Сэмюэль Беккет – Молой (страница 12)

— Я хочу спати, — жалівся син.

– Іди лягай, — зласкавився я, — я принесу тобі в ліжко невеличку вечерю, яка сподобається тобі, ти трохи поспиш, а потім ми разом вирушимо. — Я пригорнув сина до грудей. — Ну, що ти скажеш на це? — запитав я. Син на те сказав «Добре, батьку». Цікаво, чи любив він мене тієї миті так, як я його? З таким потайним хлопцем ніколи нічого не знаєш. — Іди швиденько лягай, добре вкрийся, а я одразу прийду.

Я спустився на кухню, приготував і поклав на свою гарненьку лаковану тацю чашку теплого молока і бутерброд із джемом. Син скучив за батьківською любов'ю. Ось тепер він матиме її. Марта мовчки дивилася на мене, розлігшись у кріслі-качалці. Немов Парка, в якої урвалася нитка. Я прибрав після себе й пішов до дверей.

— Я можу йти спати? — поцікавилась Марта. Щоб запитати, вона чекала, поки я буду з повною тацею в руках. Я вийшов, поставив тацю на стілець коло сходів, повернувся на кухню.

— Ви зготували сандвічі? — запитав я. А молоко тим часом холонуло і вкривалося огидною плівкою. Вона приготувала.

— Я йду лягаю. Всі вже сплять, — мовила служниця.

— Доведеться підняти вас за годину чи дві, щоб узяти двері на засув, — нагадав я. Нехай подумає, чи варто їй лягати за таких обставин. Марта запитала, як довго я можу бути відсутній. Цікаво, чи знає вона, що я вирушаю не сам? Безперечно. Піднявшись, щоб сказати синові прийти на кухню, вона, навіть якщо він не сказав їй нічого, напевне помітила рюкзак. — Не знаю, — відповів я. А потім додав одразу, побачивши, що вона така стара, ба гірше, ніж стара, — підстаркувата, така самотня й сумна у своєму вічному кутку: — Слухайте, надовго це не затягнеться. — Й попросив її, вдавшись до слів, що, як на мене, були теплі, добре відпочити протягом моєї відсутности й розвіятись, провідавши подруг і запрошуючи їх до себе. — Не економте ні чаю, ні цукру, а якщо раптом вам будуть потрібні гроші, зверніться до метра Саворі. — Я довів цю раптову приязність аж до того, що потис їй руку, яку вона швиденько витерла, тільки-но збагнувши мої наміри, об свій фартух. Потиснувши, я й далі не відпускав її м'якої червоної руки. Я взяв один її палець своїми пучками, притяг до себе й роздивлявся. Якби я мав сльози, щоб проливати, я б лив їх, мабуть, потоками і годинами. Марта, певне, вже запитувала себе, чи не збираюсь я звернутися до неї з сороміцькими пропозиціями. Я віддав їй руку, взяв сандвічі й пішов.

Марта давно вже працювала в мене. Я часто подорожував. Я ще ніколи не прощався з нею так розчулено, а завжди невимушено й безтурботно, навіть коли боявся, що моя відсутність буде тривала, хоча сьогодні такого страху я не мав. Інколи я вирушав, не мовивши їй ані слова.

Перше ніж зайти до синової кімнати, я зайшов до своєї. Я й досі тримав сигару в роті, але той гарний попіл уже десь упав. Я дорікнув собі за таку недбайливість. Я розчинив у молоці снодійний порошок. Я ніколи не зласкавлювався до сина просто так. Я взяв тацю й пішов, аж раптом мій погляд упав на два альбоми, що лежали в мене на столі. Запитав себе, чи не міг би я скасувати свою заборону, принаймні для альбому з марками-дублікатами. Нещодавно син заходив сюди, шукав термометр. Його довго не було. Може, він скористався тією нагодою і взяв кілька своїх улюблених марок? Я не мав часу контролювати все. Я поклав тацю й навмання пошукав кілька марок, червону марку з Того з гарним кораблем, марку Ньяса за десять реалів 1901 р. та кілька інших. Я дуже любив марку з Ньяси. Вона була зелена, на ній був зображений жирафа, що об'їдав верхівку пальми. Марки були на місці. Але це нічого не доводило. Доводило тільки те, що саме ці марки є. Я подумав, що не зможу скасувати свою вільно ухвалену і ясно проголошену постанову, не завдавши своєму авторитетові шкоди, якої він би не витримав. Жаль. Син уже спав, і я розбудив його. Він з'їв шматок і скривився з огиди. Так ось як він віддячує мені. Я зачекав, поки зникла остання кришка, остання краплина. Син повернувся до стіни, я закутав його в ковдру. Ще трохи — й поцілував би його. Ані він, ані я не сказали й слова. Поки що ми не мали потреби в словах. А втім, син украй рідко першим озивався до мене. А коли я звертався до нього, він найчастіше відповідав повільно і немов усупереч власній волі. Зате зі своїми товаришами він, коли гадав, ніби я далеко, був незвичайно балакучий. Та мені навіть подобалося, що моя присутність гасить у ньому ту балакучість. Мовчати і слухати — на таке навряд чи здатна одна людина з сотні, ба навіть навряд чи розуміє, що це означає. Адже саме в такі миті понад абсурдним гамором можна почути тишу, з якої створено всесвіт. Я прагнув, щоб мій син мав таку перевагу. І був поодаль від тих, хто вихваляється, ніби вміє розплющувати очі. Не на те я виборов, вимучив, вистраждав, витворив своє становище, живши як балакун, щоб і мій зазнав такої недолі. Я навшпиньки вийшов з кімнати. Я з радістю дограватиму до кінця свої ролі.

Оскільки я відступив після такої своєрідної поразки, чи повинен я, вибачившись, сказати йому про це? Я кинув це припущення напризволяще. Й навіть не дуже зосереджувався на ньому. Описуючи цей день, я немов знову переживав його, заповнив його своїм тривожним і марним життям з єдиною метою отупіти, мати змогу не робити того, що слід. І як тоді моя думка відмовилася думати про Молоя, так і цієї ночі мені відмовило перо. Це признання вже якийсь час не давало мені спокою. А тепер не дало мені полегші.

Я з гіркою втіхою міркував, що, навіть якби мій син помер під час цієї подорожі, не я б хотів тієї смерти. Кожному своя відповідальність. А я вже знав, що спати вона не заважає.

Я кажу собі, що в цьому домі щось заважає мені діяти. Такий чоловік, як я, не може у своїх викрутнях забути, від чого він викручується. Я вийшов у сад і походжав майже в цілковитій пітьмі. Сад я знав трохи гірше, ніж свої квітники і пасіку. Сиґара погасла, а я навіть не помітив коли. Струснув її й поклав до кишені з наміром викинути згодом у попільничку або в кошик з паперами. Але другого дня, далеко від Шита, я знайшов її у своїй кишені й, повірте, не без утіхи. Адже я зміг ще кілька разів затягнутися. З'ясувати, що в тебе в зубах погасла сиґара, виплюнути її, потім шукати в пітьмі, підібрати, запитати себе, чи годиться так чинити, струсити з неї попіл і покласти до кишені, уявити собі попільничку й кошик на папери — ось головні стадії процесу, що забрав у мене принаймні чверть години. Решта часу була витрачена на собаку Зулу, на пахощі, такі гострі після дощу, джерела яких я намагався пригадати, мацаючи рослини руками, на світло у вікнах одного сусіди, на шум у будинку іншого й т. ін. Синове вікно тьмяно світилося. Син полюбляв спати з нічником коло себе. Я трохи сварив його, щоб він позбувся тієї вигадки. А ще недавно він не міг заснути, не взявши до рук плюшевого ведмедика. Коли він забуде про ведмедика (Жано), я забороню йому й нічник. Що я робив би сьогодні, якби син не відвертав мою увагу? Мабуть, виконував би свій обов'язок.

Пересвідчившись, що й у садку я не менш млявий, ніж у будинку, я пішов до будинку, кажучи собі, що з двох одне: або мій дім не відіграє ніякої ролі в тому процесі своєрідного руйнування, якого я зазнаю, або ж слід звинуватити все моє скромне майно. Прихилившись до цієї другої гіпотези, я простив собі свої дії й наперед простив собі всі подальші дії, аж поки вийду з дому. Ця гіпотеза зняла з мене тягар провини й забезпечила мить штучної свободи. Тож я й прихилився до неї.

Здалеку мені в пітьмі немов привиділася моя кухня. В певному розумінні то справді була вона. А в іншому — ні. Бо, притулившись обличчям до шибки, я побачив тьмяне червонясте світло, що не могло йти від печі, бо я не мав печі, а йшло від звичайної плити, яка працювала на газі. Піч, якщо ваша ласка, але газова. Тобто в кухні була і справжня піч, але нею не користувалися. Ще б пак, у домі без газової плити я почувався б незатишно. Вночі, урвавши прогулянку, я люблю підходити до вікон, байдуже, освітлених чи ні, й зазирати в кімнати, дивитися, що там відбувається. Я прикривав обличчя руками і стежив крізь пальці. Сусіди вибігали надвір, але не бачили нікого. В такі миті найтемніші кімнати виринали для мене з пітьми, немов ще освітлені вже минулим днем або лампою, що її загасили з тих або тих причин: у яких можна і в яких не слід признаватися. Але світло в кухні належало до іншої категорії, горів нічник із червоною лампочкою, що стояв коло підніжжя невеличкої мадонни з різьбленого дерева, почепленої на стіні в Мартиній кімнаті поряд з кухнею. Втомившись заколисувати себе, вона вийшла з кухні й лягла на ліжко, не зачинивши двері, щоб чути кожен звук, який лунає в домі. Але, мабуть, уже заснула.

Я піднявся нагору. Зупинився перед дверима сина. Зігнувся і приклав вухо до замкової шпарини. Люди прикладають до замкових шпарин око, а я — вухо. На свій подив, не почув нічого. Таж мій син спить із роззявленим ротом і не дихає, а хрипить і свистить. Я стерігся відчиняти двері. Якийсь час мій розум зосереджувався на тій тиші. Потім я пішов до своєї кімнати.

Саме тоді я переживав безпрецедентну подію: Моран готувався вирушити, не знаючи, до чого він береться, не зазирнувши ні в карти, ні в довідники, не розглянувши питання про дорогу та її етапи, не дбаючи про метеорологічні прогнози, маючи тільки непевні уявлення про спорядження, яке треба взяти з собою, про можливу тривалість подорожі, про суму грошей, яка може знадобитися, й навіть про характер роботи, яку треба виконати, а отже, і про засоби, до яких слід удаватися. А проте я посвистував, вкладаючи до сумки мінімум речей, подібних до вже названих синові. Вдягнув свій старий шпакуватий мисливський костюм з короткими штанами, що застібалися під коліном, добре підібрані гольфи й пару міцних чорних черевиків із високими халявками. Нахилився, впершись руками в боки, й подивився на ноги. Тонкі і криві, вони не дуже пасували до взуття і штанів, а втім, у моєму селі мене ніхто й не бачив у такому костюмі. Та коли я вибирався вночі кудись далеко, я залюбки вдягав його, невимушено почуваючись у тому маскарадному вбранні. Мені бракувало тільки сачка на метелики, щоб трохи скидатися на сільського вчителя на вакаціях. Чорні блискучі черевики, що, здавалося, благали штани з синьо-зеленої саржі, завдавали останнього удару тій мішанині одягу, що без них могла б видаватися недосвідченим виявом кепського смаку хорошого тону. Щодо капелюха, то після зосереджених роздумів я вирішив узяти пожовклого від дощів бриля з рисової соломки. Стрічки на ньому вже не було, й тому бриль видавався напрочуд високим. Я відчував спокусу взяти свою чорну пелерину, але зрештою віддав перевагу важкій зимовій парасольці з масивною ручкою. Пелерина — практичний одяг, і я маю їх кілька. Вона забезпечує рукам велику свободу рухів і водночас маскує їх. Є миті, коли пелерина, так би мовити, необхідна. Але й парасолька має великі переваги. Якби надворі була зима, чи навіть осінь, а не літо, я б, мабуть, узяв би і пелерину, й парасольку. Колись я вже брав їх обидві і тільки хвалив себе за те.