Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 8)

— За звичних обставин я б надіслав вам групу вже наступного ранку. Але просто зараз у пріоритеті залізнична аварія. Люди досі заблоковані, а погода рятувальній операції не сприяє. Фургон, який лишили на колії, схоже, був вкрадений, і поставили його туди навмисно. Отже, до всього цього, я мушу враховувати версію терористичного нападу. Наразі я не можу зривати групи слідчих обстежити те, що, найімовірніше, виявиться смертю від нещасного випадку.

— А якщо ні?

— Тоді я одразу скерую до вас групу.

Зависла пауза. Я розумів його резони, але це не означало, що вони мене тішили.

— Гаразд. Але якщо я знайду щось, що мені не сподобається, я припиняю будь-яке втручання до прибуття групи, — сказав я зрештою. — І ще одне. Поки я тут, я хотів би спробувати визначити особу загиблої. Ви можете надіслати мені з бази зниклих безвісти інформацію про молодих жінок, які відповідають основному профілю мертвої жінки? Раса, зріст, вік тощо.

Воллес сказав, що надішле дані про зниклих на мій імейл, і вимкнувся без зайвих церемоній. Завершивши розмову, я сказав собі, що зробив усе, що міг. Можливо, він мав рацію. Можливо, я просто перестраховуюся.

Цього вечора я більш нічого не міг зробити. Фрейзер поставив прожектори, які живилися від акумуляторів, але вони були поганою заміною для потужних ліхтарів, які працюють від генераторів, — такі зазвичай застосовують для місць злочину. Тому я вирішив почекати денного світла, щоб по-справжньому оцінити ситуацію. Відкинувши сумніви, я дістав із робочого кейса цифрову камеру та заходився фотографувати останки.

Атмосфера занедбаного котеджу з провислою стелею й розтрісканими стінами пригнічувала. Працюючи, я намагався ігнорувати ірраціональне занепокоєння, яке переслідувало мене. Це не від жалюгідної купки кісток і попелу в центрі кімнати. Мертві мене не лякають. Я бачив смерть у більшості її форм і не вірю в привидів. Якщо мертві живуть, то тільки в наших думках і серцях.

Принаймні мої живуть саме там.

Але в цій самотності у закинутому котеджі було щось неприємне. Я списав свої відчуття на втому й жалісне завивання вітру, на темні тіні в кожному кутку, куди не потрапляло світло прожектора. Я сказав собі, що найбільша небезпека полягає в тому, що старовинний дах котеджу може поховати останки під собою. На вигляд він був дуже ненадійний, а погода погіршувалася, і я не хотів, щоб раптова завала пошкодила крихкі кістки до того, як я матиму змогу їх оглянути.

Я саме закінчив фотографувати, коли Дункан повернувся з трейлером Броуді — маленьким фургончиком «Віннебаґо» з окремим, автономним житловим приміщенням. Доволі тісний усередині, він, утім, виявився таким же ретельно чистим і охайним, як і авто колишнього інспектора.

— Тобі тут буде нормально. Гарно й затишно, — сказав Фрейзер Дункану, поплескавши по боку фургона. Мене чогось не здивувало те, що саме молодий конс­тебль буде чергувати тут усю ніч. Фрейзер мотнув головою в бік котеджу:

— Якщо вона знову прийде й буде до тебе прискіпуватися, дозволяю тобі її заарештувати.

— То так. Дякую щиро, — сумно відповів Дункан.

Фрейзер хрипко хихотнув. Пообіцявши привезти хлоп­цеві вечерю, він залишив Дункана за спробами запалити парафіновий обігрівач у фургоні й запропонував підвезти мене до селища. Ми проїхали близько десяти хвилин, коли я побачив щось схоже на маяк, що сяяв у темряві. Величний будинок, що я його помітив дорогою до котеджу, тепер освітлювався прожекторами.

— Мабуть, добре мати гроші, які можна ось так спалювати, — кисло прокоментував Фрейзер.

— Хто там живе?

— Чолов’яга на ім’я Стракан. Місцеві, схоже, думають, що в нього з дупи сонце світить. Приїхав сюди кілька років тому і почав сипати грошима. Полагодив дороги та будинки, оплатив нову школу та медпункт. Упакований по маківку. Має власну яхту, й дружина, мабуть, приголомшлива. — Він глузливо пирхнув. — Як вже щастить, то щастить.

Я подивився на яскраво освітлені вікна, що висіли в темряві, і на мить задумався, чому життя й удача такі прихильні до одних і такі жорстокі до інших. Тоді дорога повернула, й будинок зник з очей.

Невдовзі ми дісталися селища. Воно розкинулося перед нами в темряві розсипом яскраво-жовтих вуглинок, коли дорога спускалася до гавані. Уже видно було окремі будинки, із вікнами, запнутими фіранками, — захистом від зимової ночі.

Фрейзер, не доїжджаючи до гавані, звернув із головної дороги до вузької вулички. На пагорбі виділявся окремий високий старий будинок з охайною вивіскою: «Готель “Руна”». Заїзд здавався затишним і гостинним, хоча після такого дня будь-який прихисток зійшов би за щастя.

Ми зупинилися перед готелем. Коли я виходив з машини, дощ уже вщух. Пошматовані хмари неслися чорнильним небом, де-не-де проглядали яскраві зорі та серпастий місяць, що сяяв, як розбитий опал. Ніч була холодна, але промите дощем повітря несло солону свіжість. Було так тихо, аж чутно шум хвиль, які розбивалися об причал, невидимий у темряві.

Слідом за Фрейзером я ступив на ґанок і пройшов подвійними дверима. Опинився в довгому, освітленому теплими лампами коридорі, й мене огорнули приємні пахощі бджолиного воску й свіжоспеченого хліба. Відполіровані поколіннями ніг до кольору кориці голі дошки підлоги, обшиті старими сосновими панелями стіни й стеля, — не покидало враження, наче заходиш на старий корабель. Старовинний годинник непохитно стояв біля стіни, поряд із дзеркалом у рамі з червоного дерева, — амальгама свічада була поцяткована від старості.

З розсувних дверей в дальньому кінці кімнати ви­йшла молода жінка. На вигляд близько тридцяти, висока й струнка, в джинсах і синьому светрі, який відтіняв темно-руде волосся. Її носом і вилицями розсипалося сузір’я веснянок, над яким сяяли очі, зелені, мов морська хвиля.

— Feasgar math. Добрий вечір, — додала вона пере­клад для мене. Я знав, що на деяких Гебридських островах досі розмовляють гельською, але раніше чув її лише в тостах. — Припускаю, ви сержант Фрейзер і доктор Гантер?

— То так, — відповів Фрейзер, але вся його увага вже зосередилася на барі, який виднівся за прочине­ними дверима. Зсередини долинав гостинний гомін голосів і сміх.

— Я — Елен Макліод. Не знала, коли саме ви приїдете, але кімнати готові. Ви їли?

Фрейзер заледве відірвав очі від бару.

— Ще ні. Було б добре поїсти гаряченького, коли торби закинемо.

— А як щодо Дункана? — нагадав я йому.

— О, точно, — відповів він без особливого ентузіазму. — В мене там констебль чергує, треба теж нагодувати. Ви зможете спакувати йому якогось тормозка, щоб я завіз?

— Звісно.

Фрейзер знову поїдав бар голодними очима.

— Слухайте, ви можете поки провести доктора Гантера. Я… я тут почекаю.

Він уже прямував до бару. «Сітка розірваних капілярів на щоках і носі інспектора мене не обманули», — подумав я.

— Якщо він хоче перехилити чарку, то його спіткає розчарування, — зауважила Елен, — тут лише я працюю. — Вона обдарувала мене конспіративною усмішкою. — Ходім, проведу вас до вашого номера.

Сходинки зарипіли під нашою вагою, але в них відчувалася солідність та спокійна впевненість. Темно-­червоний килим, старий і вилинялий, ретельно вичистили, так само як і весь будинок.

Поки я підіймався слідом за Елен на другий поверх, краєм ока помітив, як на горішньому поверсі, там, де не горіло світло, промайнуло щось біле. Я підняв очі на наступний марш та побачив бліде обличчя маленької дівчинки, яка спостерігала за нами крізь поруччя.

Серце заколотило.

— Анно, я тобі сказала, що вже давно час лягати, — строго нагадала Елен, — повертайся до ліжка.

Маленька дівчинка сприйняла зауваження мами як запрошення спуститися сходами. Коли вона вийшла з тіні у своїй нічній сорочці, шок, який я відчув, побачивши її, вже вщух. Зблизька вона зовсім трохи ски­далася на мою доньку. Аліса була старшою, мала біляве волосся. Як у її матері. Цій малій було не більш як чотири-п’ять років, і волосся вона мала таке саме темно-­руде, як у молодої жінки.

— Не можу заснути. — Дівчинка з відвертою цікавістю витріщалася на мене. — Вітер налякав.

— Кумедно, ти через нього ніколи раніше не хвилювалася, — дорікнула Елен. — Ну ж бо, бігом до ліжка, юна леді. Я зайду поцілувати тебе й побажати на добраніч, коли покажу докторові Гантеру його кімнату.

Дівчинка ще раз глянула на мене та зробила, про що її попросили.

— Пробачте. — Елен далі йшла коридором. — У донечки, як то кажуть, здорова допитливість.

Я видушив усмішку:

— Радий це чути. Можете звати мене Девід. Їй скільки? П’ять?

— Чотири. Вона завелика для свого віку. — У голосі Елен пролунала нотка гордості. — У вас є діти?

Моє обличчя закам’яніло.

— Ні.

— Ви одружені?

— Був колись.

Елен скривилася.

— Дозвольте запитати: розлучені?

— Ні, вона померла.

Елен затулила рота долонею.

— Ох, вибачте…

— Все гаразд.

Але вона тепер дивилася на мене з розумінням.

— І не тільки дружина, так? Саме тому вас так шокувала поява Анни.

— Була майже одноліткою вашої, от і все. — Я намагався говорити так нейтрально, як тільки міг. Розумів, що вона не хотіла завдати мені болю, але видиво її доньки на сходах торкнуло свіжу рану, яка зазвичай була прихована. Я всміхнувся: — Анна, схоже, дуже ­мила дівчинка.

Елен зрозуміла натяк.

— Ви б такого не сказали, якби побачили, коли щось не по-її. Вона-то ще мала, але як настрій нападає, то добре керує.