Сара Джио – Бунгало (страница 36)

—Твоя правда, — мовила я, але на душі було прикро.

— Крім того, невже ти справді готова повернутися туди після всього, що сталося?

Так, жах уторгся в наш приватний світ. Але мені здавалося, що Вестрі хоче зректися бунгало, зректися нас.

—Не знаю, — пробурмотіла я. — Але нам було так добре там. Я не хочу цього втратити.

— І я не хочу, — мовив він.

* * *

Я ступила на поріг бунгало лише через тиждень. Сама. Вестрі разом з іншими солдатами поїхав на будівництво на протилежному березі острова. Не було відомо, коли він повернеться. Та минали дні за днями, і я відчувала, що бунгало кличе мене, тягне до себе. І після тривалої зміни в санчастині, яку ми провели навколо радіоприймача, слухаючи новини про тихоокеанські бої, я здалась і рушила на поклик.

Сутеніло. Я брела вздовж берега, стискаючи рукою медальйон. Наблизилася до гущавини, але, помітивши силует людини, що сиділа на східцях бунгало, відсахнулася.

—Хто тут? — гукнула я. Постать підвелася і рушила назустріч. На кожен її крок я відступала. — Хто ви? — закричала я, пошкодувавши, що не взяла ліхтарика. Однак людина вийшла на відкритий простір, і у світлі місяця я побачила Тіту.

— Енн, — мовила вона.

Чому вона тут? Очевидно, шукає Атею. Серце калатало в грудях. Що я їй скажу?

На обличчі Тіти застиг утомлений стражденний вираз.

—Зайдете? — спитала я, вказуючи на бунгало.

Вона глянула на хатинку так, що я одразу зрозуміла: Тіта бувала всередині. Мабуть, давним-давно. Жінка похитала головою.

— Можливо, ти забула, що я розповіла тобі про це місце, — пробурмотіла Тіта. — Воно прокляте. — Натомість вона вказала рукою на пляж, і я рушила слідом, не певна, чого чекати. — Сідай. — Ми зупинилися зовсім близько до місця, де билась в агонії Атея. Добре, що хвилі давно змили скривавлений пісок. Кілька хвилин минуло в тиші, а тоді Тіта озвалася: — Я знаю, що вона мертва.

Я не уявляла, що їй відповісти. Дивилася на прибій, і хвилі глушили жаль, який краяв серце.

—Я попереджала, — похмуро сказала Тіта. — Це лихе місце. Не можна сюди ходити. Тепер воно забрало мою Атею. Нашу Атею. Вона була особлива, розумієш?

Я марно здушувала сльози. Вони бризнули з очей, не чекаючи дозволу.

—Ой, Тіто, — розридалась я. — Мені так шкода.

— Цить, — вона звелася на ноги. — Що сталося, того не змінити. Однак ти повинна домогтися справедливості.

Що вона знає? Або думає, що знає? Невже помітила свіжий ґрунт там, де Вестрі копав могилу?

Я приголомшено спостерігала, як жінка повертається в джунглі.

—Тіто, — мовила я. — Тіто, прошу, зачекайте. Якщо ви гадаєте, що я, що ми...

—Тільки справедливість, — востаннє обернулася вона, — може зняти прокляття.

Тіта рушила в гущавину, і джунглі її проковтнули. Я зітхнула й упала на пісок, обійнявши руками коліна, наче дівчинка після прочухана від матері. Ленс перебував на іншому острові. Уже кілька місяців не було японських нальотів. То чому зло витає в повітрі? Я згадала ніж, заплямований кров’ю Атеї. Він закопаний за кількадесят метрів звідси. І про це знаю лише я. Його можна використати як доказ. Домогтися справедливості, як сказала Тіта. Та Вестрі запевняв, що не можна про це говорити.

Підвівшись, я пішла до бунгало, завченими рухами відімкнула двері й поклала ключ назад у книжку. Повітря всередині було важке й задушливе. Я подумала про картину під ліжком, стала навколішки й видобула полотно. Хто ці люди вдалині? Чи бували вони в цьому бунгало? І якщо так, то чи трапилося з ними лихо, про яке говорить Тіта, чи поталанило уникнути «прокляття»?

Узявши папір і ручку, я сіла за стіл писати листа Вестрі. Серце тріпотіло від усвідомлення, які слова зараз ляжуть на сторінку.

Мій любий Ґрейсоне!

Як мені хочеться, щоб ти був зараз поруч. Хочеться впасти у твої обійми й забути пережитий жах. Після того, що ми побачили, я, мабуть, ніколи не зможу відчувати колишнього щастя в цих стінах. І це лякає.

У мене є думка. План. Ми говорили про майбутнє в загальних рисах, але після війни, коли це все закінчиться, можливо, ми підемо до найвищих армійських чинів і повідомимо про злочин? У мене є доказ, який очистить наші імена від підозр, коли настане слушний час. Коханий, прошу, скажи, коли він настане.

І є ще дещо. Ти вже знаєш, що я тебе люблю. Але це не все. Найбільше я прагну лиш одного — прожити з тобою все життя. Навіть на цьому острові, якщо така твоя воля. Коханий, я буду тільки твоя, якщо ти цього хочеш.

Люблю тебе й любитиму завжди.

Кліо

Згорнувши аркуш удвічі, я сховала його під дошку. Глибоко видихнула й рушила до дверей.

* * *

Минуло два дні. Кітті сиділа на ліжку й раптом відвела погляд від журналу, дослухаючись.

—Ти чула, як щось стукнуло у вікно?

Було пів на третю, але ми не працювали в санчастині. За три кілометри від берега помітили японський корабель, і всім медсестрам наказали повернутися до казарми. Кітті гортала «Макколз», стискаючи в руці вервицю. Я знайшла книжку, яку взялася читати в перший місяць на острові, але не могла зосередитися. Страх паралізував.

— Ні, нічого не чула, — похитала я головою.

Ніхто не розумів, що трапиться далі. Одна медсестра запевняла, що японці просто пропливають повз. Інша начебто почула від солдата, що корабель рухається прямісінько до Бора-Бора. Війна тут? На нашому острові? Найлегше було не вірити в це, але ми розуміли, що атака цілком імовірна. Тож залишалося спостерігати та чекати.

— Під казармою, — озвалась я, — є підземелля. Стелла казала, що нас відправлять туди у разі...

Кітті здригнулася.

—Ось знову. Я знову почула цей звук. Щось стукає у вікно.

Я видушила усмішку.

—Кітті, я знаю, що ти схвильована, але японців під нашими вікнами немає... Поки що.

Проте Кітті не звернула уваги. Вона підвелась і виглянула у вікно.

—От бачиш, — переможно всміхнулася вона. — Це Вестрі. Він хотів привернути нашу увагу.

Нашу увагу? Кітті помахала з вікна. Мені не подобалося, що поява Вестрі миттю поліпшувала її настрій.

—Піду до нього, — ревниво мовила я, вилетіла з кімнати і поспіхом спустилася на перший поверх.

—Привіт, — прошепотіла я надворі.

— Чому ти шепочеш? — засміявся Вестрі.

—Ти не знаєш? На острів можуть напасти.

Вестрі засунув руки в кишені і схилив голову набік, весело мене розглядаючи:

—Мені подобається цей настрій. Ходи сюди, роздивлюся тебе ближче.

Я завмерла в його обіймах. Ми стояли так довше, ніж вимагала пристойність, але світ навколо втратив будь-яке значення.

—Ти занадто спокійний, — парирувала я.

Вестрі знизав плечима.

— Після боїв, крізь які я пройшов у джунглях, корабель на обрії — просто набридлива муха.

—А якщо вони пливуть сюди? На цей острів?

—Може бути, але зарано доходити якихось висновків.

—Подумати тільки, — зітхнула я. — Стільки місяців тут було спокійно, аж ось за кілька днів до від’їзду — японці. Оце так «пощастило».

Вестрі ніжно провів пальцем по обличчю, наче обмальовуючи мій профіль. По спині побігли мурашки.

—Ходімо в бунгало, — шепнув він, близько-близько притуливши губи до моєї шиї.

—Просто зараз?

—А що? — Його дотики обеззброювали.