростанції стався вибух, однак реактор не постраждав.
Перше, що запитав Горбачов: як узагалі міг статися вибух? «Зрештою, вчені постійно запевняли нас, державних лідерів, що реактор був абсолютно безпечним, — пригадував пізніше Михайло Сергійович. — Академік Александров говорив, що реактор типу РБМК можна встановлювати навіть на Красній площі, адже він був безпечним, неначе самовар». Крім здивування і, можливо, роздратування від того, що його розбудили в таку ранню пору, Горбачова особливо нічого й не турбувало. Тоді. «Протягом перших годин чи навіть перших днів після інциденту розуміння того, що реактор вибухнув, а в атмосферу потрапляє грандіозна кількість радіоактивних матеріалів, не було», — розповідав Горбачов. Не було також потреби будити інших членів правлячої радянської верхівки чи переривати святкові вихідні, скликаючи есктрене засідання Політбюро. Горбачов затвердив створення державної комісії з розслідування причин аварії та усунення її наслідків — стандартна процедура в разі масштабних нещасних випадків. Щодо чорнобильського інциденту говорили відразу про чотири ймовірні типи екстреної ситуації: пов’язаної з ядерною аварією, з викидом радіації, з пожежею і вибухом.