Ростислав Самбук – Дияволи з "Веселого пекла" (страница 66)

Грейт упав навколішки, вимолюючи помилування, та нараз замість бога перед ним з'явився дід — чорний сурдут на ньому був заляпаний багном, черевики й штани брудні, краватка з'їхала і нерозчесане волосся прилипло до спітнілого чола. Видно, дід поспішав, він став на коліна поруч з Грейтом, обняв його за шию і зашепотів тоскно:

— Що ти наробив, що наробив ти?.. Ганьба впала на всю нашу родину, я молив бога змилостивитись, та злочини твої страшні…

Грейтові стало важко дихати, і сльози потекли з очей, зробилося знову боляче під серцем — він відчув його удари.

— Але ж я ще не вмер, — заперечив дідові. — Я тільки лежу в могилі, задихаюсь, але ще живу.

Дід тужно похитав головою і щез. Грейт поворухнувся і справді відчув, що стоїть навколішках у могилі, його засипали вже зовсім, він задихався і не міг поворухнутися від болю. Але ж це означало смерть — ще кілька секунд, і він помре. І справдиться присуд бога — туга і біль навічно залишаться з ним.

Полковник поворухнувся і, перемагаючи біль, зробив спробу підвестися. Земля піддалася, і він випростав руки. Сперся на них і, напруживши всі сили, почав підводитись. Зрадів — земля посипалася, і він глибоко вдихнув свіже повітря — воно було таке солодке, наче не дихав ніколи в житті — затхле, вологе повітря закинутої штольні…

… Ангель ще раз роздивився довкола, чи не залишили чого, взяв під пахву ящик і потягнувся за кайлом. Та нараз відступив і впустив ящик.

— А-а!.. — злякано заверещав Хетель.

Земля на могилі спучилась, розсипалась, і в тьмяному світлі з'явилася маківка Грейта.

— А-а!.. — закричав голосніше Хетель.

— Та замовкніть же! — гримнув на Хетеля Ангель.

Витяг пістолет, спокійно зняв. його з запобіжника, нахилився над потилицею Грейта і вистрілив у неї двічі.

Для гарантії.

— Маємо до вас прохання, фрау Шварцвеллер, — мовив Ангель за сніданком. — Чи не могли б ви з'їздити до Унтеркрімля? Ми домовилися з нашим другом, що він повідомить хазяйку кафе «Гірський орел», де і коли ми зможемо зустрітись.

Вони пояснили фрау Шварцвеллер, що Грейт змушений був відлучитися на кілька днів.

— Гаразд, — погодилася жінка, — я тільки впораюсь по господарству.

— Скажете хазяйці «Гірського орла», що вас послав Пауль Абсхаген. Запам'ятали, Пауль Абсхаген?

Ангель вийшов з-за столу. Разом з Хетелем вони піднялися до своїх кімнат, взяли розсортовані ввечері папери. Велику паку (різні секретні документи головного управління імперської безпеки, які не мали для них жодної цінності й могли лише спричинитися до галасу в лівій пресі) поклали до портфеля, щоб спалити ці папери в горах.

Ангель непомітно обмацав внутрішню кишеню піджака (вночі, впевнившись, що Хетель спить, він підвівся і, захопивши з собою малу паку документів, вийшов до вбиральні, відібрав при тьмяному світлі ліхтарика аркуш, поклав до конверта). Тепер, раптом наче згадавши щось, зупинив Хетеля:

— Дві хвилини, Вольфганг, я тільки напишу кілька рядків додому.

Присів до столу і справді написав лише кілька рядків. Дістав конверт і засунув у нього листа. Надписав адресу, заклеїв, потримав так, щоб Хетель упевнився — лист справді додому. Потім загорнув у газету малу паку документів і поклав її до кишені. Хетель дивився на нього насторожено.

— Я знаю кількох офіцерів, які значаться в списках Кальтенбруннера…

— Що ви хочете цим сказати? — не відмовив собі в задоволенні трохи познущатися Ангель.

Хетель зніяковів.

— Нічого… Так, ми зустрічалися… Тепер, можливо, я не впізнав би їх…

Ангель дивився на Хетеля і розумів, що хвилює того. Обмірковував: можна було б, звичайно, відправити і Вольфганга туди, звідки ніхто не повертається, але чи зуміє він один домовитися з офіцерами СС, котрим доручено таємницю шифрів. Адже навіть вище есесівське керівництво не сумнівається, що він, гауптштурмфюрер СС Франц Ангель, загинув. Ні, Хетель незамінний. Він уже натякнув, що згоден послати під три чорти Штайнбауера, і треба добре обміркувати перспективи, які відкриваються. Головне: чи дотягнеться до них з Хетелем Шгайнбауерова рука? Пілота можна купити — він висадить їх десь у гірському районі Північної Італії. Там в Ангеля є ще старі друзі, які допомагали йому збувати фальшиві фунти стерлінгів. З їхньою допомогою вони продадуть золото й почнуть розшукувати «трійки».

Внизу почулися радісні вигуки — сміялася фрау Шварцвеллер, і якийсь чоловік відповідав їй. Ангель став за дверима, витягши з кишені пістолет.

— Гляньте-но, що там! — наказав Хетелю.

Хетель простягнув руку.

— Дайте пістолет…

Ангель хотів уже віддати, та передумав. Відчинив двері, прислухався, заховав зброю.

— Це син фрау Шварцвеллер.

— Аби він не сунув свого носа в пікап… — захвилювався Хетель.

— Пильнуватимемо.

— Мусимо зробити так, щоб він не відлучався звідси. Бовкне ще десь…

— Так, його приїзд ускладнює справу, — погодився Ангель. — Підемо глянемо, що це за цуценя.

Ганс Шварцвеллер плюскотівся біля умивальника, прилаштованого у дворі, коли на ґанок вийшли Ангель і Хетель. Мати встигла попередити його, що здала верхні кімнати, Ганс одразу помітив постояльців, та чомусь зніяковів — був у самих трусах і удав, що не побачив їх. Продовжував умиватися, наче нічого не сталося, та з-під руки непомітно ще раз зиркнув на постояльців — і впустив мило в миску. Низько нахилившись над мискою, виловлював слизький змилок. Слава богу, що не зустрівся з ними віч-на-віч!

Сьогодні вранці Ганс купив «Фольксштімме» і дорогою сюди встиг переглянути газету. На першій сторінці увагу хлопця привернули три портрети. Підпис під одним з них свідчив, що це — колишній штурмбанфюрер СС Вольфганг Хетель. Прізвище ніби знайоме, спочатку не міг пригадати — звідки, та потім згадав і навіть облаяв себе, що міг хоч на короткий час забути: про есесівського офіцера Вольфганга Хетеля розповідав покійний батько, і ця розповідь настільки вразила Ганса, що він міг повторити її мало не слово в слово.

У батька зібралися друзі, вони пили шнапс, і навіть батько випив чарку, більше йому не можна було — тяжко хворів і цю маленьку чарку випив так, щоб не помітила мати. Але друзі його пили, вони зробилися балакучими. Розмовляли про все на світі, і нараз хтось згадав, що вичитав у газеті: колишній гітлерівський злочинець Вольфганг Хетель вийшов з тюрми і оселився в Альт-Аусзее. І тоді батько почав розповідати ту історію — всі замовкли й слухали його, забули про шнапс і про їжу, а мати стояла в дверях і витирала очі кінцем фартуха…

«… Це було навесні сорок п'ятого. Всі знали, що війна кінчається, росіяни вже стояли на Одері, але тут було ще багато німців, навіть дуже багато — весь час по дорогах рухалися колони грузовиків, з'явилися розкішні легкові автомобілі, — не минало дня, щоб я не побачив «хорха», «мерседеса» чи «опель-адмірала». Це означало: нашим краєм зацікавилося велике начальство. Пошепки розповідали, що десь у горах створюють резиденцію для самого Гітлера і ніби сам рейхсфюрер СС Гіммлер уже тут. Потім ми дізналися, що це був не Гіммлер, а Кальтенбруннер, але яке це мало значення. Все одно есесівці лютували: виганяли людей із насиджених місць, мобілізовували на роботу, примушували копати протитанкові рови, будувати бліндажі та різні укриття. І всюди висіли накази, розпорядження. І всюди погроза: за невиконання — смертна кара.

Наша садиба, бачите, стоїть осторонь, та дійшла черга і до нас. Ельзу з батьком примусили за двадцять чотири години виїхати, а мене мобілізували на будівництво оборонних споруд.

Ми копали протитанкові рови в долині. Це була важка виснажлива праця, і ввечері всі ми падали від утоми. Та ще як навмисне завзялися холодні дощі із снігом, розвезена сотнями ніг, земля перетворилася на рідке багно, в окремих місцях воно доходило до колін, взуття в усіх розкисло, почалися хвороби — розумієте, як було мені з моєю болячкою, котру викашлюю і по сей день?

Нас було трохи більше сотні — мешканців навколишніх сіл і хуторів, командував нами унтершарфюрер СС Врук. Коли я зараз згадую есесівців, усі вони уособлюються в постаті цього Врука і ще одного, про якого, власне, і йтиме мова. Але раніше про Врука.

Уявіть людину, досить високу і широку в плечах, мало не з квадратним обличчям і маленькими очима. Тепер такими малюють есесівців карикатуристи, вважаючи, що це втілення зла і грубої тваринної сили, але ж уявіть такого живим, і він має над вами безмежну владу! Врук знущався з нас, як хотів. Мало того, що ми працювали від зорі до зорі з короткою перервою на обід, унтершарфюрер протягом дня відбирав десяток-півтора людей, котрі, на його погляд, погано працювали, і давав їм додаткове завдання на вечір. Усі падали з ніг, і не в одного виникала думка, що краще вже смерть, ніж таке життя.

Одного разу нас підняли раніше, ніж завжди. Але диво-дивне: ми не почули вруківської лайки. Спочатку зраділи, вирішивши, що він або захворів, або подався кудись у справах. Та все обернулося значно гірше. Нас вишикували по одному в ряд незамкнутим прямокутником. Під'їхала машина, і з неї вийшли три офіцери. Попереду — штурмбанфюрер СС в опуклих окулярах. Він зупинився там, де прямокутник переривався, і мовив:

«Сьогодні вночі в протитанковому рові вбито унтершарфюрера СС Врука. Це зробив хтось із вас. Злочинець повинен зараз вийти із строю. Якщо він не зголоситься, буде розстріляно кожного десятого».