Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 56)

Земля Двору Весни.

Я замислилася про те, чи був зараз Темлін на західному морському кордоні. Він одного разу згадував про небезпечну ситуацію там. Чи міг він зараз відчути мене, відчути нас?

Я не дозволила собі думати про це. Ні, не тоді, коли я відчула стіну.

Для людини вона була лише невидимим щитом.

Але для фейрі… Я не могла побачити її, але чула потріскування її сили — цей присмак грузнув на зубах.

— Це огидно, чи не так? — запитав Азріель, і його низький голос майже поглинув вітер.

— Розумію, чому ви… ми були так залякані всі ці століття, — зізналася я.

Щомиті, з кожним серцебиттям ми наближалися до велетенського, нудотного джерела сили.

— Ти звикнеш до цього — до формулювання, — сказав він.

Я притискалася до нього так міцно, що не могла бачити його обличчя. Натомість я спостерігала за переливчастим світлом усередині сапфіру у вигляді Сифону, немов він був великим оком якогось заснулого чудовиська з крижаної пустелі.

— Я більше не знаю, де моє місце, — зізналася я, напевно, лише тому, що вітер ревів навколо нас, а Різ уже розсіявся туди, де попереду пливла темна постать Кассіана, — за Стіною.

— Я живу майже п’ять з половиною століть, але теж не впевнений, що знаю, — відповів Азріель.

Я спробувала відсторонитися, щоб прочитати емоції на його прекрасному незворушному обличчі, але він ухопився міцніше — мовчазне попередження мені набратися духу.

Я й гадки не мала, як Азріель дізнався, де була ущелина. Як на мене, тут усе було однакове: саме лиш невидиме відкрите небо навколо.

Але я відчула Стіну, щойно ми пронеслися крізь неї. Відчула, як вона накинулася на мене, немов розлютившись через те, що ми прослизнули крізь неї, відчула спалах сили, яка спробувала закрити цей отвір, але зазнала поразки.

Ми вже були по той бік.

Вітер обпікав, було так холодно, що в мене перехоплювало дух. Різкий вітер здавався неживим порівняно з весняним вітром, який ми залишили позаду.

Азріель зробив віраж, повертаючи в бік узбережжя, де Різ і Кассіан уже мчали над землею. Я зіщулилася у своєму хутряному пальті, чіпляючись за тепло Азріеля.

Ми минули піщаний пляж біля білих скель, і плаский засніжений суходіл, усіяний спустошеними взимку лісами, розкинувся за ним.

Землі людей.

Моя домівка.

Розділ 23

Відтоді як я застрягла в крижаному лабіринті, де полювала на фейрі і вбила його, сповнена ненависті, минув рік.

Наприкінці зими маєток моєї сім’ї зі смарагдовим дахом був так само красивий, як і влітку. Проте це була інша краса — блідий мармур здавався теплим на тлі геть засніженого ландшафту, і гілки хвойних дерев і падубів оповивали віконні шибки, арки й стовпи ліхтарів. Єдина святкова прикраса, яку використовували люди. Після Війни вони заборонили і прокляли кожне свято, що нагадувало про їх безсмертних правителів.

Три місяці з Амарантою знищили мене. Тому я навіть не могла уявити, що може зробити тисячоліття з Вищою Фе, такою як вона, який відбиток залишиться в культурі, як постраждають люди.

Мій народ — чи то пак той народ, який був моїм раніше.

Накинувши каптур і сховавши пальці в хутряних кишенях плаща, я стояла перед двостулковими дверима будинку, слухаючи чистий дзвін дверного дзвоника, за який я смикнула секунду тому.

Позаду мене, невидимі завдяки чарам Різа, чекали троє моїх супутників.

Я сказала їм, що буде краще, якщо спочатку я поговорю зі своєю сім’єю. Наодинці. Я зіщулилася, з тугою згадуючи про м’які зими Веларіса й розмірковуючи, як вони могли бути такими помірними на далекому північному терені, але все у Прифії було інше, дивне. Можливо, якби не було Стіни, магія вільно перетікала б між Дворами і кліматична різниця не була б така суттєва.

Двері відчинилися, і пухкенька економка з доброзичливим виразом обличчя — місіс Лорен — подивилася на мене, трохи примружившись.

— Чим я можу… — Голос її урвався, коли вона побачила моє обличчя.

Вуха, діадема були приховані під каптуром, але це внутрішнє сяйво, неприродна нерухомість… Вона не стала відчиняти двері ширше.

— Я тут, щоб побачитися зі своєю сім’єю, — ледь промовила я.

— Ваш… ваш батько поїхав у справах, але ваші сестри… — Вона не поворухнулася.

Вона знала. Зрозуміла, що чимось я відрізнялася від них, щось було не так…

Її очі заметушилися, оглядаючи мене і все довкола. Ні карети, ні коня не було.

Як і слідів на снігу.

Її обличчя зблідло, і я прокляла себе за свою неуважність.

— Місіс Лорен?

Щось защеміло у мене в грудях, коли я почула голос Елейн, який пролунав з коридору позаду.

Лагідність, молодість і доброта, не зламані Прифією, — ці люди не знали, що я вчинила, ким стала.

Я відступила. Я не могла цього скоїти. Не могла наразити їх на біду.

По тому за округлим плечем місіс Лорен з’явилося обличчя Елейн.

Така гарна — вона завжди була найгарнішою з-поміж нас трьох. М’яка й чарівна, немов літній світанок.

Елейн була така сама, якою я пам’ятала її, якою змусила себе її пам’ятати в темниці, коли говорила собі: якщо програю, якщо Амаранта перетне Стіну, вона стане наступною. І вона стане наступною, якщо король Гайберну зруйнує Стіну, коли я не знайду Книгу Дихання.

Золоті з брунатним полиском пасма волосся Елейн були наполовину підібрані, на її світлій кремовій шкірі грав рум’янець, і її очі, м’які, немов плавлений шоколад, широко розплющилися, коли вона побачила мене.

Вони наповнилися сльозами, які потім покотилися по її чарівних щоках.

Місіс Лорен не зрушила з місця. Досить мені не так ступити чи десь схибити, і вона зачинить двері перед моїм носом.

Елейн піднесла свою тоненьку руку до рота, а її тіло затряслося від ридань.

— Елейн, — хрипко промовила я.

Почулися кроки на широких сходах позаду, і потім…

— Місіс Лорен, приготуйте чаю й подайте його у вітальні.

Економка подивилася в бік сходів, потім на Елейн, а тоді — на мене.

На примару серед снігу.

Подарувавши мені погляд, який віщував смерть, якщо я лише спробую завдати шкоди моїм сестрам, жінка попрямувала в будинок, залишивши мене й Елейн, яка тихо плакала.

Але я переступила поріг і подивилася на сходи.

Туди, де стояла Неста, поклавши руку на поруччя, і дивилася на мене так, ніби я була примарою.

Домівка була прекрасна, проте щось було незаймане в ній. Щось нове, порівняно з віком і приємною зношеністю та затишком будинку Різа у Веларісі.

І, сидячи перед різьбленим мармуровим каміном у вітальні, досі в каптурі, простягнувши руки до палахкотливого вогню, я відчувала… ніби вони впустили в будинок вовка.

Примару.

Я стала завеликою для цих кімнат, для цього тендітного смертного життя, стала занадто помітною, неприборканою і… могутньою.

І я збиралася надовго зробити і їхнє життя таким самим. Я не знала, де були Різ, Кассіан і Азріель. Певне, мов привиди, стояли в кутку, спостерігали.

Або залишилися зовні й стояли на снігу. Утім, я не здивувалася б, якби Кассіан і Азріель зараз облітали навколишні землі, досліджуючи околиці широкими колами, поки не долетіли б до села, моєї похилої старої хатини або навіть самої межі лісу.

Неста була така сама, якою я її пам’ятала, але подорослішала. І річ не в її обличчі, як і раніше, гордовитому і прекрасному, а в її очах і в тому, як вона трималася.

Сидячи навпроти мене на невеликому дивані, мої сестри дивилися на мене й чекали.