Сара Джио – Бунгало (страница 7)

—Тобі це не сподобається.

—Усе одно кажи. — Я приготувалася слухати, хай що почую.

—Я ухвалила важливе рішення, яке вплине на моє майбуття, — сказала Кітті та прокашлялася. — Ти вибрала свій шлях, а тепер моя черга.

— Про що ти, Кітті?

Вона глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися.

—Пам’ятаєш, що ми пообіцяли одна одній, коли разом записалися на курси медсестринства?

—Так, — кивнула я. — Ми поклялися, що нізащо не станемо такими, як наші матері.

—Саме так. — Кітті дивилася просто себе. — Що ми прагнемо іншого життя, життя, у якому буде сенс.

Я спохмурніла.

—Кітті, якщо ти натякаєш, що, одружившись із Джерардом, я...

—Ні, — квапливо урвала вона. — Я зовсім не це маю на увазі. Тільки хотіла сказати, що раптом зрозуміла: я можу присвятити своє життя, свої вміння дуже важливій меті. Я думала про це довго, відколи вперше пішли чутки про війну, але сьогодні нарешті усвідомила свій обов’язок, Енн.

Я міцно стиснула долоні.

—Я їду, — вела далі Кітті. — їду далеко — на тихоокеанські острови. Я вступаю в Службу медичних сестер, щоб допомагати нашим солдатам. Сьогодні я їздила до міста, у центр, де реєструють добровольців. Енн, там потрібні дипломовані медсестри. Конче потрібні. Нарешті маю шанс здійснити щось по-справжньому важливе.

Серце закалатало від почуттів. Я пригадала історії з Нориних листів: вологі задушливі ночі, зорі, до яких можна дотягнутися рукою, краса й таємниці, страх загибелі, війна, що чатує за рогом. Солдати. І поки мені ледве вистачало сміливості мріяти про це, Кітті тихо наважувалася поїхати.

Я копнула камінчик, і той полетів на дорогу.

—Ти впевнена?

—Так, — тихо відповіла вона. Я зітхнула. — Послухай, — знову заговорила Кітті. — Ти виходиш заміж. Усі навколо або одружуються, або вступають до університету, або кудись їдуть. Я не збираюся сидіти згорнувши руки та дивитись, як усе змінюється. Я хочу бути частиною змін.

Так, зміни чекали на нас обох, байдуже, хочемо ми цього чи ні. Що ближче вони, то важче на душі. І зараз, коли ми глянули їм просто в обличчя, у серці заворушився гострий біль, який я не могла ігнорувати.

—Звісно, матері геть зовсім не подобається, — вела далі Кітті, — що я втечу на нецивілізований острів, сплутаюся з «дикунами» та житиму серед солдатів. Але мені байдуже. Мені байдуже, що думають інші, окрім, — обережно мовила вона, — тебе.

Думка про Кітті на острові була нестерпна, та не через «дикунів» і солдатів, хоч присутність останніх викликала неспокій. Нестерпною вона була тому, що подруга залишала все та від’їжджала до іншої частини світу без мене.

— Я листувалася з Норою, — нарешті зізналась я.

Кітті насумрилась, а тоді раптом її очі засвітилися.

— Вона зараз у Полінезії?

—Так. Переконувала мене теж поїхати.

Кітті вищирила зуби.

— Ну, тоді вона поставила не на ту дівчину.

—Хтозна, — тихо мовила я.

Я подумала про весілля, до якого залишилося кілька тижнів. Наче кадри з фільму, перед очима закрутилися деталі. Сукня з французького шовку. Блакитна підв’язка. П’ятиповерховий торт, покритий помадкою. Серветки. Букети дружок. Білі півонії і лавандові троянди. Я здригнулася від думки про те, як я можу вийти заміж, якщо поряд не буде Кітті?

Я виструнчилася, кивнула сама собі й заявила буденним тоном:

—Я поїду з тобою.

Кітті аж засяяла.

—Енн! Ні, ти жартуєш. А весілля? Вирушати треба за тиждень, а контракт триває мінімум дев’ять місяців або й довше.

—Але їм потрібні медсестри, хіба ні? — знизала я плечима. Серце гупало від захвату, передчуття і страху.

Кітті кивнула, схлипуючи.

—Так, потрібні. Вербувальник говорив, що тихоокеанська кампанія набирає обертів, і їм надзвичайно бракує медичного персоналу.

— І що я була б за подруга, якби дозволила тобі вирушити в пригоду всього життя без мене? — усміхнулась я.

Кітті кинулася на мене обійматись, і ми просиділи так на бордюрі наступну пісню, а потім ще одну. Музика долинала наче з іншої реальності. Можна сказати, що так і було. Підстрижений лавровий живопліт уособлював межу між відомим і невідомим.

— Джерард ніколи не пробачить мені, що я вкрала його наречену напередодні весілля, — сказала Кітті.

Я похитала головою:

—Дурниці. Ти не захоплювала мене в заручники. Я їду, тому що так хочу.

Я озирнулася на розкішний прийом за нами. Моє рішення матиме наслідки. Це точно. Мати розлютиться до нестями. Тато застерігатиме. А Джерард... Джерард. Я зітхнула. Йому буде важко змиритися з тим, що наречена вирушає в зону бойових дій, доки він у безпеці вдома. Та найбільше мене хвилювало розуміння, що я завдам йому болю. Проте зараз не час думати про це. Якщо Джерард кохає мене, кохає по-справжньому, то чекатиме. А якщо не дочекається, то врешті-решт якось усе вирішиться.

З кожною секундою я стверджувалась у своєму рішенні. Мені потрібно їхати з Кітті. Але чому? Я не могла чітко відповісти на це запитання. Та в одному не сумнівалась: у цій пригоді я не просто гратиму роль.

Розділ З

Кітті тицьнула ліктем мені під ребра, і я застогнала, підводячи важкі повіки.

—Поглянь у вікно. — Вона мало не пищала від захвату. — Ми майже на місці!

Це було посеред сорокап’ятихвилинного перельоту з північного острова, якого ми дісталися кораблем. Чотири дні безперестанку мене мучила морська хвороба, і я понад усе воліла ступити нарешті на суходіл. Очі зміряли кабіну невеликого літака — сіру й механічну. Чоловіче місце. Однак, за винятком пілотів і єдиного солдата — довготелесого рудуватого хлопчини у випрасуваній формі, який повертався з тривалої лікарняної відпустки, — літак був на-пхом напханий медсестрами.

—Дивися! — вигукнула Кітті, схопившись рукою за серце. — Ти бачила в житті щось прекрасніше?

Перехилившись через Кітті, я виглянула в маленький ілюмінатор і зойкнула. Унизу неймовірно блакитна вода переходила в білий пісок і рясно вкриті смарагдовою зеленню пагорби. Я не очікувала, що від краєвиду перехопить дух. Правду кажучи, я нічого не чекала. Звісно, Нора, яка зараз поверталася кораблем додому, описувала принади островів, але статті в газетах розповідали геть інше: невпинна тропічна спека, бруд, злидні, солдати воюють у мочарах серед хмар москітів. У листах це називали «пеклом на землі». Одначе язик не повертався так охарактеризувати краєвид. Ні, цей острів інший, геть інакший.

Мої думки повернулися до Джерарда, його виразу обличчя, коли я сідала в літак, — сумного, невпевненого, трохи наляканого. Коли наступного дня після вечірки я сказала йому, що їду, він сприйняв це добре. Тільки очі тривожно блищали.

Звісно, він спробував мене відрадити, але зрештою міцно стиснув долоню і видушив усмішку:

— Коли ти повернешся, я буду поруч. Ніщо у світі цього не змінить.

Після тривалої розмови ми вирішили на рік відкласти весілля. Новина знітила матір, і вона побігла у свою кімнату плакати. Зрозуміти реакцію тата виявилося важче. Я почекала до вечора того дня і зізналася йому перед вечерею, коли тато смакував скотч у кабінеті. На його чолі виступили дрібні намистинки поту.

—Доню, ти впевнена, що хочеш цього?

—Упевнена, — відповіла я. — Я відчуваю, що це правильний вчинок, і не маю інших пояснень.

Він кивнув, закурив сигару й випустив дим у напрямку відчиненого вікна. Очі тьмяно поблискували.

— Мені б твою сміливість.

—Тату...

—Ну, гаразд, — відрубав він, загасивши в попільничці сигару, а з нею і паростки емоцій. — Невже ми хочемо прогавити вечерю? Максін приготувала croque monsieur[2].

Однак до бутерброда тато навіть не доторкнувся.

Я розгладила долонями сукню. Чому одяг Кітті наче щойно випрасуваний, а мій так зім’явся? На душі стало млосно. А якщо це рішення — помилка? Я зімкнула долоні на колінах і дивилася вниз, на місце, що майже рік буде моєю домівкою.

Констанс Гільдебренд, старша медсестра, яка керуватиме нашою роботою на острові, сиділа в носі літака. Вона випрямилась і грізно зиркнула на гурт молодих медсестер. Огрядна, сива, волосся так туго зібране й заколоте під білим чепчиком, що аж боляче дивитися. Якщо в ній і було щось лагідне, сестра Гільдебренд тримала його за сімома замками.

—Ми майже прилетіли! — Шум літака, який вона намагалася перекричати, був таки гучніший, тому я читала по губах. — Не дайте красі острова вас обдурити. Це не місце для насолод. Ви працюватимете й пітнітимете дужче, ніж собі думаєте. Безжальна спека. Задушлива вологість. Якщо вас не докінчать москіти, то допоможуть тубільці. Прибережні племена дружні, але не ходіть углиб острова. Неподалік бази досі існують осередки канібалів.

Я глянула на жінок по той бік проходу. Вони налякано витріщались, а сестра Гільдебренд тим часом прокашлялася.

—Я знаю, що ви втомились, але роботи багацько. Ви заселяєтеся, миєтесь і о 14:00 з’являєтеся до медико-санітарної частини. І попереджаю: за вашою появою спостерігатиме тьма-тьмуща чоловіків, які давно не бачили жінок, тільки wahine. — Вона похитала головою, щоб підкреслити сказане. — Не дивіться їм в очі, не потурайте. Змусьте їх поводитись як джентльмени.

Одна з дівчат попереду дістала компактну пудру, припорошила ніс, а тоді намастила на губи свіжий шар червоної помади.