Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 44)

— Він був високий, низький? Від нього був якийсь запах? Лосьйон після гоління, щось подібне?

— Боюсь, я відчувала лише запах гнилої риби та олії з мішка.

Я закінчив чистити подряпину на щоці Ґрейс.

— Чи є інший вихід із бухти? — запитав я.

— Ви маєте на увазі, окрім моря? — Стракан знизав плечима. — Якщо перелізете через каміння біля підніжжя скелі, то виберетеся на гальковий пляж, який тягнеться майже пів дороги до селища. Ближче до кінця є стежка, що веде на вершину скелі. За такої погоди шлях трохи небезпечний, але можливий.

Це пояснювало, як нападнику вдалося втекти непоміченим. Наскільки ми знали, він міг просто сховатися, поки ми не зайшли в будинок. Ми більше турбувались про те, чи з Ґрейс усе гаразд, ніж про пошук того, хто напав на неї.

Після цього у Фрейзера запитання скінчилися. Я подумав, що Броуді, мабуть, теж хоче щось дізнатися, але старий інспектор змовчав, коли Ґрейс перепросила й зібралася нагору. Стракан хотів зробити для неї ванну, але вона й чути не схотіла.

— Я не інвалід, — злегка роздратовано всміхнулася вона. — Побудь тут, з нашими гостями.

Вона підійшла й поцілувала мене в щоку. Мускус її парфумів був помітний навіть під запахом антисептика.

— Дякую, Девіде.

— Радий допомогти.

Під очима Стракана були темні тіні, коли він провів її поглядом.

— З нею все буде добре, — запевнив я його.

Він кивнув, не переконаний.

— Боже, що за день, — пробурмотів він і провів рукою по обличчю.

Броуді заговорив уперше після того, як допоміг Ґрейс повернутися в дім.

— Розкажіть мені ще раз, що сталося.

Стракан був здивований.

— Я вже сказав вам. Я прийшов додому, а її не було.

— А де саме ви були?

Його тон не можна було назвати звинувачувальним, але він не залишав особливих сумнівів, чому Броуді запитує. Стракан дивився на нього з гнівом, який ставав дедалі сильнішим.

— Я пішов погуляти. Аж до кернів, кам’яних пірамід, якщо хочете знати. Я повернувся додому після того, як побачив Девіда в котеджі, мене дуже засмутило те, що сталося з молодим констеблем. Ґрейс була в школі, тому я залишив машину й знову вийшов.

— На гору.

— Так, на гору, — відповів Стракан, ледве стримуючись. — І повірте мені, я б хотів, щоб нікуди не йшов! Якщо ви закінчили, Броуді, дякую за допомогу, я думаю, що вам уже час!

Атмосфера на кухні забриніла. Я сам був здивований питанням Броуді. Попри те що вони один одного відверто недолюблювали, це ще не привід закидати Стракану підозри, наче він міг напасти на власну дружину.

Підвівшись, я порушив напружену тишу:

— Можливо, нам усім вже час іти.

Стракан усе ще злився, обличчя червоніло плямами.

— Так, звичайно, — він завагався. — Насправді… Девіде, я був би вдячний, якби ви залишилися на де­який час. Просто щоб переконатися, що з Ґрейс усе гаразд.

Я очікував, що він захоче побути наодинці зі своєю дружиною. Глянув на Броуді. Той майже непомітно кивнув.

— Вам нема чого робити в селищі. Ми можемо пізніше зустрітися в мене й обговорити ситуацію.

Я чекав на кухні, поки Стракан проводив інших двох. Вхідні двері зачинилися. Він повернувся й почувався вочевидь неспокійно. Навіть збентежено.

Але я зрозумів, що сьогоднішній день і йому завдав травми. Можливо, він хотів, щоб хтось запевнив його, що з Ґрейс усе буде гаразд, що він не винен у тому, що сталося. А може, просто потребував компанії.

— Дякую, що залишилися. Лише на годинку чи близько того, поки Ґрейс засне. А тоді я відвезу вас до готелю.

— Чи зможе вона залишитися сама? — запитав я.

Здається, йому це не спало на думку.

— Ну… Гадаю, ви завжди зможете заночувати тут. Або візьмете мою машину. Це автомат, можна керувати однією рукою.

У мене вже була одна аварія на Руні, й перспектива спробувати їздити з пов’язкою мене не приваблювала. Проте поживемо — побачимо.

— Даруйте, я забуваю про свої манери, — продовжував Стракан. — Можу я запропонувати вам випити? У мене пляшка солодового віскі двадцятирічної витримки чекає, щоб її відкрили.

— Не відкорковуйте тільки заради мене.

Він усміхнувся.

— Це найменше, що я можу зробити. Ходімо до вітальні.

Він повів мене через хол у велику вітальню, оформлену з таким самим стриманим смаком, як і решта будинку. Два чорні шкіряні дивани стояли один проти одного, між ними — журнальний столик із димчастого скла, паркетна підлога вкрита грубими килимами. Над каміном висіла ще одна абстрактна олійна картина Ґрейс, обабіч — книжкові полиці від підлоги до стелі. Біля однієї стіни стояла скляна вітрина з кремнієвими знаряддями та наконечниками стріл. Інші археологічні артефакти — фрагменти стародавньої кераміки, зразки різьблення по каменю — ретельно й продумано розміщені в кімнаті, кожен тонко виокремлений прихованим світлом.

Я переглядав книжкові полиці, поки Стракан відкривав чорну лаковану шафку для напоїв. Здебільшого нон-фікшн. Кілька біографій дослідників, як-от Лівінґс­тон і Бертон, але більшість — академічні тексти з археології та антропології. Я помітив, що було кілька досліджень примітивних традицій поховання. Зняв один том — «Минулі голоси, минулі життя» — й погортав.

— Тут цікавий розділ про тибетські небесні поховання, — сказав Стракан. — Вони виносили своїх мертвих на гори та згодовували їх птахам. Думали, що так духи перенесуть їхні душі на небо.

Він поставив на журнальний столик пляшку солодового віскі й дві широкі чарки, сів на один зі шкіряних диванів.

— Не думав, що ви п’єте, — сказав я, поставив книгу на полицю й підійшов до іншого дивана.

— Я не п’ю. Але зараз мені хочеться порушити своє правило. — Він налив віскі й простягнув мені чарку. — Slàinte.

Солодовий присмак був торф’яний, але м’який. Стракан випив і закашлявся.

— Боже! Вам подобається? — запитав він зі слізьми на очах.

— Дуже.

— Тоді все гаразд.

Він знову випив.

— Треба трохи відпочити, — сказав я йому, — вам сьогодні теж дісталося.

— Я впораюся.

Але слова не могли приховати його виснаження. Він відкинув голову на диван, поставив майже порожню чарку на груди.

— Мій батько завжди казав, що треба остерігатися речей, наближення яких ти не можеш побачити. — Він сумно всміхнувся. — Тепер я знаю, що він мав на увазі. Ви думаєте, що нарешті контролюєте своє життя, а потім — бац! Щось, чого ти ніколи не очікуєш, приголом­шує тебе зненацька.

— Це просто життя. Ви не можете захиститися від усього.

— Ні, мабуть, ні. — Він задумливо дивився на свою склянку. У мене було відчуття, що він збирається розкрити справжню причину, чому попросив мене залишитися. — Цей напад… як ви гадаєте, із Ґрейс усе буде добре? Я не маю на увазі фізично. Як ви думаєте, чи будуть якісь… не знаю. Психологічні шрами?

Я ретельно підбирав слова.

— Я не психолог. Але я б сказав, що поки що вона справляється доволі добре. Вона здається мені досить сильною.

Він не те щоб заспокоївся.

— Сподіваюся, ви маєте рацію. Річ у тім… Кілька років тому у Ґрейс стався зрив. Вона була вагітна, і все завершилося викиднем. Виникли ускладнення. Лікарі сказали, що вона не зможе мати дітей. Це її сильно вразило.

— Мені шкода. — Я подумав про тугу, яку помітив на обличчі його дружини, коли вона днями заговорила про дітей. І про те, як їй подобається працювати в школі. Бідна Ґрейс. І бідний Стракан. Я заздрив їхнім стосункам, забуваючи, що трагедії байдуже на багатство чи гламур. — Чи думали ви про усиновлення?

Стракан різко похитав головою і знову відпив віскі.