Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 2)
— Думаю, — підкреслює голосом. Пащенко засміявся:
— Ти часом, бува, не подався до дзен-буддистів? Самоспоглядання, самозаглиблення… Хочеш, мантру підкажу?
Мантра — віще слово, зачіпка для відходу в нірвану. Інтелектуальна людина Валера Пащенко, все він знає, все він чув.
— Дякую, Валеро, у мене є.
А що йому ще відповісти?
— Не запитую, не цікавлюся, негайно зникаю. Пам’ятай про контрольну!
Пам’ятаю, пам’ятаю, на пам’ять поки що не скаржуся. Все буде гаразд, Пащенко загляне через плече, з його зростом це нескладно, спише, що треба…
Віще слово — пам’ять. Відмінна зачіпка для самозаглиблення. А яка пам’ять у сімнадцятирічного хлопця, який ще не жив, а лише проростав у тата з мамою на виду? Пам’ять на події: переїзд на нову квартиру, тижневий похід на велосипедах по Московській області, поїздка з батьком на Урал, “О море в Гаграх! О пальми в Гаграх!” Пам’ять на речі: знову ж таки велосипед “Старт-шосе” з десятьма передачами — мрія восьмикласника Бородіна, згодом — кольоровий телевізор, нові меблі, п’ятдесятитомна дитяча бібліотека… Пам’ять на зустрічі: тут всього не перелічити… Що ще? Нічого. Нічого згадувати. І тоді на допомогу може прийти чужа пам’ять. Батьківська, скажімо. Хоча у нього також, чесно кажучи, багато не назбираєш. Єдине, що було, — війна. Так він тоді хлопчиком був в евакуації з матір’ю, з Ігоревою бабусею. А батько, тобто Ігорів дід, воював, дідові було б що згадати для внука, так не дожив він до Ігоря, помер у шістдесятому.
Отож, батьку, немає чого згадувати, самому Ігореві нічого згадувати. Друге покоління тих, кого життя не било, кому не влаштовувало випробувань, де людину перевіряють на розтяжку і на закрут, кажучи мовою нелюбимої Пащенком фізики. Друге покоління благополучних. Нудно жити на білому світі…
День у нього був розписаний по клітинках: спочатку обід, залишений матір’ю на плиті і в холодильнику, уроки — під яскравим гаслом: “Йду на медаль”. Потім швиденько переодягтися, хряпнути дверима, бігом униз, через дорогу, чхаючи на світлофори, в бокові ворота парку “Сокольники”, повз Палац спорту, повз кафе “Фіалка”, повз павільйон атракціонів, повз дитяче містечко з дерев’яними лисицями, вовками і Бабою Ягою, повз паркан міжнародної виставки — далі, далі, до лісу, до осіннього парку, де білки, які не поміняли ще руду шкірку, стрибають на плече, витягують тупий писочок, щоб одержати гостинець.
Там, за зламаною лавкою, на якій ніхто не ризикує сидіти, є двостовбурна береза, мов велетенська рогатка. Можна стати поруч, прихилитися спиною до шерехатого стовбура, заплющити очі…
А потім розплющити й побачити інший ліс, і дорогу в іншому лісі, суху, ще по-літньому курну, і низьке багаття біля дороги, і старика Ледньова, який ладнає казанок над багаттям. І почути звичне:
— Набери хмизу, Ігорочку.
За хмизом далеко ходити не доводилося: початок осені, літо, мабуть, спекотне було, безводне, сушняку довкола сила-силенна. Цілу осику, не відаючи ким зламану, висохлу, вже без листя, притяг до вогнища Ігор. Старик Ледньов казанок приладнав, дістав з торбини бляшанку, давно знебарвлену, зі стертим малюнком, відсипав на долоню чаю, понюхав.
— Нектар, чистий тобі нектар… — Висипав у казанок, звідти зашипіло, немов не чай, а зілля якесь кинули у воду.
Відверто кажучи, Ігореві не подобався чай, заварений, як суп, непрозорий, чорний, хоча й запашний. Він зморщився, наперед уявивши смак “супу”, але не став лізти з зауваженнями, проказав тільки:
— Ніж дайте.
— Ножичок тобі, ножичок… — ніби заметушився Ледньов, проте без усякої суєти, точно сунувши руку до торбинки, дістав звідти складаний мисливський ніж з кістяною ручкою. — Не поранься, Ігорочку.
— Ніщо… — згадалося десь вичитане слово, старе, навіть древнє, “з Даля”, як казав батько. Мертва мова.
Проте старика Ледньова на простачка не купиш. Брову підняв, глянув:
— Стилізуєшся, Ігорочку… Не твій це вираз, простонародний…
— Ніщо… — вперто повторив Ігор.
Сперечатися не хотілося. Рубав ножем осику, підкидав до багаття гілки, думав, що погано без сокири. Харчуються всухом’ятку, лише чаєм і запивають сало та хліб — з тієї ж торбини Ледньова. Добре було б прийти в село, зупинитися у кого-небудь в хаті, випити молока, а коли знайдеться, то й посьорбати справжнього супу. Правду кажучи, звідки він у селі — справжній? М’яса немає, а з картоплі та буряка нічого путнього не приготуєш. А що про сокиру пошкодував, то минулого разу діло було. На вечір з якогось поля вкрали картоплі, добра картопля тут вродила, велика, міцна — так поки її зварили, Ігор усі ноги збив, хмиз у багаття носив, щоб не згасло завчасно. А якби була сокира, то нарубали б дровенят.
Сокира була на Ігоревій московській квартирі, але квартира ця існувала в іншому світі, в іншому часі, в іншому вимірі, одне слово — невідомо де, і приносити звідти нема чого, це Ігор знав точно. А тут, у цьому світі, в цій осені, був рік вісімнадцятий, розпал громадянської війни — ось як склалося в Ігоря! — і старик Ледньов, випадковий Ігорів супутник, людина з цього світу, з цієї осені, не зумів би гідно оцінити “приношення” свого юного друга по мандрівці. Яке “приношення”? Ось, наприклад, сокира, на обушку якої — ігор запам’ятав — вибите клеймо заводика. А про заводик той уже й згадки не було…
— Чай готовий, будь ласка, прошу почастуватися, — проспівав Ледньов козлетончиком, зробивши над казанком, над парою якісь паси, потім сів, схрестивши ноги, заспокоївся, сумно проказавши: — Розливай, Ігорочку.
Чай пили з кухлів, обшпарюючись. Сало з хлібом старик ще раніше нарізав, добре сало.
Ігор сказав, не приховуючи зловтіхи:
— А “болесть”, отже, ваше слово? Також під народ підряджаєтесь?
— Підряджаюсь, Ігорочку. — Всупереч звичаю Ледньов був спокійний, не гарячкував, не ліз на рожен. Відставив кухоль, учепився п’ятірнею в свою університетську борідку, дивився, як загасало біля ніг слабке багаття. — Нині ми усі ряжені, інакше не проживеш. Ти до мене: маска, маска, мовляв, я тебе знаю. А під маскою — інша маска, і нічого ти, виявляється, не знаєш, не відаєш. А що під народ, так усі ми з однієї землі вийшли. Пригадуєш, у Івана Сергійовича: мій дід землю орав…
— Ваш навряд.
— Ну, мій дід не орав, так, по землі він ходив, по тій, по якій і ми з тобою ходимо.
Ігоря часом дратувало іронічне багатослів’я Ледньова, хай необразливе, пусте, але ж дуже вже нікчемне в цей важкий час, який сам Ледньов називав братовбивчим.
— Павле Миколайовичу, любий, ви ж професор російської історії, пишним стилем з кафедри істини виголошували, студентів у себе закохували. Якого ж дідька ви підпрягаєтесь, та не в народ навіть, а в блазня?
Образився старик? Немовби ні, а втім, хтозна.
— Блазні — вони народові любі… А ти, Ігорочку, звідки знаєш, як я з кафедри істини виголошував? Може, за це студенти-студіози мене і любили? Та й не професор я давно, а прохач, у світі покинутий. І ти зі мною, синок інтелігентних батьків, барчук безвусий, — теж прохач. Як у писанні сказано: буде день, буде їжа. Немає тепер ні професорів, ні дворян, ні студентів, ні інтелігентів. Є люди, які жити хочуть.
А справді-таки — вижити…
— Нудьга яка у слові: ви-и-ижити… Вити хочеться.
— А ти вий. Над усією Росією виття стоїть, і брат на брата війною йде.
— І хто ж з братів має рацію?
— Обидва дурні. їм у мирі блаженствувати, а вони мечами брязкають.
Все це вже було, було, розмова багатосерійна, довга, немов по телебаченню, якого ще не винайшли.
— Мир у людцях і прихильність, і цар-батюшка цим миром мудро править?
— Ну, це ти, Ігорочку, занадто. Час для царя закінчився.
— Це ви так вважаєте, а дехто з братців, вами згаданих, інакше думають. Від того й мечами брязкають.
— І звідки в тебе, Ігорочку, стільки злоби? І не жив ще, а злостишся.
— Я не злостюсь, а кажу те, що думаю.
— У тебе родичі хто? Інженер татечко, чи не так?
— Ну.
— А ти не нукай, не запряг. А думаєш не як дитя інженера, а як син куховарки.
— А самі ви з яких будете, Павле Миколайовичу, чи, бува, не з родини куховарки?
— Грубий ти, юначе, але правий по суті… — засміявся, відкинувся на землю, задер горе-борідку. — Гарно в небі-і…
Ігор також ліг на спину, всунув у рот травинку — ламку, гірку. Власне, початок вересня за старим стилем, а нового ще не ввели. Небо гарне, чисте, хмарами не закаламучене. Зірки великі, блискучі, здається, нетривкі, подумай — і покотиться зірка, засяє наостанок — загадуй бажання. А яке бажання?
Йому часом хотілося розповісти мудрому професорові історії про те, що буде завтра, позавтра, потім. Повідати, який із братів правий, як кажуть, не історично, а істинною, не нинішньою правотою, щохвилинною, не підвладною часові. Професор не дурень, Ігор давно його розкусив, грає старик хитро, комедію ламає, подобається йому блазнем себе відчувати, та й насправді з людьми у нього розмова добре виходить, вірять йому люди, що зустрічаються на їхньому шляху. І не виключено, зрозуміє його професор, та яка з цього користь? У пісні, яку він, напевне, не знає, але яку співають уже і ще раніше співали, є такі слова: вийшли ми всі із народу. Професор для людей його кола, для університетської еліти — типовий вискочка, син селюка, землеміра, куховарчина дитина, сам себе, подібно до Мюнхгаузена, за волосся “в люди” витягнув. Чи йому не знати, хто правий. І розмова-суперечка ця, як уже відзначалося, давно між ними ведеться, Ігореві вже вона остогидла, а старик Ледньов — як огірок, як юний піонер: завжди готовий побазікати.