Рудольф Дауманн – Діаманти Ківі-Ківі (страница 7)
— Ну, ти справжній друг негрів! — похвалив її Тіль Брюггенсен. — Правда на твоєму боці! Погляньте на мого Баантумічо: скільки сил і які здібності криються в ньому! Ельза торкнулася кривавої рани Центральної Африки. Так далі тривати не може, все повинно змінитися. Треба комусь подати приклад. Що ж, нехай це зроблю я! Тільки спочатку доберемося до скарбниці. Тоді кошти підуть на щось важливіше, ніж хатинка серед дюн в Остенде.
Одного вечора, вже недалеко від Порт-Франкі, Ельза спитала Тіля:
— Ти цілком довіряєш Беніссону і Барклею?
— Чи цілком? — Брюггенсен збентежено закліпав очима, ніби йому попав в око москіт. — Відверто кажучи, ні! Якби це вони передавали мені свої права, то, певно, всі їхні обіцянки були б не варті ламаного гроша. Я беру з них відступного і обертаю його в капітал на найвигідніших умовах, про що вже домовлено. Потім спробую повернути ці кляті гроші на щось путнє. Твої міркування, Ельзо, викликали в мене багато думок, ти нагадала мені про обов'язок білої людини. Кінець кінцем, комусь же треба почати.
— Друже Тіль, коли б ти вивчив на лікарів хоча б двадцять здібних негритянських юнаків, то й цим уже допоміг би нещасному народові! Але ми будуємо великі плани, а ще не бачили твоєї чудо-знахідки. Вона справді існує чи все це твоя вигадка?
Він весело засміявся:
— Цього разу все правда. Якщо мої партнери дорогою поводитимуться чесно, то світ дізнається про чудо!
ВАЖКИЙ ШЛЯХ У КІВІ-КІВІ
Теперішній Порт-Франкі — справжнє місто. А тоді це був жалюгідний порт серед зеленого моря задушливих джунглів. У ньому стояв гарнізон білих і чорних солдат, що цілими днями били байдики, а також мешкали торговці і трактирники.
Сірійський купець Аслак бен Абдул прийшов на зустріч Брюггенсена в новому бурнусі. Комендант порту і окружний комісар з'явилися теж у пишній парадній формі.
— Зустрічають ніби урядову особу. Бракує тільки салюту! — кепкував Тіль. — А минулого разу, коли я йшов з Баантумічо на Кассаї, нас мало не посадили під замок, щоб ми не втекли в джунглі.
Коли моторки причалили до пристані, Тіль Брюггенсен спочатку стиха поговорив з Аслаком бен Абдулом, а вже потім звернувся до представників цивільних і військових властей.
— Мені треба було владнати деякі справи, — вибачився він. — Рекомендую вам пана сірійця як свого уповноваженого і прошу зважати на його прохання!..
У ратуші було приготовлено обід. Але перш ніж сісти за стіл, Беніссон і Барклей довго розмовляли з господарем. Такі неждано близькі стосунки представників компанії Де Беерс з властями здивували Тіля Брюггенсена. І хоч у цей день Массіньї напевно не заборонив би йому покуштувати якогось більш-менш міцного напою, фламандець пив виключно мінеральну воду з своєї власної пляшки.
— Яка тебе муха вкусила? — спитала його Ельза під час обіду. — Ти образився, що біля цього окружного півня посадили не тебе, а Беніссона?
— У тебе гострий зір, Ельзо. Я дав би тисячу бельг, аби дізнатися, про що шушукаються мої компаньйони. Боюсь, заварять таку кашу, що я й не проковтну!
— Незабаром усе з'ясувалося. Коли подали каву, гладкий Беніссон, чимось дуже стурбований, підійшов до фламандця.
— Так робити не добре, містер Брюггенсен, — сердито зауважив він, — Ви сказали нам не все. Мене тільки-но повідомили, що територія Ківі-Ківі належить племені лунда і старий вождь протестує проти вторгнення білих у його резервацію. Якщо це підтвердиться, то компанія скасує договір з вами.
— Вождь лунда? — глузливо примруживши око, глянув Тіль на агента Де Беерс. — Лунда, що бояться лісу, як чуми, яких ні за які гроші і обіцянки не зігнати з високогірних луків? Може, цей вождь хоче бути королем боліт, щоб саджати там кавуни?
— Так стверджує комісар округи. Він зараз приведе вождя сюди.
— Помираю від цікавості. Ей, Баантумічо! — Тіль підкликав мічолунгі і щось довго говорив йому мовою його племені. Потім задоволено кивнув головою і знову повернувся до Беніссона. — Мій бой дуже добре володіє мовою лунда. Він перекладатиме одночасно з урядовим перекладачем. Ходімо, я хочу зараз же поговорити з тим лунда!
Вождь лунда вже чекав у сусідній кімнаті. Як тільки його відрекомендували, він щось монотонно заговорив, жваво жестикулюючи і гримасуючи. Баантумічо напружено вслухався, а перекладач тим часом, затинаючись, повільно перекладав скарги і нарікання вождя. Тіль щось записував. Беніссон нервово перегортав урядовий акт, який подав йому комісар.
Вождь був уже старою людиною, а може, його зістарило так постійне куріння гашишу, яким аж несло від нього. Свою промову він закінчив клятвою:
— Тільки це, саме це — свята правда Буками! І тут Баантумічо голосно зареготав.
— Так оце лунда? Оцей заїка — справжній лунда? А чому ж на його брехливій морді знаки племені лобеле? — І Баантумічо напустився на бідолашного переляканого негра.
Тут і перекладач усміхнувся.
— Пане високий комісар! — ледве вимовив він, давлячись сміхом. — Букама зовсім не лунда, як казав. Він — лобеле, живе далеко на півдні і ніколи навіть не чув про Ківі-Ківі. Він каже, що погодився зіграти роль лунда за п'ятдесят трубок гашишу.
— Женіть в шию цього брехуна! — аж застогнав від злості Беніссон. — Такому шахраю треба дать півсотні ударів шамбоком!
— Що з нього візьмеш? — обізвався Тіль, знизуючи плечима. — Облиште наркомана! Але того, хто втягнув його в цей підлий обман, не завадило б охрестити бичем якусь сотню разів, містер Беніссон! І я це зроблю, коли спіймаю його. Не врятує й біла шкіра!
Перед заходом сонця Брюггенсен зі своїми людьми повернувся на моторку, хоча військові і цивільні власті бенкетували до глибокої ночі. Там лишився тільки Жан Янзен. Він вдавав з себе зовсім нетямущого геолога і викликав загальний регіт і глузування.
— І власті і компанія Де Беерс — одна зграя, — сказав Янзен, повернувшись на катер опівночі. — Як вони мене поїли, щоб я розбазікав їм усе! Але я розповідав тільки про підземний рух магми, який і досі відбувається в Гондванії. Ну, й баранячі очі були в того панства! Але наскільки я зрозумів, пане Тіль, вони хочуть привласнити собі все, що належить вам. Будемо ж пильними, друзі. Чорні солдати співають у своїй пісні «Важкий шлях у Ківі-Ківі. Сотня йде туди, а повертається один!..» Так переклав мені Абдул бен Аслак чи, може, навпаки, — Аслак бен Абдул. Він просив передати, що все гаразд!
— В такому разі завтра на світанку ми вирушаємо далі! — прийняв рішення Брюггенсен. — Беніссон знає, скільки нам ще пливти. Чи всі наші люди на борту?
— Нема Гітшімокера, — так Баантумічо назвав асистента Массіньї, якого лікар узяв собі на допомогу.
— Зіура Йоргаса? — спитав лікар. — Ненадійний хлопець. У мене мало плазмохіну, і він мав принести кілька коробок з ампулами. Я послав його ще вдень. Певно, знову зустрів якусь темношкіру мімі.
— Я бачив його ввечері у Беніссона! — сказав Баантумічо. — Вони обмінювалися якимись коробками. В них було щось таке біле, як у пана лікаря в чемодані, Йоргас віддав свої, а взяв інші.
— Любий Массіньї, ви знаєте, що означає «Гітшімокер» мовою банту? — спитав Брюггенсен. — «Страшенно підозрілий». Стежте за ним! Мене не так лякають жахи Ківі-Ківі, як зрада!
Лікар ліг на своїй койці і засмикнув над нею москітну сітку. З-за тонкої тканини долинув приглушений голос:
— Ото здивується Гітшімокер!
Десь о п'ятій годині ранку, — було ще так темно, хоч око виколи, — над моторкою Тіля пролунав сигнал побудки.
Коли подали паруючу каву, зарожевів чарівний світанок. Яскраві зорі враз потьмяніли, чорне небо позеленіло, а з сходу на весь небокрай повільно розлилося золоте сяйво… І враз з туману над стінами Порт-Франкі вирнув криваво-червоний диск сонця.
Зустрічаючи новий день, залементували в. джунглях мавпи, зняли різноголосий щебет і крик пернаті мешканці Кассаї. Десь далеко, здавалось, затрубили слони. Але Ельза Вандермолен пояснила новачкам:
— Це ранкова молитва бегемотів.
Та наступної миті ранковий концерт заглушило торохтіння моторів. З човна Беніссона виглянули здивовані обличчя. Брюггенсен крикнув у мегафон:
— Від'їжджаємо до стоянки сафарі. Не гаючись рушайте за нами!
Перед носом моторки вирувала і пінилася вода. Натужно оберталися гвинти. Вище Порт-Франкі на Кассаї починалася бистрінь. Рухатися по каламутній річці було дуже небезпечно, особливо в засушливий період.
На носі моторки з довгими баграми в руках стояли чотири літні досвідчені лоцмани, на яких були тільки набедрені пов'язки. Лоцмани відштовхували стовбури дерев, що плавали у воді, і шматки дерну, вимірювали глибину фарватеру і співуче вигукували рульовому свої вказівки: «Повертай на руку з кинджалом… Тепер — на руку, що хапає!» Це означало праворуч, бо правою рукою тримають кинджал, і ліворуч, бо лівою хапають ворога за горло.
Негри були з племені ієллала, що жило в тих місцях, де ріка, розбиваючись на тисячі водопадів, мчить пінисті води в океан. Ієллала славились як чудові лоцмани, знавці грізних порогів ріки.
Раптом на носі заметушилися. Лоцмани порадилися між собою, потім про щось спитали Баантумічо, і той кивнув їм на знак згоди. В ту ж мить важкий спис, вміло прив'язаний до каната з ліани, полетів над темною водою. За ним — ще один, згодом ще, і тріумфуючий крик ієллала понісся над рікою, заглушивши рев пораненого бегемота, що з надмірної цікавості висунув було з води сво, ю величезну голову.