Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 7)

І тут Ігор не без злорадства побачив, що Пелікан червоніє. Побачив і зрозумів, що соромно Пеліканові, хитрому і розумному мужикові, за свій промах. Вважав: професор, мовляв, тільки про себе й дбає, до решти йому, інтелігентові, діла немає. Діла йому до решти, може, й немає. Не згадував він про сьогоднішнього господаря ніколи, імені в пам’яті не втримає, але їсти таємно, не поділитися з голодним… Ні, любий Пелікане, поганої ви про професора думки! Ігор — вже до чого він гумористично до нього ставиться! — такої помилки не зробить, знає точно, що Ледньов — добра і чуйна людина, вихована батьком-землеміром на кращих традиціях.

Симптом: насторожене ставлення у Пелікана до панства. А який Ледньов пан? Не більше, аніж сам Пелікан. Ігор щось не дуже вірив у “простонародну” сутність мужика Григорія. Теж, видно, з ряжених, хай одяг цей на ньому і сидить природніше, ніж на професорі. Але під одягом що?

— Вибачте, Павле Миколайовичу, — сказав Пелікан. — Невдало пожартував. А бачити вас радий сердечно, засумував уже, слово честі. Втомилися з дороги?

— Та трохи. — Ледньов здавався дещо розгубленим від незвичної ввічливості Пелікана, бо той не балував куртуазними зворотами, а з старика вряди-годи навіть насміхався. Правда, без злоби.

— Певне, про лазню розмріялися. Так це ж можливо, їхали бояри. Вода і дрова є, а топиться вона зранку. Зараз туди й заходити страшно…

Проте ризикнули. Ігор взагалі донедавна не любив лазню, якось був у ній з татом, так до парильні не зайшов, злякався: навіть через двері пар звідти здавався гарячим. А тут, у своїх мандрах по Русі, після довгого денного переходу потрапив якось до тісної — в одну коморку — сільської лазні, вигнав віником та парою втому з тіла і повірив у неї назавжди. І ось не злякався попередження Пелікана, витримав відведене в справжній африканській спеці і тепер сидів з ним на хиткому ганку, розстебнувши сорочку до пупа, дихав. Власне, так: дихав — і нічого більше, тому що після парильні одного тільки й хочеться — подихати на свіжому, обманно холодному повітрі.

Старик Ледньов пішов до кімнати, заліз на піч і захропів.

— Як мандрується, Ігорю? — запитав Пелікан. Він обіперся на верхню сходинку, підставивши вітрові могутні, вкриті густим волоссям груди, розкидав на траві босі ноги в білих спідніх.

Ігор скептично подивився на свої — худі, добре ще, що засмаглі і також трохи волосаті ноги. Про труси і Пелікан, і професор його вже розпитували, доскіпувалися: що, мовляв, за мода, звідки таке диво? Щось пояснив, вигадав — про Європу, про паризькі силуети. А річ у тім, що, збираючись сюди, підбираючи прості сорочку і штани, “позачасові”, й гадки не мав про те, що трусів Росія-матінка в ті роки не знала, набагато пізніше вони з’явилися. От і довелося викручуватися…

— Чого мовчиш, Європа? — наполягав Пелікан.

— Нормально мандрується, Пелікане.

— А нащо воно тобі потрібно, відповідай?

Точне питання! Пелікан і сам не підозрював, що влучив у яблучко, в серединку. Навіщо він тут, Ігор Бородін, хлопчик-відмінник, благополучний нащадок благополучної сім’ї? Що він загубив? Добре, якби поласувався на пресловуту романтику, пробрався б до Першої Кінної чи до Котовського, скакав би з шаблею наголо на лихому коні. Чи до невловимих месників подався б. Або — до Середньої Азії в бархани, з вінчестером: по басмацьких тюльпеках — вогонь! Так ні, крокує по серединній Росії, білих не бачить, червоних не зустрічає, веде довгі і досить нудні розмови з стареньким професором, який ось у лазні миється… Навіщо його сюди занесло?

От яке дивне покоління пішло! Адже не купиш його прекрасною романтикою шаблі та вітру. Був один у восьмому класі — тільки цим і марив: “Я все одно впаду на тій, на тій далекій, на громадянській…” А тепер інше подавай?.

Виходить, що так. А що інше? Ігор і сам як слід не знав. Тільки відчував, що в мандрівках своїх з професором, з Пеліканом, з цим таємним чоловіком, що до страху вабить до себе, в коротких — на півслові — розмовах з тими, хто зустрічався їм на шляху, в селах чи просто на битому шляху; в сліпих пошуках цих придбав він щось таке, чого бракувало йому в житті. Не героїку її, ні, хоча і не проти зустрітися з будь-якою засідкою білих, щоб постріляли (над головою), а то і в полон взяли, до холодної кинули (ненадовго!) — жив ще в ньому колишній восьмикласник. Але якщо й не буде з ним такого, не засмутиться він, точно знає. Інше — цінніше. Що інше — цього він поки що не може сформулювати. Навіть для себе, не те щоб для Пелікана.

Так і відповів:

— Не знаю, Пелікане, поки не знаю, — спохопився і додав: — Ну а взагалі я до Москви йду, до родичів.

— До Москви і простіше можна. Потягом, наприклад. Ходять потяги, хоча і рідко. А все ж швидше добрався б.

— Швидше мені не треба.

— Ось і відчуваю. Приховуєш ти щось, браток.

— А ти, Пелікане, не приховуєш?

— Я? Бог з тобою!

— Сам допіру казав: бога нема. А ось хто ти такий, якого кольору — таємниця.

— Кольору я звичайного, їхали бояри, — гмукнув Пелікан і почухав груди. — Чорного, як бачиш. Таким мати народила… Та й татусь чорнявим був.

— Так і я тобі відповісти можу. Йду, мовляв, тому, що ноги маю. Дивлюся навсібіч, бо ж очі є.

— Тут ти не збрехав: хочеться тобі навсібіч дивитися. Бо ж очі широко розплющив.

— Та що я бачу, Пелікане? Тиша та гладінь…

— Щастило, брате, щасливчик ти.

— Розплющуй очі чи ні, окрім краси природи, нічогісінько не побачиш.

— Ось як ти заговорив, хлопче… Шкода. Я вважав тебе розумнішим.

Ігор образився: його, бач, розумнішим вважали. Ми дуже потішені, що комусь розумними здалися! Не дуже цього й прагнули.

Пелікан зрозумів, що образив хлопця, але виправлятися не став.

Сказав:

— Сидимо ми з тобою, двоє здорових мужиків, ну, я здоровіший, не в цьому річ, їхали бояри, але сидимо і ні дідька не робимо, черево сонцю підставляємо. А ти довкола подивися. Що бачиш? Злидні довкола, любий Ігорочку, злидні нескінченні. Тут біла гвардія, срібний полк полковника Смирного пройшов, все підчистив, підібрав. Ось у тій хаті, бачиш, де солома на стрісі продірявилася, півень був, один півень на все село, курей не залишилося. Так срібні орли спіймали того півня і давай шмагати його. За те, що курей не зберіг. І що ти думаєш? Забили птаха, на двадцять другому ударі богові душу віддав, прости, їхали бояри, що знову бога згадав…

— Ти це до чого? — обережно запитав Ігор.

— А до того, що, окрім очей, у тебе ще і голова на плечах є. Щоб думати та висновки робити. Краще правильні.

— Які ж тут висновки? Негідники вони, твої срібні орли… — Ігор дуже намагався бути байдужим, але не стримався, виказав себе — злість прокотилася, Пелікан її запримітив…

— По-перше, не мої вони, я себе орлом не вважаю, іменем іншого птаха зовусь. А думаєш правильно: негідники. І не тому, що півня шкода. Він сам-один в селі погоди не зробить, хоча, може, для хлопчаків тутешніх півня того краще було б зварити. Але оскільки у нас з тобою розмова про птахів завелася, то я про орлів запитаю. Чи не високо вони залетіли?

Стан у Ігоря такий — хоч у бійку кидайся. Вивів його з довготерпіння Пелікан своїми підковирками, вивів тим, що сам із себе дурня удає і Ігоря таким тримати хоче. Нічого не вийде у тебе, любий Пелікане, пташечка довгоноса! Грець з нею, з конспірацією, з легендою трухлявою, сил немає нісенітниці слухати!

Підвівся, пройшовся перед Пеліканом, який хитро на нього знизу дивився, навіть очі примружив, — чисто тобі кіт на сонці.

— Ось що, Григорію Львовичу, — так і назвав, незважаючи на прохання, — хочеш знати, що я про орлів думаю? Будь ласка. Відлітали вони, недовго лишилося. За що вони борються? За білу ідею? Немає такої ідеї! Вони Русь відстоюють, відвойовують. А в кого? В червонопузої наволочі? Так червонопуза наволоч — то Русь і є. Значить, не за Русь, не за ідею вони воюють, а за себе, за свої права і привілеї. І не розуміють, що порожнеча це… — із запалом ужив улюблене шкільне слово, слово Валерки Пащенка.

А Пелікан послухав, головою похитав і запитав:

— Всі вони?

Старий шкільний жарт, Ігор його не раз застосовував. Коли хтось солов’єм заллється, почне розпатякувати, то зупинити його безглуздим запитанням, що справи аж ніяк не стосується, — тут же замовкне, не розуміючи, почне з’ясовувати сутність питання.

Так і Ігор загальмував на повному скаку:

— Хто усі?

А питання, здається, з підтекстом. Пелікан пояснив:

— Геть усі за привілеї б’ються? І солдатики?

Ігор збагнув, що зірвався. Насправді, які в солдатів, тобто у колишніх селян, привілеї?

— Ну-у, солдати здебільшого мобілізовані.

— Отож-то. Але ж воюють. І непогано воюють.

— Задурені пропагандою.

— А чого вони червоною пропагандою не задурені? Чи непереконлива? А здавалося б, краще не буває: мир, земля, воля, хліб — все ваше, беріть, розпоряджайтесь! А вони, розпропагандовані, за своїх колишніх хазяїв б’ються, життя віддають. Тут, братику, не так все просто, як здається… А думаєш ти правильно, хоча сируватий ще, сируватий. Та це наживне… Отже, не гріши на свої очі. Вони в тебе у потрібному напрямку дивляться, — підвівшись, потягнувся з хрускотом, до будинку увійшов.

А Ігор залишився на подвір’ї. Пішов до лазні і сів там на призьбу. Соромно йому було. А ще істориком збирався бути, недорікуватий! Не зумів пояснити Пеліканові навіть не суть білого руху — суть на поверхні лежить, — а достатню поки що життєвість його. Вісімнадцятий рік надворі. До Москви і Петрограда — верстви неміряні. Села — одне за інше глухіше, бідність з усіх дірок пре. Поки мужик розбереться, за кого битися варто, він, не виключено, голову складе в бою зі своїм же братом мужиком. Та незабаром розбереться, до кінця все зрозуміє — сам дійде до істини і пояснить йому. Хто пояснить? А канчуки командирські. А нічні розстріли. А лихе молодецтво білогвардійців, яким уже й живих людей бракує—півнів шмагати почали. Людей-бо ж вони не лише шмагають, але вішають і стріляють… Ось в Іванівці Федір розповідав, хазяїн хати, де вони з Ледньовим ночували. Пройшов через них полк, можливо, саме того полковника Смирного, і полоненого комісара в село привів, щоб показувати. Прив’язав комісара до двох ялинок за обидві ноги і… Ну, день-два ще похазяйнували в Іванівці орли, побешкетували, поживилися і пішли верхами. А половинки комісарського тіла все на ялинках висіли. Навіть Федір, а він німецьку війну пережив, ногу на ній втратив, і то хрестився, коли розповідав. Казав: моторошно, коли вони на вітрі колихаються…