Ростислав Самбук – Гіркий дим. Міст (страница 30)

— От! — підняв короткого, ніби обрубаного пальця Кочмар. — А що я вам весь час і втовкмачую! Нехай це буде вам наукою, пане Максиме. Сподіваюсь, ви зробите правильні висновки з нашої розмови.

— Уже зробив.

— Я завжди знав, що у вас є голова на плечах, пане Максиме. Не те, що в декого… — Махнув рукою, відпускаючи Рутковського.

Насувалася гроза, і Сопеляк, у якого був підвищений тиск, хапався за груди й скаржився, що помирає.

Обідали за одним столом: Рутковський, Сопеляк, Карплюк і Мартинець, з’їли салат, несмачний протертий суп і ласували великими, на всю тарілку, відбивними з підсмаженою картоплею й зеленим горошком.

Рутковський, зважаючи на Сопелякову хворобу, замовив лише три кухлі пива, пан Віктор тільки ледь скривився й нічого не сказав, але вигляд у нього став по-дитячому ображений, здавалося, він от-от запхинькає, і Мартинець не витримав і сказав:

— Недавно розмовляв я з одним лікарем. Гарний лікар, молодий і прогресивний, має добру клієнтуру… То він казав, що баварське пиво лікує мало не все. Дехто твердить, що воно шкідливе для нирок і тиску — не вірте, у пиві зовсім мало алкоголю, зате дуже багато стимулюючих речовин. Якщо не зловживати, то на здоров’я кожному.

— Невже? — зрадів Сопеляк. — Я завжди вважав: медицина не сказала ще останнього слова…

Рутковський приніс іще кухоль.

— Пийте, поки нема пані Валерії, — порадив, — бо вона, по-моєму, не в курсі сучасних медичних досягнень і може неправильно витлумачити це.

Червоний ніс-гудзик Сопеляка змокрів од щастя й масної відбивної, він мало не вмочував його у пивну піну, пиво стікало у нього по вусах на бороду, але Сопеляк не помічав нічого, припавши до кухля. Нарешті, одірвавшись од пива, підчепив виделкою великий шмат свинини, для чогось покрутив, розглядаючи, узяв у рот і почав жувати, дивлячись на всіх щасливими очима.

Швидко впоравшись із відбивною, Сопеляк чемно подякував і почимчикував з буфету.

— Побіг до пані Валерії, — повідомив Карплюк, хоч усі й без нього знали це. — Одержувати чергові цінні вказівки.

— Там цілковитий матріархат, — згодився Мартинець. — Ця стара карга добряче загнуздала його.

Карплюк висунув шию з коміра й запропонував:

— А чи не випити нам ще по кухлю, спека страшенна.

— Чому ні, вип’ємо, — підтримав пропозицію Мартинець, і Карплюк, зібравши порожні кухлі, попрямував до стойки.

На столі лежала тека, Карплюк, підводячись, зачепив її ліктем, і з теки випав папірець. Мартинець хотів покласти його назад, та, прочитавши рядок, зиркнув услід Карплюкові, наче хотів сказати щось, але затнувся і, кліпаючи очима, втупився в папірець. Читав, ворушачи губами, і обличчя в нього поступово витягалося й набирало здивованого виразу, він скидався на школяра, якого незаслужено шпетить учитель.

Прочитавши, Мартинець двома пальцями з відразою кинув папірець на стіл, вигукнув:

— Ні, ти прочитай, Максиме, ти тільки прочитай, що пише цей падлюка!

Рутковський швидко пробіг очима надруковані на машинці кілька абзаців. Карплюк інформував службу охорони станції про вчорашню розмову в їхній кімнаті, під час якої Мартинець нібито не вельми поштиво відгукнувся про керівництво РС.

Тобто на столі лежав донос, вульгарний донос, яким, власне, важко було б когось здивувати на станції. Але це був щасливий випадок, коли донощика спіймали на гарячому.

А сам донощик спокійно прямував від стойки з трьома кухлями пива, до кінця висунувши довгу шию з коміра й благодушно похитуючи головою.

Карплюк поставив кухлі, сів і лише тоді побачив папірець із своїм підписом. Простягнув руку, щоб схопити, але Мартинець накрив аркуш долонею.

— Будьте ласкаві пояснити свій вчинок! — просичав Іван загрозливо.

Карплюк втягнув шию в комір, він втягнув її зовсім, здавалося, тепер у нього по було шиї, наче голова лежала на комірі, маленька голова із зляканими кліпаючими очима.

— Донос! — підвищив голос Мартинець, і з-за сусідніх столиків стали цікаво позирати на них. — Ви написали донос, як вам не соромно!

— Який донос? — нарешті витиснув із себе Карплюк. — Просто запис нашої бесіди… На пам’ять, значить, я зовсім не хотів…

— І адресували цей запис службі охорони просто так, з цікавості?

— Звичайно, ви не повірите мені, я можу навіть попросити пробачення, але це справді якесь непорозуміння…

— Ні, — жорстко заперечив Мартинець, — тут усе зрозуміло, і донос є донос! — Він підняв над столом папірець, Карплюк зробив спробу вихопити його, та Мартинець відсмикнув руку й помахав папірцем, привертаючи загальну увагу. — Цей пан, — тицьнув він пальцем у Карплюка, — донощик, тож прошу обминати його десятою дорогою і оголосити йому бойкот. Ось доказ: ця кляуза написана щойно. Бачите, панове, підпис і дата, прочитати?

— Не треба, благаю вас, не треба!.. — На Карплюка шкода було дивитися: він посірів, очі його налилися слізьми. Якби Рутковський не знав про магнітофон, вмонтований у Карплюковий стіл, може, й поспівчував би — таким розчавленим і зовсім знищеним він був.

Мартинець пустив папірець по руках.

Читали, смакуючи подробиці, а Карплюк, так і не висунувши з коміра шию, задкуючи, залишив буфет. Після перерви він не з’явився на своєму робочому місці, а Мартинця викликав Кочмар.

Іван вийшов з кабінету шефа через кілька хвилин з гордовито піднесеною головою й сказав Катрі Кубійович так, щоб почули всі:

— Пробачався… Пробачався за те, що тримали цього пройду Карплюка. Його вже звільнено.

Щоправда, згодом з’ясувалося, що Карплюка не звільнили, а перевели, не бажаючи скандалу, до якоїсь філії станції, та все ж про інцидент у буфеті розмовляли ще довго і, ясна річ, найбільше обурювалися Карплюковим вчинком ті, хто постійно писав доноси.

Але що поробиш: не спійманий — не злодій!

Мартинець запропонував Рутковському відсвяткувати перемогу над «чорними силами реакції», як він велемовно охрестив Карплюка. Сама по собі пропозиція не була оригінальною: Мартинець, як правило, всі значні й незначні події відзначав у барах та ресторанах, і Рутковський іноді складав йому компанію, але сьогодні він мусив провести черговий сеанс копіювання карток, тому рішуче відмовився.

Розалінда трохи припізнилася, прийшла прибирати о пів на сьому; вона вже роззнайомилася з Рутковським, і, поки прибирала, вони базікали на різні теми. Колись Розалінда розповіла Максимові, що влаштуватися на роботу в Мюнхені навіть прибиральницею дуже важко, і вона потрапила на РС тільки завдяки тому, що її дядько давно служив тут вахтером.

Сьогодні Розалінда довго скаржилася Рутковському на чоловіка, котрий ніяк не може просунутися по роботі й приносить додому менше марок, ніж вона.

Жінка сіла біля Максимового столу, тримаючи в руках поролонову губку, й зовсім забула, що мусить прибирати ще дві кімнати. Правда, Рутковський тепер пристосувався до ритму роботи Розалінди: він діставав із сейфів потрібні матеріали до приходу прибиральниці й, коли вона переходила до кімнати Катрі Кубійович, починав знімати з них копії.

Ризику в цьому майже не було. Розалінда, закінчивши прибирати кабінет Кочмара, переходила до кімнат на протилежному боці коридора, в найгіршому випадку вона могла зазирнути до Максимової кімнати, щоб запитати щось, але це майже виключалося: яка німкеня дозволить собі зайвий раз потурбувати працюючу людину?

Виливши Максимові душу, Розалінда нарешті пішла до Катриної кімнати, у дверях вона зупинилася й зробила ввічливий кніксен, цей кніксен завжди розчулював Максима — Розалінді за тридцять, має двох дочок, а присідає, як дівча. Рутковський навіть уявляв собі картину: Розалінда тримає дочок за рученята й вони присідають утрьох, усі круглолиці, рожеві, з пухкими губами й ямочками на підборіддях…

— Бувайте, Розаліндо! — помахав він рукою й одразу забув про прибиральницю, заглибившись у роботу.

Максим умів миттєво відключатися від усього стороннього. Ще в Києві колеги дивувалися з цієї його здатності. У видавничій кімнаті їх сиділо четверо, не без того, щоб співробітники не погомоніли між собою, багатьом це заважало, а Максим, коли заглиблювався в рукопис, не чув нічого.

Копіювання документів не вимагало розумового напруження, це була здебільшого механічна робота, і Максим, звикнувши й пристосувавшись до неї, думав у цей час про щось зовсім інше.

Уявив, як повернеться до Києва. Коли це буде, може, через рік чи три, ніхто не знає, проте колись таки відбудеться, й він знову підніметься на Володимирську гірку й побачить дніпрову широчінь чи піде в травні до ботанічного саду. Так, до ботанічного саду треба ходити саме в травні, коли цвіте бузок.

Тут, на дніпрових схилах, найбільший у Європі бузковий сад, сотні дерев і кущів, десятки сортів, і, коли розцвітає все це бузкове буйство, либонь, не буває більшої в світі краси. Бузкові китиці — білі, червоні, лілові, сині — усіх кольорів і відтінків на тлі небесної блакиті, над золотими банями Видубецького монастиря, над дніпровим безмежжям, і здається, в людини виростають крила, й вона очищається духом…

А потім він пройде по Хрещатику від Бессарабки до площі Жовтневої революції, зайде до «акваріума», — в там така скляна кав’ярня, він запросить туди друзів, вони стоятимуть за довгим столом і базікатимуть про що хочуть…

Рутковський узяв з сейфа нову порцію документів. Подумав, що десь у кінці літа в нього відпустка. Можна поїхати до Австрії чи Італії… Але слід дочекатися повернення Юрія. Сенишини вирушають за кордон через кілька днів. Тижня Юркові вистачить, щоб виконати Лодзенове завдання, ну, найбільше двох тижнів, потім, якщо Сенишинів вояж завершиться успішно, Лакута передасть списки Лодзенові, треба, щоб вони пройшли через Максимові руки, це — умова гри, інакше й розпочинати її не було сенсу.