Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 12)

Дятлов погоджувався: основна проблема полягала не в компетентності Кизими, а у відсутності належної виробничої бази для будівництва атомних електростанцій, унаслідок чого, відповідно, виникали затримки під час роботи з постачальниками. АЕС на кшталт Чорнобильської більше не підпадали під відповідальність Юхима Славського, всесильного голови Міністерства середнього машинобудування, яке було наріжним каменем ядерної програми Радянського Союзу і військово-промислового комплексу держави. Міністерство Славського вважалося своєрідною «імперією» — державою в державі — зі своїми виробничими підприємствами, на яких виготовляли більшу частину обладнання, потрібного ядерній промисловості. Саме заводи Міністерства середнього машинобудування були задіяні при будівництві атомної електростанції в місті Сосновий Бор, що поблизу Ленінграда (нині Санкт-Петербург. — Прим. перекладача). Перший реактор ЛАЕС почав виробляти електроенергію у грудні 1973 року. Втім, уже незабаром після цього питанням будівництва атомних електростанцій стало займатися Міністерство енергетики та електрифікації, яке не мало жодного стосунку до військово-промислового комплексу; більше того, установа характеризувалася слабкою виробничою базою і була позбавлена будь-якого політичного впливу, який би можна було зіставити з Міністерством Юхима Славського.

Як пізніше згадував Дятлов, «відповідно до постанови уряду, спеціальне обладнання для чотирьох енергоблоків першої з цих станцій мало виготовлятися на заводах, які постачали аналогічне обладнання для Ленінградської АЕС. І все б нічого, та тільки Міністерство середнього машинобудування не відреагувало на цю постанову». Ніякий спільник уряду не міг контролювати роботу Славського, чиїм головним завданням вважалась ядерна збройна програма СРСР. Атомні електростанції на кшталт Чорнобильської не належали до Міністерства середнього машинобудування. «Вони [Міністерство середнього машинобудування. — Прим. перекладача] сказали, що ми [Міністерство енергетики. — Прим. перекладача] маємо власні заводи, а тому, що називається, виробляйте обладнання самостійно. Креслення вони б надали, — продовжував Дятлов. — Утім, я відвідав кілька заводів, що займалися виробництвом допоміжного обладнання для об’єктів Міністерства енергетики, — верстати там були на рівні прохідних майстерень. Замовляти на подібних заводах обладнання для реактора — усе одно, що просити тесляра виконувати роботу столяра. Таким чином, складнощі при будівництві блоків виникали постійно».

В уряді ж скарги на проблеми з будівництвом нових енергоблоків фактично ігнорували. Через це на Чорнобильській АЕС було вирішено встановлювати реактори РБМК, які теоретично можна було б сконструювати на неспеціалізованому машинобудівному заводі з мінімальними витратами замість більш безпечних реакторів — мова про водно-водяний енергетичний реактор (ВВЕР), радянську альтернативу американському реакторові з водою під тиском (Pressurized water reactor. — Прим. перекладача). Подібно західному аналогу, ВВЕР теж винайшли в 1950-х — як побічний результат конструювання реакторів для атомних підводних човнів. У реакторах типу ВВЕР енергія виробляється внаслідок поміщення паливних стержнів, які генерують тепло за рахунок розщеплення атомів урану, у воду під тиском. Окрім того, вода використовується як охолоджувальна рідина, що запобігає перегріву всієї системи. Конструкція реактора ВВЕР була найбільш безпечною — у малоймовірній ситуації несправності циркуляції холодоагенту зростаюче тепло припинить роботу реактора (що менше води в активній зоні реактора, то сильніше сповільнюються високоенергетичні нейтрони, які, зі свого боку, генеруються саме водою на ядерному паливі у стержнях; без води реакція неможлива). Оскільки реактори ВВЕР успішно випробовували на кількох атомних електростанціях СРСР, спочатку на ЧАЕС вирішили встановлювати саме цей тип.

Однак управлінці в коридорах влади були іншої думки: реактори ВВЕР програли конкуренцію реакторам РБМК (рос. реактор большой мощности канальный. — Прим. перекладача), графіт в основі яких використовується для сповільнення реакції, а вода — як охолоджувач. Порівняно з ВВЕР, реактор РБМК виробляв удвічі більше електрики — 1000 мегаватів електропотужності. При цьому РБМК був не лише потужнішим, а й дешевшим у будівництві та експлуатації: тоді як для роботи ВВЕР вимагався збагачений уран, реактори РБМК були розроблені для експлуатації фактично на урані-238 із рівнем збагачення урану-235 усього 2%. Нарешті, що не менш важливо, РБМК можна було будувати вже на місці із збірних компонентів, виготовлених на машинобудівних заводах, що не обов’язково мали спеціалізуватися на виробництві високоточного обладнання для ядерної промисловості. Для партійного керівництва в Москві такий варіант був безпрограшним. Поки решта світу обирала реактори ВВЕР, у Радянському Союзі (хоча й не виключно на всіх об’єктах) зупинили свій вибір на реакторі типу РБМК. Чорнобильська АЕС стала частиною нової радянської тенденції.

На момент, коли було вирішено змінити тип чорнобильських реакторів із ВВЕР на РБМК, останні ще навіть не пройшли повноцінну апробацію, але за реактором РБМК стояла впливова фігура Юхима Славського. Анатолій Александров, директор Інституту атомної енергії імені І. В. Курчатова, виступивши науковим керівником проектів обох типів реакторів, знав їхні сильні і слабкі сторони. Хоча навіть сам Александров, незважаючи на вищенаведене порівняння безпечності РБМК з роботою самовара, погоджувався: загалом перевагу віддають більш дешевому і більш потужному, а не безпечнішому реакторові. Проектанти ж зайшли далі, заявивши, що виняткова безпечність РБМК дозволяє знизити витрати на будівництво, адже бетонну конструкцію, яка може затримати радіацію в разі відмови реактора, споруджувати не потрібно. Таким чином, Чорнобиль отримав реактори без захисної оболонки.

Періодично звучали голоси інакодумців, однак вони були замовчані або проігноровані. Найбільш чітку позицію мав Микола Доллежаль, головний конструктор РБМК. Від свого дітища він не відрікався, однак вважав рішення будувати атомні електростанції в Європейській частині СРСР помилковим — на думку Доллежаля, ядерна промисловість загалом ще не була достатньо безпечною для цього. І оскільки звернення конструктора до уряду і намагання переконати колег результату не дали, Доллежаль вирішив опублікувати в академічному виданні статтю з викладенням свого бачення проблеми. Влада натомість запропонувала вченому опублікуватися в головному партійному політичному журналі «Комуніст». Щоправда, для публікації в цьому виданні потрібно було зменшити градус критики, але й аудиторія була б значно ширшою, що могло б призвести до публічного обговорення. Доллежаль погодився.

Стаття з назвою «Ядерна енергія: досягнення та проблеми», написана Доллежалем у співавторстві з колегою-вченим Ю. І. Корякіним, з’явилася на сторінках «Коммуниста» влітку 1979 року, через кілька місяців після аварії на американській АЕС Трі-Майл-Айленд, де в березні 1979-го несправність системи охолодження призвела до часткового розплавлення одного з реакторів та викиду радіоактивного газу, що спричинило добровільну евакуацію з регіону близько 140 000 чоловік. Доллежаль і Корякін наголошували, що з міркувань безпеки вартість будівництва атомних електростанцій у США зросла у 7–8 разів, чого не скажеш про будівництво АЕС в СРСР. Автори також були стурбовані якістю ядерно-енергетичного обладнання та безпекою при транспортуванні ядерного палива і радіоактивних відходів в СРСР. На їхню думку, зростаюче число атомних електростанцій на території підвищувало ймовірність аварій на АЕС. Окрім того, Доллежаль і Корякін висловлювали занепокоєння відносно кліматичних змін як результату будівництва атомних електростанцій. Так, лише в Радянському Союзі кожна АЕС виділяла в атмосферу величезну кількість тепла (дві-три одиниці енергії на кожну одиницю, перетворену в електроенергію). Замість спорудження електростанцій у Європейській частині держави, як того вимагала чинна політика, Доллежаль запропонував будувати АЕС у малонаселених північних регіонах Радянського Союзу, поряд із урановими родовищами.

Стаття Доллежаля — Корякіна стала справжнім викликом для радянської ядерної енергетики. По-перше, станції вже перебували на стадії будівництва, по-друге, у відповідні проекти в Європейській частині СРСР було вкладено мільярди карбованців, по-третє, на кону стояла репутація керівників, відповідальних за ці рішення; до того ж питання передавання електроенергії на великі відстані (а його дослідження було б логічним у разі будівництва АЕС у віддалених регіонах) не вважалося пріоритетним. Відповідно до загальноприйнятої тоді думки, атомна електростанція мала розміщуватися на відстані максимум 500–600 кілометрів від споживачів. І саме цієї логіки дотримувалися при виборі місця розташування Чорнобильської АЕС. Радянський науковий істеблішмент статтю Доллежаля не підтримав. Так, Анатолій Александров опублікував власний матеріал з критикою поглядів Доллежаля в журналі «Проблемы мира и социализма», орієнтованому насамперед на іноземну — здебільшого східноєвропейську — аудиторію. Оскільки Радянський Союз, як писав Александров, займається будівництвом реакторів і за кордоном, питання безпеки є першочерговим — у принципі, як і для будь-якого іншого радянського технологічного чи промислового експорту. Щоправда, був один нюанс: збудовані Радянським Союзом станції у Східній Європі функціонували на реакторах типу ВВЕР, де, як уже зазначалося вище, сповільнювачем нейтронів використовувалася вода, а не графіт.