Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 72)
В цей час Грант в манежі розкотисто оголосив:
— Антр-ракт!..
В динаміку цс вийшло менш ефектно: динамік хрипів, як застуджений.
Олександр Павлович, внутрішньо вже готовий до виходу, одягнув відмінно випрасуваний фрак — знав, що сидить він на ньому як рідний, як на якомусь графі, що з’явився зачаровувати дам па перший бал для Наташі Ростової, — спустився вниз. Завіса була напівспущена, і Олександр Павлович задоволено побачив, як уніформісти і асистенти швидко і злагоджено кладуть на манеж розмальовану пластикову підлогу. Ближче до форгангу підкотили на візках апаратуру — для початку атракціону. Дівчата-асистентки в блискучих бікіні, з страусовими кольоровими пір’їнами на однакових білявих перуках, що швидко ходили взад-уперед: грілися. На відміну від Олександра Павловича, гриму на обличчі кожної вистачило б на п’ятьох.
Підійшов Грант.
— Хвилюєшся?
— Ти що, не знаєш мене, Грантику? Коли це я хвилювався?
— Вибач, я забув: ти ж у нас залізний. Стіна — не людина.
Банально люди думають: і Валерія, і Грант. А може, Олександр Павлович і справді справляє таке враження?
— При чому тут стіна? Все налагоджено.
— А коли так, у мене для тебе сюрприз.
Знову сюрприз! Що вони всі, домовились?
— Напередодні роботи? Перехрестися, Гранте.
— Приємний, Сашко, приємний. Ось дивись. — Він вказав кудись за спину Олександрові Павловичу.
Той озирнувся: позаду стояла Наташа.
В тій самій шкільній сукенці, у фартушку, з галстуком, з тим самим портфелем — вона винувато дивилася на Олександра Павловича, а він неждано зробив крок до дівчинки, взяв її за плечі:
— Ти прийшла… Молодчина…
— Я вам принесла, ось… — сказала вона і простягла руку. На її розкритій долоні лежала маленька — десять міліметрів на двадцять — пластинка з напаяною на ній схемою. — Я її знайшла. На підлозі. Візьміть.
Олександр Павлович подивився на Наташу і раптом побачив — як і тоді, в Загорську, у Валерії — що очі в дівчинки теж чорні, непрозорі, глибокі, і двоє крихітних сонець хиталися в них. Тільки, звичайно, це були ніякі не сонця, а звичайнісінькі тисячосвічкові лампи, вкручені в патрони на стіні біля форгангу.
І в цей час в залі погасло світло і заграла музика.
Грант торкнувся плеча Олександра Павловича:
— Я оголошую тебе, Сашко.
— Йду!
Олександр Павлович узяв Наташину руку, стиснув її в кулак — разом з пластинкою. Сказав:
Дочекайся мене. Обов’язково. Я швидко.
Розіпнувши важкі оксамитові половинки завіси, він пішов робити диво.
ЗМІСТ
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/