Сэмюэль Беккет – Молой (страница 25)

Для структури роману «Молой» характерна надзвичайна прозорість. Роман розвиває далі тему пошуків свого Я, що після першого роману «Мерфі» (1938 р.) утвердилась як головна, якщо не єдина тема Бекета. Герой роману «Мерфі» — безперечно вигадана постать, чиї гротескні пригоди не менш своєрідні, ніж родимка на сідниці. Але в романі є не тільки VI розділ, де описано три рівні, від найяснішого до найтемнішого, душі, в якій ми впізнаємо душу автора, а й постійне відображення того, що можна було б назвати глибинною автобіографією. Цю тему ми знову бачимо в романі «Вот» (1943 p.), до якої додається ще й мотив «місії», яку доручає собі герой: пошук істини (нікчемности) існування, ба навіть буття, через відкриття метафізичного ніщо. Бекет усякчас стверджує та повторює: якщо нічого не знаєш, можна говорити принаймні про себе, та й узагалі говорити можна тільки про себе. Але в тих ранніх творах письменник ще перебував на певній відстані від зображеного героя, дії та думки якого він описував. У творах «Новини» і «Тексти ні для чого», відбулася набагато радикальніша революція, ніж та, яку засвідчує зміна мови: три герої «Новин» і автор-персонаж «Текстів» кажуть «я». «Я» казатиме й Молой, і герої всіх подальших творів. Усе діється, немов у витонченій драмі, навколо того «я» і своєрідного способу, яким Бекет використовує його.

Ще про Мерфі Бекет говорив, що він у творі аж ніяк не лялька. Він відповідає зо всю будову, яку автор спорудив навколо нього й кожен елемент якої не міг існувати після нього, він украй дивним способом став своїм власним автором («не я написав це, а Мерфі», читаємо ми на одній сторінці), немов Бекет ще тоді мав ідею та задум психологічних ігор у взаємопроникнення, що стали одним з незвичайних відкриттів його творчого доробку. Оповідання «Новини» і «Тексти» — водночас і художні твори, й програма, ми бачимо там вирішальні формули: «Те, про що я розповідаю цього вечора, відбувається цього вечора», а це означає: моє письмо — єдина створена реальність, не пов'язана ні з якою попередньою. А також: «Ми існуємо в голові», тобто нічого з баченого там, не відображує «зовнішнього» світу: є тільки письменник, що працює, завжди незакінчений твір, від якого він не може відступити й пише перед нашими очима, одразу критикуючи або виправляючи написане: «Чи справді ця ницість походить від мене?»; «Що це за страх перед речами, в який я загнав себе?»

Писар не має ім'я, але це не Бекет, а персона, що є його еманацією, антигерой пародійної пригоди. Саме в цих текстах завдяки подвійному рухові ми бачимо, як письменник начебто передає перо героєві й водночас твердо тримає його. Бекет — учень Аліси, що перейшла в задзеркалля: побачивши білого короля, що готувався писати, «їй свінула ідея: вона схопила кінчик олівця, що виступав над плечем короля, й почала писати замість нього», спричинивши дивну збентеженість. Новиною є витонченість гри між автором і його «делегатом»; саме він, вигадуючи й розповідаючи свою історію, начебто узурпує місце автора: «щоб я туди не втручався», — каже Молой, що вже не знає до ладу, де його ноги, й на якій ступні — навіть думки немає подивитися — він утратив пальці. Через страх перед реалістичною вигадкою, Бекет використовує кожну нагоду наголосити: не тільки «я» героя не перешкоджає тому, що пише саме він, а й саме письмо, аж ніяк не будучи інструментом оповщі, є неперервним упорядкуванням слів, розміщенням мови з огляду на читабельність або послідовність: «Я став навколішки, ні, я цього не міг, я підвівся». Ми чудово знаємо, що Молой — це Бекет, що бере на себе той розпад і ту аґонію, — похмурий парадокс комедіанта, — і тому не дивуємось, коли волоцюга звіряється нам: «Але чого я маю вітати себе з сонцем, і я й не вітав. Егеєць, спраглий від спеки та світла, я вбивав його, і воно вбивало себе на світанку — в мені», або, вихований на Данте, він згадує з приводу силуетів, побачених на пагорбах, Бельакву або Сорделло, IV і VI пісні «Чистилища».

Отже, ми бачимо вивільнене письмо, в якому не можна стверджувати нічого, чого не можна було б за мить заперечити в руках Бекета-автора й Бекета-актора, що читає роль героя і, звичайно, вставляє від свого ім'я додатки, які спадають йому на гадку. Вони завжди вдвох, поки розгортається твір, що є досвідом труднощів, неможливосте жити. Бекет відчуває роздвоєність, і саме цей змішаний характер витворює його оповідь, саме цим можна пояснити нерішучу манеру, мову наполовину усну, наполовину письмову, безладдя вряди-годи, саркастичні репліки вбік, які ми згодом бачимо знову в таких драматичних творах, як «Кінець гри». Молой старається бути Молоєм, але його особистість ані повна, ані герметична, ані постійна. Забувши одного разу в Лус, що йому потрібні милиці, він незворушно пояснює: «Прокинувшись, не одразу пригадуєш, хто ти». Його стан уривчастий.

Можна було б сказати, ніби, спонукаючи своїх героїв говорити: «Це в моїй голові», Бекет тільки виявляє свідчення, які він скромно захищав від усякої вигадки. Але методові письма, що прагне перешкодити матеріалізації уявного, повинен відповідати специфічний метод читання. Все має бути баченим одночасно як cosa mentale, психічні речі, й водночас відображувати незасвоювану зовнішність і вимагати вправного розшифрування. Саме така ситуація у випадку повторюваних формул «моє місто», «мій край», які позначають закриття, таке передчасне, вікна у світ, бо Молой-Бекет не припиняє запевняти нас, що він ніде ніколи більше не бував. А до якої миті перед тим воно, хоч і який короткий час, було вікном? Бекет, що дуже любив свого батька, згадував, як той переповідав йому, ще малому, оповідання з книжки, образи якої, що до них він з любов'ю повертався щовечора, «були вже мною». Короткий і неоціненний унісон, коли образи книжок і образи світу поєднувались у мені. Собаку Лус поховано під модриною, єдиним деревом, яке міг розпізнати Молой. Модрини росли навколо батьківської оселі Бекета. Навколо нас у романі всюди Ірландія з її пагорбами та рівнинами, лісами й торфовищами, сірими барвами і спалахами світла. Чути «страшні крики вівчариків, що бігають уночі серед ланів». Дроковий вівчарик — передусім ірландський птах. Є навіть ірландська пастораль. Серце Молоя, чи Морана, закрите для людей, відкривається для їхніх жертв, що їх називають тваринами, віслюка з його «маленькими, славними ратичками», баранів, що йдуть, можливо, не на пасовисько, а на бойню, й він уявляє собі, як їхні «худі кінцівки» задираються вгору, коли вони падають під ударами молота.

А проте, як і завжди, ця картина має подвійне дно і подвійне значення. Саме на 87 сторінці ми бачимо чудове критичне міркування: «…я ніколи не покидав свого краю й навіть не знаю, де його межі». Це не простір, це опросторення. Тільки міркування інколи спонукають Молоя виснувати, що його край не закінчується там, куди його можуть донести ноги, тільки віра дає йому змогу заявити: «Молою, твій край дуже просторий, ти ніколи не покидав його й ніколи не покинеш». Класична філософія поєднується з неврозом закритості, щоб витворити значення нерухливої рухливості: «мої пересування відбувалися не до населених пунктів, що зникали, поки я добирався до них». Отже, опросторення, й залежить воно тільки від психічної активності, внаслідок чого стає довільним і безкінечно мінливим. Молой дійшов або майже дійшов до остаточного знерухомлення, пригадуючи свої рухи, свої блукання як минулі, проте зазначає, що «нічого не змінилося». «Й межі моєї кімнати, мого ліжка, мого тіла не менш далекі від мене, ніж межі мого краю». І прикутий до ліжка висновує: «А цикл, підскакуючи, триває й далі, цикл утеч і відпочинків, у Єгипті без кордонів…» Потім повертається до своїх рук, що, як і край, далекі та чужі. А Моран зазначає: «Молоїв край, такий відмінний від мого». Отже, тут не йдеться про перехід від села до села.

Усе веде нас до внутрішнього простору, до «руїн» Я, серед яких походжає Бекет-Молой. Це «річ у руїнах», що дає змогу передбачити руїни майбутніх візіонерських текстів, скажімо «Без». Ми в місці, куди не ходять, «де опиняються». Воно зареєстроване «під диктовку»: застиглий світ «у стані втрати рівноваги», «навзнак», буде притулком у романі «Без». Ось уже й підготована рамка творів «Кінець гри» і «Уява мертва, уявіть собі»: під незмінним світлом, у «тьмяному і спокійному світлі… й теж застиглому», за межами і часу, і простору, «бо якою може бути мета в цієї самотності, що ніколи не мала ані справжньої ясности, ані вертикалі, ні просто опори й де стояли тільки нахилені речі, ковзаючись у безкінечному обвалі?» Ніде краще, ніж на цій сторінці Бекет не визначив межі «без пам'яті про ранок і надії на вечір», де минають блукання нежиття, випробування, охарактеризовані нескінченністю.

Саме на цій похмурості, немов на екрані, що ніколи не буває порожнім, відтворюються образи: з тих лімбів витворюється відповідний їм світ. Два трохи пізніші твори, «Попіл» і «Як це», показують нескуте створення пейзажу з персонажами, чисте породження порядку з контрольованої галюцинації, далі йде роздрібнення й затирання.

Не досить сказати, мовляв, Молой діє як «делегат» Бекета й зобов'язаний розповісти свою оповідь, як він розуміє її; слід нагадати, що в тому самому дусі гри він її вигадує, інколи аж будучи заскоченим: усе відбувається так, наче вона не існувала наперед, ще не відбувалася. В «Новинах» об'єкт утратив те, що він міг мати матеріального. Його заступає галюцинаторний процес появи і зникнення. Вигнанець, якусь мить зачарований своїм конем, запряженим у фіакр, зрештою заявляє: «Я вже наситився спиною цього коня», і миттю скасовує його. Молой, розповівши про свої прикрощі у поліційному відділку, не чекає, щоб довести цю лиху пригоду до її нормального кінця, бо він «утомився від того місця». Він відчуває бажання «піти кудись-інде». Він протиставить отриману від свого творця свободу уявляти собі що завгодно і як завгодно традиційним обмеженням з боку неперервності й послідовності. Він засвідчує своє нетерпіння «предметам у процесі зникнення»: виштовхує їх за межі свого зору, тільки-но зменшується їхня інтенсивність; така галюцинаторна послідовність, швидка та уривчаста, характеризує (в обох частинах) убивство зайд і достатньою мірою доводить, що, навіть якщо це яскравий сон, ідеться про типовий агресивний сон, який дає змогу краще насолоджуватися завзяттям і рухом. Досить часто трапляється, й навіть нині, що Бекета бачать у більш-менш реалістичному світлі (з прикметником, зрозуміла річ, «чорний»).