Сара Джио – Бунгало (страница 39)

І тут я заклякла. Можливо, він теж відчуває щось до неї? Будь-якому чоловікові на нашому з Кітті шляху — за винятком Джерарда — вона подобалася більше, ніж я. Її першу запрошували танцювати. Її кликали на випускний аж п’ять кавалерів, а мене — один. Я гарячково перестрибувала з думки на думку. Лист. О боже! Вестрі геть не хвилювався, що хтось забрав його. Можливо, він розіграв крадіжку, щоб уникнути моїх зізнань і надій на майбутнє разом?

Я копнула камінець і похитала головою, відганяючи причепливі думки. Ні, зараз не час про таке думати. Завтра нас чекає розлука. Залишилося кілька годин разом. Немає часу на цю маячню.

* * *

— От і все, — зітхнула Кітті наступного ранку, застебнувши блискавку на саквояжі. Він здавався геть маленьким порівняно з напханим одягом клунком, який я притягла в кімнату десять місяців тому. Кітті теж залишила частинку себе на острові.

—За годину мій літак, — сухо сказала вона, її очі метнулися за вікно й стали блукати зеленим пагорбом навпроти. Кітті часто туди дивилася. Що вона шукала?—Завтра ми з медсестрою Гільдебренд приєднаємося до ескадрильї, що прямує до Франції. А тоді...

Її голос урвався. Кітті у Франції. Сама-самісінька. Думка про це нестерпно пекла, як колись думка відпустити її сюди, на острів у Тихому океані. Байдуже, що вона відчувала до Вестрі. Глибоко під болючими шрамами, які Кітті перетворила на непроникний обладунок, ховалася моя найкраща подруга. Та цього разу я не поїду з нею.

— О Кітті! — зітхнула я. Якби лиш я могла пробитися крізь той обладунок. — Чому для нас усе так обернулося?

Кітті знизала плечима, узяла саквояж і зміряла мене довгим поглядом.

— Мабуть, це острів, — зрештою видушила із себе вона.

— Ні, Кітті, це не так. — Мій голос переповнила паніка. Паніка, тому що наша дружба добігала кінця, а з нею ішла ціла епоха. Як подруга я помилялася. Можна було проводити з Кітті більше часу. Краще підтримувати її в останні тижні вагітності — хоча я дуже старалася. І найголовніше—варто було розповісти правду про бунгало й усе інше. Я поклялася не мати таємниць, але впустила їх у нашу дружбу. І секрети розділили нас. — Кітті, я не змінилася. Я колишня добра Енн. І закладаюся, що глибоко в душі ти теж та сама Кітті. Я тільки хочу, щоб ми й далі залишалися Енн і Кітті.

Я перехопила її погляд, але не впізнавала очі. Стомлені, нечулі, старечі.

— Я теж хочу, — тихо мовила Кітті й відвернулася. — Одначе це неможливо. — Усередині все похололо. На очі набігли сльози й стікали щоками. — Прощавай, Енн, — сказала Кітті, не озираючись.

Діловим тоном, яким багато років говорила до домашньої обслуги чи продавців у магазині. Хотілося закричати: «Кітті, припини! Цей фарс зайшов надто далеко!» Та я стояла, прибита шоком і жалем, не здатна вимовити жодного слова.

—Усього найкращого тобі. Хай щастить, — додала вона.

Двері за нею зачинились. У кімнаті важко пульсувала тиша. Я впала на підлогу та зайшлася плачем. Здавалося, це тривало кілька годин. Яке право вона має отак іти, заявивши, що нашій дружбі кінець ? Як може так бездушно поводитися ?

Об одинадцятій задзвенів годинник. Я понад силу підвелася, віддираючи безсиле тіло від підлоги. Я обіцяла Вестрі попрощатися на аеродромі. Його літак вирушає за пів години, одразу після мого.

Поставивши валізу біля дверей, я глипнула в дзеркало. Очі розчервонілись і підпухли. Я сама себе не впізнала.

* * *

На мить я злякалася, що не знайду його серед розбурханого натовпу солдатів. Вони розпливались у величезну пляму кольору хакі. Дехто залишається на острові, але більшість разом з Вестрі вирушає далі. У Францію. Велику Британію. І лише кілька щасливців — додому.

Примружившись, я шукала його обличчя, і нарешті ми побачили одне одного.

Гучномовці веліли медсестрам зійти на облавок літака, але я проігнорувала їх і, покинувши валізу на Стеллу та Ліз, побігла до Вестрі. Він підхопив мене й поцілував.

— Не плач, кохана. — Він витер сльозу на моїй щоці. — Ми не прощаємося.

—Прощаємося. — Я гладила його виголене обличчя. — Ми не знаємо, що трапиться далі.

Це стосувалося не тільки його, а й мене.

Вестрі кивнув, дістав з наплічника букетик жовтого гібіскусу та простягнув мені. Гілочки зв’язувала біла стрічка. Кітті.

— Ці квіти, — затнулась я. — Ти вчора подарував такий букет Кітті?

Вестрі розгублено глянув на мене, а потім кивнув.

—Ну, так. Я просто...

Гучномовці знову ожили, тепер наказ стосувався солдатів.

—Вестрі, — мене охоплювала паніка, — ти не хочеш мені нічого пояснити? Про Кітті.

Він на мить опустив погляд, а тоді подивився мені просто в очі.

—Та це дурниця. Вибач, що одразу не розповів. Кілька тижнів тому зустрів Кітті на пляжі. Вона плакала. Я ішов у бунгало й покликав її із собою.

Я почервоніла. Вестрі привів її в наше бунгало, і вони були там удвох? Не можу повірити.

—Чому ти не сказав мені? Чому вона промовчала?

—Вибач, Енн. Мені здалося, що то пусте.

Я зиркнула на літак, який забере мене додому. Коло нього стояла Стелла й махала руками:

—Енн! Пора летіти!

Я востаннє глянула на Вестрі. Вітер скуйовдив його волосся. Страшно закортіло розчесати світлі пасма пальцями, як я безліч разів чинила в бунгало, вдихнути запах його тіла й розчинитися в ньому. Та щось зупинило мене.

— Бувай, — прошепотіла на вухо, востаннє притулившись щокою до його щоки. Стиснувши долоню Вестрі, я повернула йому букет і побігла до літака.

— Енн, зачекай! — гукнув він. — Зачекай, що з картиною? Ти забрала її?

Я заклякла на місці.

—«Забрала»? Я гадала, ти її забереш.

Вестрі схопився за голову.

— Вибач, Енн, я збирався піти по неї, але не було жодної вільної хвилинки. Я... — У його очах світився жах. Увесь підрозділ Вестрі вже піднявся на облавок, і командир прямував до нас. Я глипнула в бік пляжу, розмірковуючи, чи встигну до відльоту збігати в бунгало й забрати полотно, якщо мчатиму чимдуж.

—Стелло, — розпачливо гукнула я. Вона стояла біля трапа. — Будь ласка, скажи пілоту, що мені треба п’ятнадцять хвилин. Я забула на базі одну річ. Клянусь, я швидко.

Проте з кабіни виглянув невблаганний пілот:

—Даруйте, мем, але ми вже злітаємо. Негайно зійдіть на борт.

Ноги наче налилися свинцем, коли я підіймалася трапом. Крізь відчинені двері я востаннє зустрілась очима з Вестрі. Слова розчинялися в несамовитому реві двигуна, але можна було читати по губах.

—Пробач, мені дуже шкода, — казав він. — Я повернуся. Не хвилюйся, Енн. Я...

Тут двері зачинили, і речення залишилося незакінченим. «Та вже байдуже», — подумала я, витираючи сльози. Усе скінчилося. Магія, яку ми віднайшли в бунгало, зникла. Літак набирав швидкість і висоту, чари розвіювались. Острів меншав і меншав, доки не перетворився на малесеньку точку на карті. Точку, у якій ми стільки всього пережили та стільки залишили.

—Сумуватимеш за островом? — нахилилася до мене Стелла.

—Так. — І це була щира правда.

—А не хочеш колись повернутися? — делікатно запитала вона. — Ми з Віллом думаємо, що навідаємося, коли скінчиться війна.

Не зводячи очей із зеленої цяточки серед бірюзового океану, я впевнено відказала:

—Ні. Я не повернусь.

Я стиснула в руці медальйон, рада, що всередині заховано крихітний шматочок бунгало. З ним я завжди зможу опинитися тут бодай подумки.

Розділ 13

— Ми сумували, доню, — сказав тато, коли я сіла в авто. На щастя, Максін не приїхала мене зустрічати. Я мала кілька місяців, щоб перетравити їхній роман. Ту правду, яка розкрилась і зруйнувала мою сім’ю. Проте я досі не розуміла, як це можливо.

Спина провалилася в м’яку шкіру «б’юїка». Тато завів авто й узявся здавати назад. Більше ніяких «джипів», ґрунтівок і вибоїн.

—Добре бути вдома, — мовила я, глибоко вдихаючи прохолодне повітря Сіетла. Дорога назад була просто жахлива: кілька перельотів і чотири дні морем. Я мала час подумати, знайти відповіді на запитання, від яких лихоманило мозок. Але йдучи трапом у Сіетлі, досі тремтіла від невизначеності.

—Джерард повернувся, — насторожено мовив тато, ніби промацуючи ґрунт.

Я поглянула на свої руки. Руки, які торкалися Вестрі й досі любили його. Руки зрадниці.

— Він хоче зі мною побачитися? — запитала я.

—Звісно, люба. Але насправді питання в тому, чи ти хочеш із ним зустрітися.

Тато бачив мене наскрізь. Він завжди це вмів.