Ростислав Самбук – Гіркий дим. Міст (страница 37)
— І для чого потрібно було вбивати Лакуту? Такий статечний і розважливий пан.
— Ти бачив його останнім… — багатозначно мовила Стефанія.
— Ну й що?
— Мені здавалося, ваші справи…
— Може, ти підозрюєш мене?
— Підозрювати буде поліція.
— Через двадцять хвилин після того, як Лакута пішов, я був на Енглішер Гартен. До речі, перед цим бачив, що ви з паном Зіновієм роз’їхалися в різні боки.
— Стежив?
— Дивився у вікно.
— Це той Лакута, що в Стецька? — втрутилася Іванна. — Які в тебе справи з ним?
Рутковський посміхнувся: знала б вона, завдяки чому довелося їй з Юрієм виїжджати з Мюнхена. Відповів ухильно:
— Пан Зіновій передав полковникові Лодзену якісь папери. Я був простим зв’язковим.
— Таким уже й простим! — кинула на нього гострий погляд Луцька.
— Яке це має значення? Головне — зв’язковим! — Максим подумав, що слід негайно подзвонити Лодзену: почнеться розслідування, і поліція може докопатися до списків Лакути. А це небажано з усіх точок зору.
— Ти не передавав панові Зіновію нічого такого, чим могли спокуситися грабіжники? — запитала Луцька. — Звари нам ще кави, — попросила вона Іванну. Коли та пішла, Стефа додала: — Може, якісь коштовності?
— Грабіжникам у наш час в основному потрібні гроші.
— Ти заплатив панові Зіновію?
— Невже це так важливо, люба?
Стефанія закопилила губу.
— Виходить, я була останнім пішаком у вашій грі!
— Ти ніколи не будеш останнім пішаком, — майже щиро запевнив її Рутковський.
Стефа зиркнула підозріливо: чи не кепкує, та не помітила й тіні іронії в Максимових очах.
— Чого це? — все ж запитала.
— Бо вродлива й розумна. До речі, Лакута поїхав сам?
— Звичайно.
— Ну… ну…
— Що ти маєш на увазі?
— Могла б бути зі мною відвертішою.
Луцька подумала трохи й мовила зовсім спокійно:
— Ага, я й забула, що ти стежив через вікно.
— І все бачив, — ствердив Рутковський.
Стефанія зиркнула запитливо, певно, їй дуже хотілося довідатися, що саме бачив і знав Максим, але вона нічого не прочитала на його обличчі.
— Хто повіз Лакуту? — запитав Рутковський.
— Якби знала…
— З одним із них ти розмовляла перед нашою зустріччю з паном Зіновієм.
— Невже він? — жахнулася Луцька. Вона жахнулася так натурально, що, якби Максим не знав усіх обставин, обов’язково повірив би Стефанії.
— У мене нема ніяких сумнівів, — ствердив він.
Луцька блиснула очима:
— Тоді справа набирає зовсім несподіваного повороту.
— І ти знаєш це значно краще за мене, — відповів Рутковський.
Луцька довго мовчки дивилася на Максима, наче хотіла довідатися, до якої межі вона може бути відвертою. Нарешті сказала тихо:
— Мабуть, буде краще, коли про це вбивство знатиме якнайменше людей.
— Твоя правда, люба.
— Чому ти переніс місце зустрічі? Й так несподівано?
— Щоб позбутися зайвих свідків. Загинув Лакута, а міг і я.
— Невже?
— Якщо хочеш знати, у мене була велика сума грошей.
— Які ти передав панові Зіновію?
Рутковський вирішив не критися перед Луцькою: все одно вона дізнається.
— Грабіжники могли напасти на мене, тому я й переніс зустріч до «Зеленого папуги».
— І про це знали тільки Лакута, я і…
— І ще двоє?
— Так.
— І цих двох зараз нема в Мюнхені?
— Звичайно. І скільки вони?..
— Шістдесят тисяч!
— Марок?
— Доларів.
— Ого!
— Бачиш, вони знали більше, ніж ти.
Обличчя Луцької скривилося од люті, Рутковський вперше побачив її такою негарною.
— Нікуди вони не дінуться, — мовила вона впевнена. — Ми покараємо їх. А пан Зіновій!.. Боже мій, прикидався таким чесним, а сам — за шістдесят тисяч… Що він продав тобі?
— Звідки в мене шістдесят тисяч?
— Кому ж тоді?
— При нагоді запитаєш у пана Лодзена.