Сэмюэль Беккет – Молой (страница 29)

Як і завжди, слід ще раз придивитися до спрощення. Адже ніщо не є простим, навіть штучний Моран. На початку, коли ще був товариський, він казав, що обрав найменше зло. Отже, під отією штучністю, до того «шаленого руйнування», крилась обіцянка справжності, опосередкована прийняттям більшого зла. Бекет витончено пропонує дальший розвиток. Моран на останніх сторінках думає про крихітні життя своїх курей, як думав про них і на початку, а ще більше — про своїх бджіл: хіба не за часів служниці та священика він знав їх разом з їхніми танками, пильно спостерігав і вивчав їх в усьому багатстві подробиць, за якими чаїться таємниця назавжди прихованих значень — ірраціонального? Який це Моран — новий чи старий, прихований — описує те все (бджіл уже немає) як річ, приємну для споглядання й непідвладну людському розумові? Моран, що тоді не розкрився, а тепер милується тим, що лишилося мінімальній людині, якою він став, дикими птахами.

Ставши або знову ставши Молоєм, Моран знаходить і шлях бунту проти наказів, які йому давали, проти того, що набирало примарної владної подоби Юді чи Ґабера. І ось, у процесі повного розпаду, він знову бачить перед собою Ґабера, що був зник на початку завдання. Він скористався цією нагодою, щоб запитати, що думає Юді. Ґабер зрештою пригадав: «Життя — таки добра штука». «Думаєте, він говорив про людське життя?» — саркастично запитує Моран. «Я був сам», — зазначає він згодом, і ті примари справді вже не мають чим ошукати нас. Зникнення Ґабера означає кінець системи Юді, абсолютна самотність — ось ціна жорстокого визволення.

Тримаючи перо замість Морана, щоб зробити те перо глузливішим, Бекет спонукає Морана сказати, річ неймовірна, що під час цих мандрів він навіть не зустрів Обіділа і, якщо той уже не існує, він не здивувався б. Обіділ — лібідо (Obidil — libido). He кажучи вже про Юді, навіть Фройд, можливо, не існує. Від підозри Моран переходить до критики: власне, критики своєї «ролі». Тож він думає про брехню отриманих і переданих знань, про те, що «звинувачував свого Бога, якому мене навчили віддавати свій гнів, свій страх, бажання й навіть тіло». Моран-Бекет поквитався зі сміховинною релігією свого дитинства. Оскільки все, що називають свідомістю, в Бекета завжди є голосом, який лунає всередині, це палке опанування свідомости породжує «новий голос». «Він уживав слова, яких навчили малого Морана, слова, яких той згодом навчив і свого малого».

Герой Бекета — не стоїк. Коли не брати до уваги сцен галюцинаторної аґресивности, він — в уяві, і то на власній особі, єдиній, яка обходить його, — є досконалим садомазохістом. Він не задовольняється тим, що Паскаль називав добрим використанням хвороб, і знаходить, коли вже не може стояти, насолоди, «про які й не здогадувався», різних горизонтальних поз, простежує, сп'янівши від передчуття, хід свого розпаду:

«Мене б не здивувало, якби тяжкі класичні паралічі були пов'язані з аналогічними, а то й з іще більшими насолодами. Нарешті справді не мати змоги поворухнутись — це вже, напевне, неабищо! Мій розум такий, що аж тане на думку про це. А разом з нерухомістю — ще й повна афазія! Й можливо, цілковита глухота! І хтозна, може, й параліч сітківки! А можливо, і втрата пам'яті. І тільки мозок цілісінький, щоб мав змогу радіти!»

Так, це, звичайно, варіант бачення, і його можна було б назвати садистською логікою, якій віддається Моран. Є якесь незвичайне задоволення в тому, коли бачиш, що ти належиш до чорного устрою світу. Пан Руні у творі «Всі, що впадуть» далі виражатиме такі почуття.

Роман «Молой» — цілковитий успіх. Я маю на увазі, що він є точнісінько тим, що означає: транскрипцією духовної пригоди завдяки метафоричній конотації всього репрезентованого фізично або матеріально, доданою вартістю, що стережеться бути унікальною: починаючи від роману «Мерфі», Бекет засвідчує, що зовнішній світ існує, але опирається всякій інтеґрації, навіть зведеній до стану образу, як нагадує назва одного з пізніших оповідань «Погано побачиш — погано скажеш».

Сказане добре чи погано, а насправді неймовірно вимогливо — оце й репрезентує властиву творчість письменника, і тут ніхто не помиляється: «Молой» — це мова, нова мова. Кажуть, а може, казав він сам, це не має значення, мовляв, Бекет перейшов до французької мови як до мови бідної, принаймні як до мови набутої, яка не надається для тієї витонченої й безпідставної праці над словами, характерної для англійських текстів письменика. Але тоді годилося б сказати, що в усьому пов'язаному з барочністю, витонченою, раптовою й несподіваною вигадливістю, Бекет, на щастя, невиправний і, перейшовши від однієї мови до іншої, він і далі, навіть якщо й дав обітницю бідності, любить слова задля них самих і видобуває з них несподівані багатства. Я процитую тільки один приклад: «…мої яєчка… оті свідки звинувачення й захисту [à charge à décharge, наснаження й виснаження] мого тривалого обвинувального процесу». Насправді по той бік барочної й начебто безпідставної гри кожне слово, яке вживає Бекет, опиняється в осередку цілком присутнього бачення його думки. Гаразд, яєчка (testicules) y латинській мові (нагадування про давні звичаї) позначають словом testes, тобто свідки. Але хіба не винен завжди Бекетів герой, — винен у тому, що народився? Звідси й ідея звинувачення, яку запроваджують ці «свідки», роль, яка належить їм як свідкам, — звинувачувати (à charge). Але це слово підступно повертає нас до заряду, наснаження (charge), тобто, якщо можна так висловитись, до зовсім іншої функції яєчок (testicules), ніж судова. Тим гірше для винности Молоя, тож à décharge.

Відзначмо тільки побіжно брутальність мови і всюдисутність ануса. Вони відповідають оголеності душі й навмисне, усвідомлено брутально б'ють по буржуазній чутливості. Це елемент протесту і бунту.

Барочність, як і в англійській мові, набуває форми вигадування слів, спираючись на наукову термінологію, тож ми й маємо, що є звичайно, винаходом не тільки назви, acatène, безланцюговий, велосипед Молоя. Протягом одного десятиріччя Бекет був одним з найобдарованіших приятелів Джойса, мабуть, найбільшого вигадника мови всіх часів. Годі позбутися думки, що в Бекета в голові повно спогадів про «Улісса». Він, певне, пригадував, з епізоду «Протей», фразу, яка характеризувала, немов задля словесної насолоди, жінку, що несла на березі якийсь вантаж: «She trudges, schlepps, trains, drags, trascines her load». Єдина дія, описана чотирма мовами. Бекет уживає це виділене курсивом італійське слово говорячи про те, як добирався до матері, й годі навіть подумати, що вживання цього слова незалежне від спогаду чи ремінісценції про Джойса, навіть якщо пригадати, що Бекет, як і Джойс, — поліглот.

Ідеться, звичайно, про інше, ніж про словник. Кожен письменник має свою єдність мови, і його можна впізнати по тому, як він уживає її. В Джойса це слово з тими дивовижними розтираннями, яких він спонукає зазнавати його в «Поминках по Фінеґанові». В Бекета — група слів, формула. Якщо Джойс знаходить слово, Бекет знаходить готову формулу й робить до неї вставку, яка змінює та оновлює її. Крила необхідности — це, звичайно, кліше. А Бекет пише: «…я полетів до матері на курячих крилах необхідности». Цей прозаїчний птах, навряд чи здатний літати, запроваджує відтінок іронії. В іншому місці душа Молоя поривається до якогось об'єкта й «напнулася на своїй гумці». Отак охарактеризований порив душі набуває бажаної тональности — гротескної й негативної. Бекет полюбляє гумку не менше, ніж велосипеди.

Одне слово, поставлене замість іншого, справляє певне враження. Живуть чиїмсь коштом. Звідси і фраза: «…матері, коштом якої я зазнаю земних мук». Так само ми читаємо: «…міста, де я вперше побачив морок ночі». Ефект несподіванки позначає відступ від «нормальної» мови. Молой пересувається в Лус, «мов зів'ялий листочок».

Гра постійно пересуває значення між поверхнею і прихованими глибинами мови. Майже все в романі «Молой» гумористичне за своєю природою та іронічне за призначенням, і це, мабуть, сподобалося б Берґсонові, що відокремлює гумор від іронії. Гумор пов'язаний з невинністю героя та його непристосованістю: все в ньому створює непорозуміння, а гумор виникає тоді, коли він більш або менш здивовано виявляє непорозуміння. Поважність увиразнює наївність: «Ні, я не кажу, що витирався щоразу, коли ходив до вбиральні, ні, але я любив бути готовим до цього в разі потреби».[2] В романі є багато інтелектуального штукарства. Фізичне штукарство трапляється набагато рідше. Ми бачимо його під час перебування героя в Лус. Меблі доводять до відчаю Бекета та його персонажів, що шукають оголености притулку. Молой перекидає їх, а потім удає, ніби допомагає служникові, з допомогою жвавої пантоміми: «Підібравши поли своєї нічної сорочки, я лупцював їх».

Експресія в Бекета має тенденцію бути сюрекспресією, або, по-іншому, експресіонізмом, тож інтенсивність пережитого (або уявленого) відчуття вимагає відповідного йому словесного насильства: «Мати погано вимовляла слова, клацали вставні щелепи…»; «клацання й балачки». Але, зрештою, найбільше важить інше. Це винахід мови (байдуже, французької чи англійської), що повертається плечима до всякої штучности або просто літературної ефектности, мови, що є не внутрішнім, науково обрахованим монологом, а майже внутрішнім, якомога спонтаннішим мовленням, радше транскрибованим, ніж записаним, інкоативним, невпевненим, що доходить до непослідовности, а інколи майже до бурмотіння, проте ми ніколи не забуваємо, що говорить той, хто не має потреби існувати по-іншому, ніж як мовлення.