Сэмюэль Беккет – Молой (страница 8)

— Синя або зелена — однаково її вдягнеш, — із притиском повторив я. Й повів свою розповідь далі: — Покладеш у маленький рюкзак, який я подарував тобі на день народження, туалетне причандалля, одну сорочку, сім пар трусів і пару шкарпеток. Ти зрозумів?

— Батьку, яку сорочку? — запитав син.

— Немає значення, просто сорочку!

— А які черевики взувати? — знову запитав він.

— У тебе дві пари черевиків, — мовив я, — святкові й повсякденні, — і ти ще запитуєш, які тобі взувати? Я підвівся. — Ти що, глузуєш із мене?

Я дав синові докладні настанови. Та чи були вони слушні? Чи витримають вони критичний аналіз? Чи не буду я змушений невдовзі скасувати їх? Я, що ніколи не міняв своєї думки перед сином. Тут усього можна боятися.

— Батьку, куди ми поїдемо? — запитав син.

Скільки разів я казав йому не розпитувати мене. І справді, а куди ми поїдемо?

— Роби, що я сказав? — звелів я.

— Завтра я маю йти до пана Пі, — сказав він.

— Підеш до нього іншого дня.

— Таж мені зуб болить! — благав син.

– Єй інші дантисти, — втішав його я, — пан Пі — не єдиний дантист Північної півкулі. — Й додав нерозважливо: — Ми ж не їдемо в пустелю.

— Але це дуже добрий лікар, — не вгавав син.

— Усі дантисти варті одне одного, — заспокоював я. Я міг би йому сказати, щоб він відчепися від мене зі своїм лікарем, але ні, я лагідно міркував разом з ним, говорив з ним як із рівнею. Так само я міг би зауважити, що він бреше, кажучи, ніби йому болить зуб. У нього і справді хворий зуб, здається, малий корінний, але він мук не завдавав. Пі сам казав мені про це.

— Зуб я полікував, — розповідав Пі, — тож тепер неможливо, щоб він знову дошкуляв вашому синові. — Я добре пригадую ту розмову. — В нього від природи дуже погані зуби.

— Від природи? — здивувався я. — Як від природи? На що ви натякаєте?

— Він народився з поганими зубами, — пояснював Пі, — й завжди матиме погані зуби. Я, звичайно, зроблю все, що можу.

Це мало означати, мовляв, я народився схильний робити все, що можу, і завжди неодмінно робитиму все, що можу. «Народився з поганими зубами»! Щодо мене, то в мене збереглися тільки різці, зуби, які хапають.

— Дощ не скінчився? — запитав я сина. Син витяг з кишені невеличке дзеркало й вивчав свій рот, піднімаючи пальцем верхню губу.

— Так, — протяг він, не уриваючи свого огляду.

— Досить колупатись у роті! — закричав я. — Підійди до вікна і скажи мені, чи скінчився дощ. — Син підійшов до вікна і сказав, що дощ не вщухає. — Все небо у хмарах?

— Так, — кивнув він.

— Ані найменшого просвіту?

— Так.

— Закрий штори, — звелів я. — Які приємні миті, поки око ще не звикло до темряви. — Ти ще досі тут? — запитав я. Син і досі був у кімнаті. Я запитав, чого він чекає, замість робити, що я наказав. Бувши ним, я б давно вже пішов з кімнати. Ні, син не вартий мене, не з однієї ми печі. Я не міг не дійти до такого висновку. Яке нікчемне задоволення — відчувати, що ти вищий від свого сина, тоді як це відчуття недостатнє, щоб заспокоїти докори сумління, що саме ти породив його.

— А можна взяти з собою мою колекцію марок? — запитав син. Він мав два альбоми, великий, де містилася власне колекція, і малий з марками-дублікатами. Я дозволив узяти цей другий альбом. Коли я можу дати втіху, не порушивши своїх принципів, я даю її залюбки. Син вийшов з кімнати.

Я підвівся й підійшов до вікна. Спокій тікав від мене. Я просунув голову між шторами. Дрібненький дощик, заволочене небо. Син не збрехав. Проясниться, може, десь о восьмій годині, о пів на дев'яту. Чудовий захід сонця, сутінки, ніч. Старий місяць, що зійде близько опівночі. Я подзвонив Марті і знову ліг.

— Сьогодні ми вечеряємо вдома, — мовив я.

— А хіба ми не завжди вечеряємо вдома? — з подивом глянула на мене служниця. Я ще не казав їй, що ми вирушаємо. Скажу їй про це лише останньої миті, так би мовити, з ногою в стремені. Я вкрай мало довіряв Марті. Гукну її останньої миті й повідомлю. Марто, скажу я, ми вирушаємо на день, на два, на три, на тиждень, два тижні — не знаю, бувай. Не годиться називати їй точну дату. Тоді навіщо я взагалі гукав її до себе? Вона б однаково подала нам вечерю, як подавала щодня. Я скоїв помилку, поставивши себе на її місце. А навіщо я не відпускав її цього пополудня? Зрозуміти це було легше. Але сказати їй, що ми вечеряємо вдома, — яка незграбність. І вона вже знала про це, гадала, ніби знає, і справді знала. А тепер через це непотрібне уточнення зачує щось незвичайне й почне шпигувати за нами, щоб дізнатися, про що йдеться. Перша помилка. А ось і друга, проте перша в часі: я забув наказати синові нічого нікому не говорити про нашу розмову. Хоча цей наказ навряд чи стримав би його. Байдуже, я повинен був вимагати, повинен. Я, звичайно такий кмітливий, тепер коїв самі дурниці. Я спробував надолужити свою помилку, проказавши:

— Трохи пізніше, ніж завжди, не раніше дев'ятої години. — Марта пішла, її примітивний розум уже ладен був закипіти. — Мене немає ні для кого, — додав я. Я знав, що вона робитиме: накине пальто на плечі й подасться вглиб саду. Там вона погукає Анну, стару куховарку сестер Ельснер, і вони довго шепотітимуться обидві через ґрати. Анна ніколи не виходить, вона не любить виходити. Ті сестри Ельснер були досить добрими сусідками. Вони трохи музикували, і це все, що я міг їм закинути. Якщо і є якась річ, що дратує мою нервову систему, так це музика. Те, що я стверджую, заперечую або ставлю під сумнів у теперішньому часі, я можу повторити й сьогодні. Але я вживатиму радше різні форми минулого часу. Адже найчастіше я не впевнений, можливо, тепер ситуація вже інакша, а я ще не знаю, просто не знаю, може, не знатиму ніколи. Я став думати про сестер Ельснер. Треба було збиратися в дорогу, а я думав про сестер Ельснер. Вони мали песика-абердинця на прізвисько Зулу. Вони й називали його Зулу. Інколи, бувши в доброму гуморі, я гукав: «Зулу! Зулусику!» — й він підбігав сказати мені добридень через ґрати. Просто мені годилося бути радісним. Я не люблю тварин. Дивна річ, я не люблю ані людей, ані тварин. А щодо Господа, він потроху ставав мені огидний. Сівши навпочіпки, я через ґрати лоскотав песику вуха й шепотів ласкаві слова. Він навіть не здогадувався, що огидний мені. Ставав на задні лапи і спирався грудьми на пруття. Тоді я бачив його невеличкий чорний пеніс, що видовжував вузьку кіску зволоженої шерсті. Пес відчував, що не має рівноваги, лапи йому тремтіли, маленькі передні лапи одна по одній шукали собі опори. Я теж хитався, сидячи на п'ятах, і правою вільною рукою тримався за огорожу. Мабуть, і я йому був огидний. Я насилу позбувся цих марних думок.

Відчувши, як народжується протест, я запитав себе, що зобов'язує мене погоджуватись на ту роботу. Але ж я вже погодився, дав слово. Надто пізно. Честь. Я швиденько позолотив своє безсилля.

А чи не можна відкласти наш вихід на завтра? Або вирушити самому? Марні борсання. Але ми вирушимо останньої миті, за кілька хвилин до півночі. Цю постанову годі скасувати, казав я собі. А втім, і місяць виправдовував її, бо сходив майже опівночі.

Я поводився так, як тоді, коли не міг заснути. Я повільно прогулювався лабіринтами свого мозку, відзначаючи кожну деталь, стежками, не менш знайомими, ніж стежки мого саду, а проте завжди новими, або безлюдними, якщо мені заманеться, або оживленими завдяки дивним зустрічам. Я чув далекі цимбали, я мав час, мав час. Але доказом, що я його не маю, було те, що я зупинявся, все зникало, і я знову намагався зосередитись на справі Молоя. О незбагненний мозок, то море, то маяк.

Ми, таємні аґенти, ніколи не маємо ніяких письмових інструкцій. Ґабер не був аґентом у тому розумінні, що і я. Ґабер був посланець. Отже, він мав право на блокнот. Щоб бути посланцем, годилося мати незвичайні риси, добрих посланців було ще менше, ніж добрих аґентів. Я, хоч і неперевершений аґент, був би лише нікчемним посланцем. Я часто шкодував про це. Ґабер був захищений зусібіч. Він використовував систему нотації, незбагненну для всіх інших людей, крім нього. Кожен посланець, перше ніж бути призначеним, мав подати свою систему нотації в директорат. Ґабер нічого не розумів у посланнях, які він розносив. Він міркував про них і робив приголомшливо хибні висновки. Атож, йому було не досить, що він нічого не розуміє, йому ще треба було вважати, ніби він усе розуміє. І це ще не все. Пам'ять у Ґабера була така дірява, що тих послань ніколи не було в його голові, вони перетворювались у записи в блокноті. Йому було досить згорнути блокнот, щоб за хвилину набути досконалої невинности й не знати, що там записано. І коли я кажу, що він міркував про свої послання й робив висновки, це відбувалося не так, як міркували б ми, ви і я, згорнувши книжку і, можливо, навіть заплющивши очі, а водночас із процесом читання. Коли він підводив голову і брався до коментарів, то негайно, бо, згаявши одну мить, забув би і текст, і тлумачення. Я часто запитував себе, чи, бува, не здійснюють над посланцями якесь хірургічне втручання, щоб вони стали такі забудькуваті. Навряд чи. Адже в усьому, що не стосувалося послань, вони мали досить добру пам'ять. Я чув, як Ґабер із великою вірогідністю розповідав про своє дитинство й родину. Мати унікальну спроможність читати власні записи, не знати, навіть не здогадуючись про те, про сенс своїх доручень і бути нездатним зберегти їх у пам'яті довше за кілька секунд, — риси, які дуже рідко поєднуються в одному індивіді. Й саме їх вимагали від наших посланців. За доказ, що їх поважали більше, ніж аґентів, і то за риси радше надійні, ніж блискучі, править те, що їм давали фіксовану платню вісім ліврів за тиждень, тоді як ми, аґенти, мали тільки шість з половиною, не враховуючи премій і транспортних витрат. Якщо я розповідаю про аґентів і посланців у множині, це ще ніяка не Гарантія. Адже я не бачив жодного іншого посланця, крім Ґабера, й жодного іншого аґента, крім себе. Але я припускав, що ми були не самотні, й Ґабер, напевне, мав таку саму думку. Гадаю, нам було б важко змиритися з тим, що ми унікальні кожен у своєму роді. Й нам обом мало видаватися природним, що, як, скажімо, мені, кожного аґента обслуговує окремий посланець, а Ґаберові — що кожен посланець обслуговує одного аґента. Саме тому я й міг казати Ґаберові, мовляв, нехай це завдання доручать комусь іншому, я не хочу його, а Ґабер міг відповісти, мовляв, його не хочуть доручити нікому іншому, крім вас. Ці останні слова, коли припустити, що Ґабер не вигадав їх навмисне, щоб одурити мене, шеф, мабуть, вимовив з єдиною метою підтримати нашу ілюзію, якщо це справді була ілюзія. Це все було досить туманним.