Ростислав Самбук – Гіркий дим. Міст (страница 57)

Не знали цього і в нашому штабі, не думав про це й генерал Блейхер — така логіка війни, коли долі тисяч і тисяч людей вирішуються в лічені секунди й залежать від таланту, рішучості, гнучкості й розуму полководця, а також від причин, коли талант і рішучість не варті нічого: просто повінь пройшла, рівень води в річці за останні три дні спав на метр, і з’явились броди для танків генерала Лебединського.

Але Дорош зараз не думав ані про стихію, ні про глибокодумні штабні розрахунки, він ще раз перевернувся з боку на бік і нарешті заснув.

Котлубай розбудив Сугубчика о восьмій ранку. Дощ не вщухав, хоч був уже й не такий сильний, як учора. Сугубчик стояв біля входу в курінь і дивився, як дощові краплі б’ють по калюжі, б’ють і б’ють — здавалось, так триватиме вічно…

Сугубчик позіхнув — дощ навівав на нього сон, поспати б ще, он Пашка як солодко сопе, видно, сняться йому приємні сни… Сугубчик потягнувся — завтра вони перейдуть лінію фронту, і спи, скільки влізе, хоч цілу добу, такий закон: виконав завдання — їж і спи досхочу.

Від цих думок спати захотілося ще дужче. Сугубчик потер скроні, але сонна млість не минала, й хлопець підставив обличчя холодним краплям. Це освіжило його, вія вирішив обійти курінь і копицю, але, подумавши, рушив до лісу, щоб не лишатись на відкритому місці і обійти усю галявину. Ступив кілька кроків і злякано зупинився, почувши голосний, вимогливий стукіт. Сугубчик підняв голову й побачив на сусідньому дереві дятла: той бігав по стовбуру, не звертаючи на хлопця ніякої уваги, — красивий заклопотаний птах.

Сугубчик задивився на дятла, та нараз новий звук примусив його насторожитися: хтось ішов до галявини, ішов не криючись, під ногами шурхотіло листя й тріщало галуззя.

Сугубчик заховався за кущ, зняв автомат. Просто на нього йшов німецький солдат з карабіном за плечима. Вже літня людина, років п’ятдесят чи й більше, йде сміливо, наче він тут господар…

Пропустивши німця, Сугубчик вискочив з-за кущів і приставив йому до спини дуло автомата.

— Руки вгору! — наказав. — І тихо…

Солдат підняв руки вгору. Хлопець зірвав з німця карабін і підштовхнув його до куреня.

— Вперед! І не обертатись!

Він не знав, чи правильно вчинив: може, солдат, побачивши в курені людей в німецьких мундирах, пішов би далі своєю дорогою… «Ні, — вирішив, — таки правильно: цей фріц обов’язково розповів би, що бачив у лісі підозрілих військових, може, дезертирів, і тоді — чекай жандармів…»

Гітлерівець ішов покірно, не обертаючись. Сугубчик поставив його обличчям до копиці й покликав Дороша:

— Гер обер-лейтенанте, прокиньтеся!

Дорош підхопився.

— Що сталося? — запитав він спросоння рідною мовою, та, побачивши солдата з піднятими вгору руками, одразу збагнув свою помилку. Правда, цей переляканий солдат міг не розчути чи не втямити сказане, і Дорош, удавано позіхнувши, перепитав уже спокійно: — Що сталося, рядовий Фогель? Чого ви затримали це опудало?

— Згідно з вашим наказом, гер обер-лейтенанте!

Прокинулися всі розвідники й оточили солдата. Дорош підійшов до гітлерівця.

— Опустіть руки! — наказав він. — І поверніться…

Той повернувся чітко, як на навчанні, стукнувши підборами. Кліпав очима, дивився злякано.

— Ваші документи! — простягнув руку Дорош.

Німець тремтячими пальцями розстебнув мундир, подав солдатську книжку.

— Рядовий Курт Блумберг, — доповів він. — Ми зупинились тут неподалік, місцеві жителі сказали, що в лісі є сіно, і наш унтер-офіцер послав мене подивитись…

— Яка частина? — поцікавився Дорош.

— Обоз… обоз тридцять восьмої дивізії.

Дорош усе ще не вирішив, як йому вчинити. Ясно було одне: відпускати солдата не можна — мабуть, здогадується про щось, бо пальці тремтять і погляд усе ще переляканий.

— Де розташувався ваш обоз?

Солдат тицьнув пальцем на південь.

— Там… За три кілометри є село…

Дорош звірився з картою — не бреше. Треба негайно йти звідси. Хотів уже віддати наказ, однак солдат зрозумів, що зараз вирішується його доля, й мовив швидко:

— Гер обер-лейтенанте, я повинен доповісти вам, що по дорозі сюди зустрів загін есесівців…

Дорош запитав удавано байдуже:

— І що ж?

— Мені здалося, це зацікавить вас.

— Чому? — запитав Дорош, упевнившись, що солдат, видно, таки здогадався, хто вони насправді, і в піжмурки тепер грати ні до чого. Підступив до німця. — Де ви бачили їх?

— На узліссі. Есесівці заглибилися в ліс…

— У якому напрямку?

— Здається, на схід.

— Скільки їх?

— Дванадцять. Я хотів ще сказати… Есесівці розпитували, чи не бачив я чотирьох солдатів і обер-лейтенанта.

Це було серйозно, і Дорош зрозумів, що мусить негайно вести групу далі. Солдат уже не цікавив його. Лейтенант підкликав Сугубчика і сказав так, щоб німець не почув:

— Одведи його в ліс і… Не барись, доганяй нас.

Дорош підхопив свою сумку й подався за розвідниками. Сугубчик показав солдатові автоматом на кущі. Той зрозумів усе, опустив голову, пішов, але раптом зупинився і сказав:

— Я знаю, що ви радянські солдати. Я зрозумів це одразу, й зараз ви вб’єте мене. Але ж повірте, я не хочу вам зла, я простий робітник…

— Ви гітлерівський солдат і наш ворог! — сердито крикнув Сугубчик. — Всі кажуть, коли їм кінець, що вони робітники, а ми не кликали вас сюди! Ну, швидше…

Солдат знизав плечима. Видно, хотів щось заперечити, та лише махнув рукою.

— Ваша правда… — сказав він і важко ступив уперед.

Солдат ішов зсутулившись, а Сугубчик думав: зараз йому доведеться прикінчити цього гітлерівця.

Й несподівано Сугубчик усвідомив, що не зможе цього зробити, — отак спокійно вбити беззбройну літню людину.

Сугубчик зупинився хотів покликати Дороша, але поблизу нікого вже не було, товариші пішли вперед…

Як же йому вчинити? В бою, не задумуючись, і колов би, й стріляв — там усе ясно, все зрозуміло, в розпалі бою людина з голими руками кидається на озброєного ворога й перемагає його, а тут ворог неозброєний, а ти — навпаки…

Він запитав:

— А звідки ви?

Німець зупинився, згорблений, з безвільно опущеними руками, потім обернувся повільно і підвів на Сугубчика порожні й уже мертві очі.

— Навіщо вам?

Справді, навіщо? Сугубчик не міг відповісти на це запитання. Сказав рішуче:

— Ідіть!

— Стріляйте тут! — Німець заплющив очі.

— Слухайте, ви! — нараз запально заговорив Сугубчик. — Я відпущу вас, коли дасте слово честі, що нікому не скажете про нашу зустріч.

Солдат розплющив очі. Спочатку він дивився приголомшено, потім якась тінь майнула на його обличчі.

— Звичайно, — озвався він, — я даю вам слово честі.

— То йдіть…

Німець переступив з ноги на ногу.

— Я хотів сказати… Тільки зараз згадав… Знаєте, перелякався, і зовсім з голови вилетіло. Оті есесівці, що мене зустріли… з їхньої розмови я зрозумів, що вас виказав місцевий поліцай…

У Сугубчика витягнулось обличчя: треба швидше попередити Дороша.