Рут Уэйр – Та дівчина (страница 62)

Розуміла, чому він попередив про наслідки.

Тієї ночі, тієї ночі, коли Ейпріл убили, коли він нарешті повернувся до своєї кімнати в клавді — десь о другій — саме тоді він почув звуки через стіну, чиюсь ходу. Це була хода його сусіда.

Г’ю жив наприкінці коридору. Він мав лише одного сусіда.

І тим сусідом... тим сусідом був Вілл.

ПІСЛЯ

Потяг прибував до Единбурга. Ганна вже майже переконала себе, що Г’ю помилився. Або, можливо, вона його неправильно зрозуміла.

По-перше, тієї ночі Вілл просто не міг бути в коледжі. Його побачили б. Бічні ворота зачинили о дев’ятій вечора, а головні — об одинадцятій, тож довелося б стукати, щоб черговий впустив його. І так, гаразд, він міг перелізти через стіну, як і сама Ганна багато років тому, але поліція легко викрила б фальшиве алібі, що спиралося б на таку крихку брехню.

А по-друге... По-друге, їй просто не вірилося, що він приховував би це понад десять років. Не тільки від поліції, а й від своєї сім’ї, від людей у коледжі, від неї.

Якби Вілл був у коледжі, а не в Сомерсеті, хтось обов’язково побачив би його за сніданком. Або в потягу, коли він мав би бути вдома.

«А може, хтось таки бачив, — прошепотів голосок у її голові, — або щонайменше чув. Може, Г’ю і був тим кимось».

Ні, неможливо. Неможливо.

Та потім вона подумала про Вілла. Згадала вчорашню розмову телефоном, його голос — невпевнений і сповнений вагань, ніби він сам себе переконував: «Звісно, ти маєш рацію. Алібі є алібі».

Вілл говорив про Маєрса, про висновки поліції: завдяки тій конференції він не належав до підозрюваних. Однак тепер у голові Ганни засіла думка про те, що насправді означало те довге мовчання. Він думав, як розповісти їй щось таке, у чому ніколи не міг зізнатися?

Вона пригадала те нескінченне уривчасте «Пише... Пише...» у вотсапі минулої ночі. Вілл хотів розповісти їй, але не зміг?

Ганна знову й знову перебирала все в голові, як раптом двері розчахнулися, а пасажири посипали на платформу. Думки так поглинули її, що вона пройшла через турнікет і прямувала до пандуса, навіть не почувши, що її хтось кличе.

— Ганно... Ганно!

Останнє слово таки долетіло до її вух, тож вона зупинилася й роззирнулася, щоб зрозуміти, чи то її гукали, чи то кликали когось іншого. Хоча й голос був знайомий. Він скидався на... ні. Неможливо. Він нагадував...

Ганна обернулася. Вони зустрілися лицем до лиця, мало не наштовхнулися одне на одного, тож він притримав її руками.

— Вілле!

— Сюрприз! — вигукнув він, сяючи. — Думав, зустріну тебе. Але хай воно скисне, бо тебе, жінко, не спинити. Ти так посунула, як той крикетист, що наміряється кидати м’яча. Не чула, як я горлав?

— Вибач... — Вона спантеличилася, ніби вони справді зіткнулися. — Я не... я щось задумалась... Я... рада тебе бачити!

«Рада тебе бачити?» їй захотілося вдарити себе. «Рада тебе бачити» — це слова, які кажуть колезі, коли випадково перетинаються з ним у картинній галереї, а не чоловікові при зустрічі.

— Я скучив за тобою, — мовив Вілл, а потім нахилився й поцілував її в губи, поколюючи щетиною. Ганна відчула, як щось поворухнулося всередині неї — не лише дитина, а й щось інше — заплутаний і суперечливий вир почуттів. Вона хотіла відповісти на поцілунок Вілла, потонути в його обіймах. І водночас — відштовхнути його, поки не зрозуміє всього, не складе своїх думок докупи. Як таке взагалі поєднується? Як вона може кохати цього чоловіка і водночас підозрювати, що він брехав їй упродовж десяти років?

Вона повинна довіряти йому. Він — її чоловік.

Вона довіряє йому.

То чому ж не розповідає про еркер і водозбіжну трубу?

Тим часом Вілл розпитував у неї про поїздку, а ще про Емілі, Новембер і доктора Маєрса.

— Бачу, тобі таки треба було заспокоїти душу, але тепер уже все позаду? — запитав він, а її вуста мовили «Так», хоча розум голосив: «Чого ти так сильно хочеш, аби я поклала всьому край? Бо боїшся того, що я можу розвідати?»

— Ти якась тиха, — згодом зауважив він, коли Ганна не відповіла на його чергову репліку. — Усе гаразд?

— Вибач, — мовила вона, приклавши руку до чола. — Т-так, усе добре. Просто неймовірно втомилася. Не знаю чому, але останні кілька днів я почуваюся так, ніби мене переїхала вантажівка.

— Ну ти на якому, майже на двадцять п’ятому тижні? — запитав Вілл і ніжно поцілував її у маківку. — Шість місяців. Майже третій триместр!

— Третій триместр! — вирвавшись на мить з виру думок про Ейпріл, Ганна зважила ці слова й усвідомила, що Вілл має рацію. — Та щоб воно скисло, третій триместр! Вілле, ми вже так близько.

— Так, ми близько, — мовив він, і на його обличчі замерехтів усміх. Тієї миті Ганна відчула рвучкий поштовх у животі, найсильніший за весь цей час, такий потужний, що вона аж завмерла. — Що там? Ти щось забула?

— Ні, дитина. — Вона приклала руку до живота і, на свій подив, відчула його. Вловимий тиск на долоню, ніби дитина хотіла вирватися назовні просто через шкіру, як у сцені з фільму «Чужий». — Боже, Вілле, швидко!

Спантеличений Вілл нічого не зрозумів, вона ж схопила його за руку й притиснула її до свого круглого живота, а потім чекала, чекала — і ось знову.

Ганна знову відчула поштовх, а Віллове обличчя миттєво засяяло.

— Матір Божа! — у Вілловому голосі бринів нестримний захват. — Що це? Це він?

— Так. Це наше дитя. — Ганна усміхалася так широко, аж здавалося, що шкіра от-от лусне, та нічого не могла із собою вдіяти. Вони стояли посеред пандуса, що сполучав перон і головну залу; натовп сунув повз них, люди зачіпали її сумку валізами й гучно нарікали на перепону. Однак Ганні було байдуже. Тієї миті їй було байдуже до всього, окрім відчуття Віллової гарячої долоні на своєму животі й поштовхів їхньої дитини всередині.

— О боже, — дуже повільно мовив Вілл, а на його обличчі поєдналися шок і захват. — А він зробить так ще раз?

— Перепрошую, — в’їдливо проторохтіла жінка в діловому костюмі, грубо проштовхуючись повз них. — Ви можете відійти?

— Не знаю. — Ганна підхопила сумку, проте Вілл, забравши долоню від живота, вихопив її. Вони знову почали підійматися. — Думаю, зараз більше не буде. Але ж це не востаннє. Аж не віриться, що ти відчув його.

— Тобі не віриться? Та це мені не віриться! — мовив Вілл. На його обличчі розтягнулася широчезна усмішка, шкірою бігли зморшки від щирого захвату. — Наше дитя. Наше дитя, Ганно! У нас буде дитина!

— Саме так, — мовила Ганна і теж усміхнулася. Обійняла його однією рукою, стиснула так міцно, що він ледь не спотикнувся, а їхні ноги стукнулись одна об одну. Її серце розпирало від кохання. Відчуженість і непевність, що мучили Ганну всю дорогу до Единбурга, нарешті зникли, розчинилися. Як вона могла сумніватись у ньому? Як вона могла сумніватись у собі та власних відчуттях? Та це ж Вілл. Чоловік, якого вона кохає вже понад десять років. Чоловік, якого вона знає як свої п’ять пальців.

— Кохаю тебе, — мовила Ганна.

Вілл тієї ж миті запитав:

— На вечерю карі?

Вони засміялися. Раптом усе знову стало добре. Він — її Вілл. А Оксфорд дуже й дуже далеко.

— На вечерю карі, — кивнула вона. — Навіть пива не заборонятиму.

— Тепер я п’ю за трьох, — мовив Вілл із грайливою усмішкою, а потім теж міцно обійняв її. Ганна вкотре відчула, як її серце переповнилося любов’ю.

ПІСЛЯ

Ганна давно не спала так добре, як тієї ночі. Вона не прокидалася від того, що дитина тиснула їй на сечовий міхур, не вертілася годинами від судом у ногах чи печії. Просто лягла о десятій і поринула в глибокий сон на цілих вісім годин.

О шостій щось її розбудило. Вона й сама не знала напевно, що саме. Можливо, запрацював котел. Він у них старий і часто видає дивні стукітливі звуки, коли починає нагріватися. А можливо, молочар, який їхав надворі: колеса гуркотіли по бруківці, а пляшки дзвеніли.

Хай що там було, воно розбудило її та прогнало сон.

Ганна пролежала так п’ятнадцять хвилин, ігноруючи дедалі сильніше бажання сходити в туалет, але зрештою здалася і підвелася з ліжка. Ранок прохолодний, надворі ще темно. Коли чалапала до ванної кімнати, уникаючи ставати стопами на холодний кахель, Ганна відчула в повітрі легкий запах прийдешньої зими.

Згодом заварила собі чашку чаю, вернулася разом з нею до ліжка й просунула холодні ноги під ковдру, щоб зігрітися біля Вілла. Він ще спав, і тепер, дивлячись на нього, на його обличчя — беззахисне й нестерпно вразливе — вона не вірила, що вчора ввечері серйозно обмірковувала натяки Г’ю. Певно, то якась плутанина, і їй можна знайти невинне пояснення. Клавд — сучасна будівля з якісною ізоляцією, коли порівняти з іншими, старішими приміщеннями коледжу. Слабкий приглушений звук, що пройшов через бетон... що він доводить? Усе було б інакше, якби Г’ю точно побачив Вілла.

А все ж... Г’ю — Біллів найкращий друг. Згадуючи той біль у його голосі, Ганна здригнулася, хоча в ліжку було тепло. Невже він сказав би таке, коли б не був певен?

Потрібен хтось, хто підтвердив би історію Вілла, запевнив її, що він направду покинув Сомерсет тоді, коли сказав. Але хто? Як вона знає, Віллової сестри тоді не було вдома. Мама проходить третій курс хімієтерапії, а батькова пам’ять дедалі гіршає. Навряд чи вона зможе зателефонувати цій немічній пристаркуватій парі й випитати інформацію, коли їхній син покинув будинок у вихідний десятиліття тому. Навіть якщо хтось із них пригадає, Ганна ніколи не знатиме напевно, чи вони сказали правду, а чи спробували захистити Вілла.