Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 34)

Стракан легко посміхнувся.

— Гадаю, ви завжди можете лінчувати доктора Гантера. Он стоїть ліхтар, я впевнений, що ви знайдете мотузку. Але чому б нам не почекати, доки ми не дізнаємося, що стало причиною пожежі, перш ніж когось звинувачувати?

Повернувшись до Кемерона спиною, він звернувся до острів’ян.

— Я обіцяю, що ми дізнаємося, що сталося. І побудуємо новий, кращий пункт медичної допомоги та селищний клуб, даю слово. Але сьогодні ми більше нічого не можемо зробити. Усім зараз треба розійтися по домівках.

Ніхто не ворушився. Потім, неначе за командою, те, що залишилося від зали, обвалилося в зливі іскор і полум’я. Спочатку поступово, потім дедалі впевненіше, натовп почав розпадатися, чоловіки похмуро похнюпилися, багато хто з жінок витирав очі.

Стракан розмовляв з Кінросом і Ґатрі.

— Ієне, Шоне, ви зберете кількох людей і залишитеся на деякий час? Я не бачу, щоб вогонь поширювався, але буду вдячний, якщо ви за всім тут доглянете.

Вдалий спосіб розрядити залишкову напругу. Кінрос і Ґатрі напозір здивувалися, але зраділи тому, що їх попросили. Стракан повернувся до Кемерона, коли вони пішли виконувати команду.

— Чому б вам не поглянути на порізи й опіки Девіда?

— Немає потреби, — сказав я, перш ніж Кемерон встиг відповісти. Фельдшер він чи ні, мені цього чолов’яги на сьогодні вистачило. — Нічого такого, із чим я сам не впораюся.

— Я все ж кажу, що ми повинні… — почав Кемерон, але Стракан перебив його:

— Тоді вам теж немає потреби тут залишатися, Брюсе. Вам за кілька годин уроки проводити. Можете йти додому.

Його тон не припускав жодної суперечки. Набурмосений Кемерон пішов геть. Стракан дивився, як він іде, а потім повернувся до мене.

— Гаразд, то що сталося?

Я ще раз напився води.

— Я, мабуть, задрімав. Коли прокинувся, світла не було, а кімната медпункту була повна диму.

Він кивнув.

— Приблизно годину тому на всьому острові зникло світло. Знеструмлення, мабуть, спричинило якесь коротке замикання.

Я вперше помітив, що за межами жовтого сяйва полум’я селище було в темряві. Ні вуличних ліхтарів, ні світла у вікнах.

— Це була пекельна ніч. І все ж могло бути набагато гірше. — Стракан замовк, і його манера ледь помітно змінилася. — До мене дійшли чутки, що поліція розглядає знайдене тіло як убивство. Ви щось знаєте про це?

Броуді заговорив раніше, ніж я встиг відповісти.

— Ви не маєте звертати увагу на чутки.

— Тож це неправда?

Броуді просто витріщився на нього з кам’яним обличчям. Стракан натягнуто всміхнувся.

— Я так і думав. Ну, тоді доброї ночі. Радий, що з вами все гаразд, Девіде.

Броуді почекав, поки він рушив йти.

— Дивна річ. Селища з вашого будинку не видно. То як ви дізналися про пожежу?

Стракан повернувся до нього. За стриманим виразом обличчя проглядав гнів.

— Небо було вкрито заревом. А я погано сплю.

Вони двоє дивилися один на одного, не поступаючись ні на дюйм. Потім, кивнувши в мій бік, Стракан пішов у темряву.

Броуді відвіз мене назад до готелю. Його будинок стояв біля гавані, тож він помчав до клубу на своїй машині, коли побачив полум’я з вікна спальні.

— Я теж мало сплю, — сказав він мені з іронією.

Коли ми їхали темними вулицями, від загального виснаження в мене виникло відчуття нереальності. Я встояв перед бажанням відкинутися на підголівник і заплющити очі. Почалася реакція, порізи та опіки, яких я раніше не помічав, давалися взнаки. Від смороду диму й паленого заклало ніс і горло. Я опустив вікно, але сила вітру змусила мене знову підняти його.

— Як ви думаєте, як це почалося? — запитав Броуді через деякий час.

— Припускаю, що Стракан мав рацію. — Горло все ще пекло. — Вимкнення електроенергії могло спричинити коротке замикання або стрибок напруги. Клуб став вогненною пасткою.

— Тож просто збіг, що він згорів через кілька годин після того, як до нас завітав зловмисник? І після того, як Фрейзер обмовився, що триває розслідування вбивства?

Я почувався надто розбитим, щоб чітко мислити.

— Не знаю.

Він не висував суті.

— Ми втратили все?

«Більшість із того, що має значення», — подумав я. Окрім останків Дженіс Дональдсон, у медпункті були мій робочий кейс та обладнання. Камера, ноутбук з усіма нотатками та файлами, магнітофон — усе пішло за димом. Але навіть коли я думав про це, усе одно відчував, що ми не залишилися з порожніми руками.

— Не зовсім, — сказав я, виймаючи флешку. — Я раніше створив резервну копію свого жорсткого диска. Сила звички. Тож принаймні ми все ще маємо фото­запис.

— Мабуть, краще, ніж нічого, — зітхнув Броуді.

— Є ще щось, — сказав я. — Я знаю, ким вона була.

Я розповів йому, як дефекти на зубах черепа збіглися з дефектами на фотографії Дженіс Дональдсон, зниклої повії зі Сторновея. Броуді злегка вдарив по керму від задоволення.

— Молодець, — усміхнувся він, ентузіазм на мить переміг його природну стриманість.

— Ну, у нас залишилися тільки фотографії черепа, тож буде краще, якщо криміналісти підтвердять виснов­ки. Якщо пощастить, вони могли б урятувати достатньо непошкоджених м’яких тканин із котеджу, щоб спробувати перевірити за аналізом ДНК.

— Якщо ви кажете, що знаєте, хто вона така, мені цього достатньо, — сказав Броуді. Прихована впевненість лестила. Я тільки сподівався, що Воллеса це так само легко переконає.

Ми доїжджали до готелю. У коридорі горіло світло, отже, Елен ще не спала. Її розбудила раптова тиша, позаяк вимкнення електроенергії заглушило постійне серцебиття центрального опалення та холодильників у готелі. Тепер постійна фонова вібрація доводила, що резервний генератор виконує свою роботу.

Вона жахнулася, коли побачила мене.

— Боже мій, з вами все гаразд?

— Бували й кращі ночі, — зізнався я. Тоді кивнув на лампочку, трохи тьмянішу, ніж зазвичай, але вона працювала: — Приємне видовище.

— Так. За розумної економії нам вистачить нафти на три-чотири дні роботи генератора. Якщо пощастить, до того часу живлення відновиться. Божа воля, — сухо додала вона.

Броуді пішов розбудити Фрейзера, а вона провела мене на кухню й допомогла зняти пальто. Воно смер­діло димом і було дуже обпалене. Елен зморщила ніс від запаху.

— Шкода, що пальто водостійке, а не вогнетривке.

Я подивився, де на капюшоні та плечах обгоріла тканина з тефлоновим покриттям. Відчував поколювання на відповідних місцях власної плоті, але нічого серйозного.

— Не скаржуся, — сказав я.

Броуді повернувся за кілька хвилин, разом із заспаним Фрейзером, який видихав пари віскі й усе ще застібав ґудзики на сорочці.

— Це йому не сподобається, — попередив він, коли я попросив його зв’язатися з Воллесом. Він правду казав. Але гнів суперінтенданта дещо вгамувався, коли він дізнався, що в мене є ймовірне ім’я жертви. Я хотів запитати, коли можна очікувати прибуття допомоги, але зв’язок був жахливим. Коли не зникав зовсім, голос суперінтенданта ледь пробивався крізь тріскання перешкод.

— …ог… мо… втра… — почув я його слова.

— Сучасні технології, — пхикнув Броуді, коли я завершив розмову. — Вони замінили старі аналогові радіоприймачі на цифрові, але вони так і так передають сигнал із мережі мобільного зв’язку. Щойно виникають проблеми із цим, усе зникає.

Фрейзер неохоче сказав, що збирається оглянути клуб, але справжнього сенсу це не має, поки вогонь не згас. Зафіксувавши мою коротку заяву, він пробурмотів вибачення й повернувся до ліжка. Елен непомітно вийшла з кімнати, коли я подзвонив Воллесу, але тепер повернулася й випроваджувала Броуді.

— Ідіть поспіть. Вигляд у вас майже такий кепський, як у Девіда, — докоряла вона.

Слушне зауваження. Колишній поліціянт був виснажений і змучений. Він видушив слабку усмішку:

— Не знаю, кому з нас на цей комплімент ображатися більше. Але, можливо, я так і зроблю. Довгий був день.