Сара Джио – Бунгало (страница 24)

Кітті кивнула, однак я боялася, що це лише обіцянка.

Ми побачили гурт чоловіків і жінок, які залазили в кузов вантажівки. Стелла з Віллом, Ліз, Мері та її новий кавалер Лу.

Ми з Кітті теж видерлися на машину.

— Привіт, — сказала я, умощуючись біля Мері. Вона аж світилася.

— Я так рада, що ви прийшли. Ліз умовила кухаря поїхати з нами, тільки гляньте на здобич!

У першому ящику з льодом лежало все для запікання: курка, картопляний салат і кукурудза. У другому — небачений запас пива. Я сором’язливо роззирнулася, намагаючись не зустрічатися поглядом із солдатами. Багато незнайомих облич і хижих очей. Коло білявенької медсестри сидів Ленс. Як її звати? Здається, Лела. Я згадала про бідолашну Атею і здригнулася. Ленс використав і скривдив її. Можливо, він і Кітті використовував. Я сподівалася, що подруга не помітить, як Ленс фліртує з іншою.

Замість витріщатися на них, я пошукала поглядом Вестрі. Він тут?

Либонь, Мері прочитала мої думки.

—Здається, він не зміг, — прошепотіла вона. — Вибач.

—Та байдуже, — я знизала плечима, смикаючи каблучку. — Ми просто знайомі. Лише знайомі.

Вантажівка підстрибувала на нерівній дорозі, а я притулилася до Кітті й, рахуючи вибоїни, згоряла від сорому. Як це я, заручена жінка, дозволила собі емоційний зв’язок з Вестрі? Він практично незнайомець. Що сталося з моєю розсудливістю на цьому острові? Кітті дивилася в одну точку. Коли вантажівка нарешті зупинилася біля пляжу, усі, крім неї, зірвалися на ноги.

— Кітті! — гукнула я. — Ходімо.

Вона слухняно кивнула та повільно, наче виконувала тяжку вправу, підвелася. Ленс якраз допомагав Лелі: він ухопив її на руки й, крутнувши, поставив на пісок. Вона хихотіла та стріляла очима. Кітті хапливо відвернулася. Мабуть, брати її було помилкою. Я і сама не хотіла тут бути.

Мері очолила процесію і повела нас на пляж, командуючи хлопцями, де розстеляти покривала, розкладати вогонь, ставити ящик з пивом і радіо. Товариство заохало й заахало, коли молодший капрал Шон висунув антену невеликого сірого радіо. Навіть Кітті усміхнулася. Ніхто не встоїть перед силою музики.

—А тепер я спробую зловити сигнал, — сказала Мері, коли всі всілися. Вона покрутила тюнер і миттю відсмикнула руку, почувши приглушений чоловічий голос із австралійським акцентом. Диктор швидко й напружено читав воєнні зведення, і настрій умить передався нам: «Сьогодні японські бомбардувальники, сіючи смерть і руйнацію, атакували північне узбережжя. Загинули сотні цивільних, зокрема жінки й діти». Уся компанія уважно дослухалася до новин.

Мері негайно повернула тюнер — запала тиша. А за кілька секунд радіо впіймало кришталево чистий сигнал десь із-за океану. З динаміка полилася повільна й чудова пісня.

— Як дивно, — мовила Мері. — Ми впіймали французьку станцію.

Чужоземні слова, незнайома мелодія, але пісня зачарувала мене та всю юрбу. Стелла нахилилася до Вілла. Лу взяв Мері за руку й запросив до танцю. Інші медсестри теж стали в пару з незнайомими солдатами, навіть Ліз. Кітті не заперечувала, коли до неї підсів хлопець. Вона з насолодою гризла печену кукурудзу й навіть сміялася. Мелодія пробудила в серці бажання, яке я намагалася витоптати, — бажання побачити Вестрі. Я повернулась обличчям до океану й дивилася на клапоть пляжу, що вів до бунгало. Западали сутінки. Не варто. Його однаково там не буде. А музика не зупинялась, і мене все дужче тягнуло до бунгало, аж доки я не змогла більше опиратися. Підвелась і тихо покрокувала по піску. Вислизну на пів години. Ніхто не помітить. Ніхто не шукатиме.

Я поквапилася, кілька разів озирнувшись, чи ніхто не йде за мною. А відтак пірнула в гущавину й опинилася поблизу хатинки. Ось воно. Наше бунгало. На душі одразу стало спокійно. Я опустилася навколішки й заглянула під сходинку, але зненацька рипнули двері. Підвівши погляд, я побачила в присмерковому світлі Вестрі.

Тіні підкреслювали його підборіддя, а мокре волосся і розстебнута сорочка підказували, що Вестрі недавно плавав. Він усміхнувся.

— Я сподівався, що ти прийдеш. Бачила, який місяць?

Я кивнула й повернулася туди, де над самісіньким небокраєм, майже цілуючи берег, зависнув помаранчевий місяць.

—Уперше таке бачу, — сказала я і ступила крок назустріч.

—Заходь, — Вестрі простягнув руку. — Маю для тебе сюрприз.

Він зачинив двері, а я сіла на ліжко. Повітря напружилося, наелектризувалося. Вестрі також відчував це.

—Дивися, — сказав він і підняв радіоприймач, — я впіймав сигнал. — Вестрі додав гучності, і вона повернулася — та сама чарівна чужоземна мелодія. — Слухай, це французькою.

Я заплющила очі й хиталася в такт музиці.

— Ти знаєш цю пісню? — запитав Вестрі.

Прислухавшись на кілька секунд, я похитала головою.

—Ні, здається, не знаю.

— Вона називається «Життя в рожевому кольорі»[10].

—Звідки ти знаєш? — здивувалася я.

—Я чув її, перед тим як поїхати на війну, — пояснив він. — Мій друг працює на студії звукозапису. Цю пісню ще ніхто не знає, принаймні в Америці. Зараз її крутять на радіо, перед тим як випустити платівку. І це буде справжній хіт. Запам’ятай мої слова.

Вестрі сів поруч, випадково черкнувши своєю рукою мою, і я відчула тепло його тіла.

—А про що вона? — Я відчувала, як він дивиться на мене, але не зводила погляду з радіо.

—«Тану у твоїх руках, немов на небесах, і це la vie еп rose. Дотик губ, як дотик крил, між неземних світил бачу la vie еп rose. Ти шепочеш про любов, і від таких розмов у серці квітнуть ружі. І найсолодші прості ці слова». Ось про що.

—Як гарно, — сказала я, не знаходячи сили глянути на Вестрі. Руки тремтіли, і я заховала їх під коліна.

Вестрі підвівся.

— Потанцюєш зі мною?

Я кивнула й поклала свою долоню в його.

Він міцно пригорнув мене, і наші тіла гойдалися під музику. Руки Вестрі тримали мене за талію. Бездоганно. Я притиснулася щокою до його грудей.

— Вестрі, — прошепотіла я.

—Ти хотіла сказати Ґрейсоне?

—Любий Ґрейсоне, — усміхнулась я.

—Так, Кліо?

— Про це я і хотіла запитати. Я Кліо, ти Грейсон. Але ми лише прикидаємося? Чи це по-справжньому? Чому, коли ми обоє тут, усе так легко й чудово? А коли...

—Коли ми там, — перебив мене Вестрі, махнувши на вікно, — усе інакше?

—Так.

— Бо так і є, — мовив він. — Тут наш рай. А там... Там усе складно.

—У цьому й річ. Сьогодні я не наважувалася прийти сюди. Боялася, що ти віддаляєшся. Чому ти не розповів мені про... Про той інцидент з полковником Донаг’ю?

Вестрі приклав палець до моїх губ.

—Ти повіриш, якщо я скажу, що захищав тебе?

Його слова спантеличили мене.

—Захищав? Від чого?

—Енн, там надворі божевільний світ. Війна. Брехня. Зрада. Горе. Усе це відбувається навколо нас. — Він ніжно торкнувся руками мого обличчя. — Коли тобі здається, що я віддаляюся, приходь сюди. Приходь у бунгало, і ти відчуєш, як я тебе кохаю.

«Кохаю». Вестрі кохає мене. Усе решта не має значення. Я припала до нього ще ближче й відчула щось незнане, щось схоже на голод. Жадання, яке ніколи не з’являлося з Джерардом. Пристрасть. То Кітті про це говорила?

Вестрі відступив на крок.

—Ти така прекрасна, що я не можу намилуватися. Хочу сфотографувати тебе.

Він витягнув з наплічника фотоапарат і звелів стати біля стіни.

—Ось так, — мовив він після сліпучого спалаху. — Чудово.

—А тепер ти, — мовила я і вихопила фотоапарат. — Хочу сфотографувати тебе. Хочу запам’ятати цей вечір, оцю мить.

Вестрі скорився і став біля стіни, де ще мить тому була я. Я вбирала його очі крізь об’єктив, сподіваючись закарбувати цей момент навіки, а тоді натиснула на кнопку.

1 коли я поставила фотоапарат на стіл, Вестрі без жодних зусиль підхопив мене, наче пір’їнку, і дбайливо поклав на ліжко. Я гладила його руки. Дужі й міцні м’язи. Його губи торкнулися моїх, і серце шалено загупало. Я вдихала знайомий запах його шкіри та п’яніла. Розстебнула сорочку, і мої пальці ковзнули по торсу. М’язи ледь здригнулися від дотику, і Вестрі всміхнувся. Я теж уся затрепетала, коли він узявся за блискавку моєї сукні. Ніжні руки роздягали мене й пестили, несамовиті поцілунки вкривали шкіру. І я повірила, що Вестрі мріяв про цю мить тисячу разів, як і я.

Наші тіла були наче створені одне для одного. Ідеально припасовані. Я заплющила очі й поклялася запам’ятати кожну секунду, кожен подих, кожен дотик. І, коли все сталося, ми ще довго лежали, міцно-міцно обіймаючи одне одного. Я відчувала тепло його грудей, а наші серця билися в унісон з хвилями, що вибігали на берег.

—Вестрі, — прошепотіла я.