Ростислав Самбук – Гіркий дим. Міст (страница 24)

— Ну? — запитав зловтішно. — Як ся маєте, пане професоре? Не впізнали мене?

— Чому не впізнати? — Професор поклав книгу на стіл і схрестив руки на грудях. — Якщо не помиляюсь, студент другого курсу Зіновій Лакута…

Він сказав це спокійно, немов чекав Лакуту, ніби призначив йому зустріч, переекзаменовку й зараз запитуватиме про Юлія Цезаря.

Лакута мимовільно переступив з ноги на ногу, нерішуче й прохально, ніби знову став студентом. Але автомат висів у нього на грудях, справжній «шмайсер» з повним магазином патронів, він не витратив ще жодної кулі, а міг стріляти чергами й зараз зрізати цього самовпевненого чоловіка, що схрестив руки на грудях і не зводить з нього погляду.

— Колишній студент, пане професоре, — уточнив для чогось Лакута.

— Бачу.

— А якщо бачите, — зірвався раптом на фальцет Лакута, — то прошу встати!

Професор, взявшись старечими венозними руками за бильця крісла, підвівся.

Лакута не чекав, що Валявський отак відразу виконає його наказ, і ця слухняність знов надала йому впевненості. Однак нараз професор ступив крок до нього й мовив з почуттям власної гідності:

— Я можу встати і, можливо, виконаю інші ваші накази, пане колишній студенте. Бо я людина слабка й ніколи не відзначався хоробрістю. Проте чомусь мені не дуже лячно, може, тому, що я досить пожив на цьому світі, а може, й тому, що взагалі соромно лякатися таких мерзенних і нікчемних типів, як ви.

Лакута відступив, даючи дорогу солдатам.

— Взяти! — наказав.

Він дивився, як солдати підштовхують старого прикладами карабінів, як виводять з кабінету сиву людину в домашній куртці, й не відчував задоволення, навпаки, здавалося, що цей клятий професор ще раз узяв гору, як тоді на екзамені.

У дворі біля машини стояло ще шестеро чоловіків: молодих і літніх, сивих, лисих і з буйними чупринами.

Хлопці підштовхнули до шереги Валявського, тепер їх стало семеро, всі професори.

Лакута знав по університету тільки двох, Валявського й Крепса, доктора юридичних наук, інших узяли солдати в цьому домі — великому, комфортабельному, де охоче селилася професура.

Лакута зняв з грудей автомат, не без торжества побачивши, як зблід Крепс, зблід і відступив, наче в нього вже стріляли. І справді, дав би зараз довгу чергу, та чи варто: попадають, і ніякого тобі задоволення.

Плюнув собі під ноги, й нараз з’явилась ідея, Лакута сам подивувався із своєї винахідливості. Пройшовся вздовж шереги, презирливо дивлячись на вчених.

— Професори називаєтесь… — мовив, зсунувши брови. — Не професори, а свині, прошу я вас! Бачите, що в під’їздах робиться? Бруд і сміття, і зараз я вас навчу, як дотримуватися чистоти. Оцю браму вилижете язиками, так, язиками, якщо не схотіли вчасно підмести. Прошу починати, шановне панство!

Чотовий зареготав, на душі стало гарно й справді весело, дивився, як солдати підштовхують професорів до брами, й реготав. Прикладами змусили опуститися на коліна і язиками вилизувати керамічну підлогу.

А над ними з автоматом стояв Зіновій Лакута й проказував крізь сміх:

— Оце вам не плескати язиками з кафедри! Ось для чого вам язики, панове професори, і нарешті у вашому домі стане чисто. А сміття, прошу я вас, підбирайте губами, не соромтеся, шановне панство, беріть губами й випльовуйте в урну!

Валявський зупинився, озирнувся й зустрівся поглядом з Лакутою. Той підвівся й склав руки на грудях.

— Мені соромно, — мовив він якось аж урочисто, — і соромно не тому, що я і мої колеги скорилися грубій силі, соромно, що такі покидьки ходили по університету і я чогось навчав їх. Нічого не навчив, і мені соромно за самого себе, а тепер ви можете стріляти, бо я більше не принижуватимусь!

Професор стояв і дивився, як Лакута підводить автомат, певно, смерть для нього була б зараз полегшенням, і чотовий збагнув це.

Відступив розгублено. Нараз гнів залив йому груди, він повів автоматом і уявив, як кулі розриватимуть сукно домашньої куртки Валявського, однак останньої миті втримався.

Дістав з кабіни пляшку шнапсу й випив за одним духом половину, шнапс обпік йому шлунок, Лакута почекав трохи й ковтнув ще, та алкоголь не брав його — не відчув ніякої полегкості.

Думав: хоча б раз побачити страх на обличчі Валявського, страх і смертельний жах, невже професор не боїться смерті? А може, до кінця не усвідомлює, як вона близько, і сприймає його, Лакуту, як хлопчика, котрий тільки лякає?

Знову лють підступила до серця, і Лакута кількома ковтками спорожнив пляшку.

До бурси їх, вирішив, там, у підвалах, побачивши, як розстрілюють людей, їхній жах і жадобу життя, може, Валявський порозумнішає й хоч раз попроситься.

Хоч раз…

У підвалі Лакуту радісно зустріли товариші, ротні й чотові.

— Скількох привіз? — запитав Шухевич.

— Сімох…

Лакута розповів, як прибирали в нього браму професори. Хлопці реготали, слухаючи його оповідь, і Лакута відчув, що гарний настрій знову повертається до нього.

— Давай сюди своїх професорів, — наказав нарешті Шухевич, — розберемося. На Вулецькій горі хлопці прорубали виложбини, потім туди їх!..

— Навіщо? — не збагнув Лакута.

— Невже не розумієш? Щоб постріли не відлунювали.

— Не все одно?

— Ну, знаєш, для населення…

— То можна тут, у підвалі.

— А ти відаєш, скільки їх?

— Так, — погодився Лакута, — там зручніше. Привели його персональних, як він висловився, професорів, і Лакута почав допит.

— Прізвище? — запитав у Крепса.

Професор не відповів, знав, що все одно не минути смерті, стояв мовчки, і тільки на обличчі з’явилися жовті плями.

— Лічу до трьох… — Лакута бачив цікаві очі товаришів, йому кортіло показати себе.

— Один… два… — ляснув постріл, і Крепс заточився. Упав не зразу, дивився на Лакуту, жив ще секунду чи дві, потім ноги в нього підігнулися, видихнув повітря й опустився на підлогу акуратно, наче присів.

— Ще один! — схвалив Шухевич.

— І так буде з кожним! — ствердив Лакута.

«Через якийсь час з будинку бурси вивели групу професорів, чоловік 10–15, під конвоєм. Четверо з них несли скривавлений труп молодої людини. Як я дізнався пізніше від служниць професорів Островського й Грека, це був труп молодого Руффа, сина відомого хірурга доктора Руффа, який жив разом з дружиною і сином на квартирі Островського. Сім’ю Руффів забрали разом із ксьондзом Коморницьким та іншими гостями з квартири Островських. Молодий Руфф був убитий під час допиту, коли з ним стався епілептичний припадок.

Я пізнав трьох з чотирьох професорів, які несли труп молодого Руффа. Це були професори: Вітольд Новицький — завідуючий кафедрою паталогічної анатомії медінституту, професор Володимир Круковський з політехнічного інституту, відомий спеціаліст по нафті професор Роман Пілят та ще, здається, математик професор Стожек. Цю групу вивели через подвір’я за той будинок, в якому ми спочатку перебували. Вивели їх, як мені здалося, в напрямку так званої Кадетської гори.

Минуло ще 20–30 хвилин. Раптом звідти, куди повели професорів, я почув залп з кількох гвинтівок. Не пам’ятаю, було два або три залпи чи тільки один».

— Ну а тепер твоя черга! — поманив до себе Валявського Лакута. Він уперше назвав професора на «ти». Потихеньку озирнувся, щоб побачити, як зреагувало товариство, побачив тільки щиру зацікавленість і підбадьорливі посмішки.

Валявський зрозумів усе. Стояв, схрестивши руки на грудях, з відсутнім поглядом, наче був десь далеко й бачив не обличчя катів, а щось зовсім інше.

Лакута підійшов до Валявського на крок, наставив автомат.

— Що скажете на прощання, професоре? — запитав, дивлячись пильно: невже в ці останні секунди не побачить жаху, смертельної туги в очах приреченого?

Валявський звів на нього очі, спокійні очі мудрої літньої людини, й відповів розважливо, ніби виважив усі слова й був певен у їхній вагомості:

— Мені навіть плюнути на вас, пане колишній студенте, не хочеться…

Лакута здригнувся й натиснув на гашетку. Побачив, як відкинулася голова професора, інстинктивно відступив на крок, — щось бризнуло йому на обличчя, обтерся рукавом, дивуючись, звідки на ньому кров.

Максим дивився на Зіновія Лакуту.

«Постарів, — відзначив, — та, певно, не від переживань — криваві видіння не сняться йому».

Що ж, доля змилостивилася над Лакутою. Деякі з його товаришів загинули від партизанських куль, інші полягли під Бродами, коли Радянська Армія розгромила есесівську дивізію «Галичина», до складу якої ввійшло чимало колишніх нахтігалівців, треті наклали головою в бандах УПА…

А пан Зіновій Лакута стоїть посеред номера розкішного готелю «Регіна-Паласт», і ноги його тонуть у м’якому килимі.

Рутковський ледве утримався від іронічної посмішки. Був певен, що готель найнято на добу, а то й менше, на кілька годин, щоб справити враження, морально вплинути на нього, Максима Рутковського.

Така показуха взагалі в стилі бандерівців. Старий піжон Ярослав Стецько полюбляє модні смокінги, лаковані туфлі й краватки-метелики, напускає туману, зупиняючись зі своєю Мухою у фешенебельних готелях, не за свій рахунок, звичайно. І Лакута йде слідами шефа: краватка-метелик, розкішний, не по кишені номер, цікаво, навіщо весь цей маскарад?