Ростислав Самбук – Дияволи з "Веселого пекла" (страница 53)

— Треба впевнитися, що там хтось є, — мовив повчально. — В поліції тільки посміються з вас.

— Так… — протягнув Ціммер. Нерішуче рушив до дверей, відчинив.

У цей час у підвалі припинили роботу, стояла мертва тиша.

— Я ж казав вам! — мовив Хетель, та саме цієї миті під підлогою знову почулися удари. Хетель мимовільно глянув на годинник: робота повинна б підходити до кінця, але зараз це вже не мало жодного значення.

Ціммер стояв на порозі і розгублено озирався на Хетеля. Заперечувати шум тепер не було рації, навпаки, слід заманити бібліотекаря до підвалу.

— Мусимо піти туди, колего, — підвівся Хетель, — там справді щось коїться.

— Але ж це можуть бути грабіжники… — боязко відступив Ціммер.

— Пусте! — якомога натуральніше засміявся Хетель. — Ви знаєте, який резонанс у цих замках? Можливо, десь по сусідству в підвалі провадять ремонтні роботи, а складається враження, що працюють у вас під ногами. Це досить поширене явище слухового обману, свого часу я трохи цікавився акустикою і знаю, що так буває.

Безапеляційний тон Хетеля заспокоїв старого, а коли гість попростував до сходів, що вели до книгосховища, Ціммер навіть пожартував:

— Я став зовсім полохливою сорокою, а це перша ознака, що час на звалище.

— Ну що ви, вам ще жити й жити… — Хетель пропустив бібліотекаря поперед себе.

Починалися круті сходи, Ціммер зупинився, намацуючи вимикач, і в цей час унизу, зовсім близько, блимнув промінь ліхтарика.

— Ви бачили? — прошепотів Ціммер.

— Нічого я не бачив, — засміявся Хетель зло. — У вас сьогодні галюцинації, шановний колего!

— Невже ви справді нічого не бачили?

У підвалі блимнуло ще й почувся тріск. Ціммер зробив крок назад, та Хетель заступив йому дорогу.

— Дозвольте! — старий наліг на Хетеля плечем. — Там щось відбувається, і я мушу подзвонити…

— Нікуди ти вже не подзвониш! — Хетель відштовхнув бібліотекаря, той заточився, та втримався на ногах.

— Це якесь непорозуміння!

— Старий дурень! — Хетеля охопила лють. — І треба ж було тобі совати свого брудного носа в наші справи!

— Дозвольте… — Бібліотекар почав про все здогадуватись, але ще не втратив надії. — Дозвольте мені пройти, і я…

— Ти вже не подзвониш у поліцію! — Хетель приловчився, щоб збити старого одним ударом, але той розгадав його намір, відхилився, простягнув довгі сухі руки і схопив Хетеля за барки.

— Негідник! — закричав пронизливо й тонко. Трусонув щосили, у Хетеля гойднулася голова і зіскочили окуляри. Інстинктивно відступив, окуляри хрумкнули під ногами. Розставив руки, аби загородити Ціммерові дорогу, і відразу намацав його — бібліотекар намагався прослизнути попід стіною.

— Ух, гад! — вилаявся Хетель, схопивши Ціммера за плече. Притиснув його до стіни, вдарив знизу в живіт, та бібліотекар оборонявся вперто, дряпався і кусався. Тоді Хетель зібрав усі сили і штовхнув старого ліворуч — туди, де починались круті сходи. Ціммер встиг схопитися за піджак Хетеля, але той ударив його ногою в пах і штовхнув ще раз — певно, бібліотекар падав спиною і вдарився головою об кам'яну приступку, бо не встиг навіть крикнути: лише глухий стукіт — і тиша.

Хетель бачив тільки мерехтіння світла внизу і тіні.

— Франц, — гукнув, — це я! Довелося прибрати стару мавпу, вона повернулася раніше й викрила вас!

Затанцював промінь кишенькового ліхтарика. Внизу тихо вилаялись.

— Усе одно не встигли б укластися в годину, — відповів Ангель, — так чи так мусили б щось робити. Спускайтесь сюди.

— Але я майже нічого не бачу, — поскаржився Хетель. — Він зірвав з мене окуляри.

Зовсім близько почулися важкі кроки, і Грейт мовив буркотливо:

— Здається, ви позбавили його життя, Вольфганг. Серце не б'ється…

— Знайдіть мої окуляри! — несподівано охижів Хетель. — І не співчувайте мені, буцімто ви не радієте, що я розв'язав вам руки!

— Так, у вас не було іншого виходу, — ствердив Грейт.

— У нас! — раптом заверещав Хетель. — Розумієте — у нас, і вам не вдасться перекласти вину за вбивство тільки на мене!

— Спокійно! — трусонув його за плече Ангель. — Ви ж не жінка, Вольфганг, і потрапляли не в такі ситуації, а, слава богу…

— Правда, — нараз зовсім спокійно відповів Хетель. — Ваша правда, Франц. Ви знайшли окуляри?

Раптовий перехід від істерики до розсудливості вразив Грейта, але він одразу збагнув, що так і повинно було статися — Штайнбауер навряд чи зробив би цербером есесівських скарбів людину легкодуху.

— Від ваших окулярів лишилася сама оправа, — повідомив Ангель.

— Цього мені тільки бракувало, — буркнув Хетель, — та біс з ними. Як у вас справи?

— Штайнбауер попрацював гарно. Цей тайник треба було б рвати динамітом, — поскаржився Ангель. — З нас уже зійшло сім потів, і єдина користь від смерті бібліотекаря, що можна хоч трохи перепочити.

— Допоможіть мені прибрати труп, — наказав Грейт, і Ангель задріботів східцями вниз. — Кладіть його сюди, збоку, щоб не заважав виносити контейнери. І обдивіться, чи нема крові.

— Яке це має значення?

— Спробуємо навести поліцію на фальшивий слід. Адже ж бібліотекар сам міг знайти тайник, витягти золото й накивати п'ятами.

— Чудова ідея, Кларенс! — зрадів Ангель. — Труп ми десь пристроїмо, мусимо тільки зробити безлад у бібліотекаревій кімнаті, забрати деякі речі. Але звідки поліція знатиме, що в тайнику було золото?

— Не все одно — золото чи щось інше? Тайник є тайник, в ньому не ховають консервні банки. Тепер до роботи, панове. І прошу — жодних слідів. Працювати в рукавичках і обережно. Ви, Вольфганг, відтягуватимете уламки цегли й бетону.

Хетель обережно спустився сходами.

— Невже не можна було причинити двері, — вказав на світло, що падало в коридор з кімнати.

— Підняти мостини можна було тільки з боку дверей, — пояснив Ангель. — Довелося відчинити їх. Але ж ми не знали, що ви повернетесь так рано.

— У старого якийсь біс вселився. Та ну його під три чорти! — відмахнувся Хетель. — Не гаятимемо часу!

Вони попрацювали ще з годину, поки добралися до контейнерів. Б'ючи ломом, Грейт поминав недобрим словом Штайнбауера — так було легше працювати. На-решті він зловчився і, підклавши лом під свинцевий ящик, підважив. Ангель і Хетель ухопилися за контейнер і поставили на-попа.

— Ну-бо, стара гвардіє, — наказав Грейт, — я беру спереду, а ви вдвох ззаду. Подужаєте?

«Стара гвардія» подужала через силу, правда, на вузьких сходах було незручно і кілька разів зупинялись, та все ж, зрештою, обережно поклали контейнер біля вхідної брами.

— Спочатку перетягнемо все сюди, — наказав Грейт, який непомітно взяв на себе роль розпорядника, — потім підженемо машину і одразу повантажимось. Я з Вольфгангом піду по труп, а ви, Франц, наведіть «порядок» у квартирі. Тільки обережно, не залишайте відбитків пальців. І взагалі, щоб усе було природно…

Ангель не заперечував: справді, Грейтові прийшла непогана ідея — поліція мусить, хоча б попервах, попасти на цей гачок.

Почав з обстеження письмового столу Ціммера. Приємно мати справу з акуратною людиною — в шухлядах ідеальний порядок: окремо документи, гроші, листи… Побіжно переглянув листування — старий мав справу тільки з лабелістами. Подумав: навряд чи людина, знайшовши скарб, думатиме про цей мотлох? Гроші й документи забрав, витяг з комода випрасувані сорочки й білизну, зняв з вішалки плащ і капелюх. Подумав трохи і відчинив шафу, де зберігалися наклейки. Співробітники, знаючи діла цього старого і побачивши, що нема частини колекції, свідчитимуть, що саме бібліотекар пограбував тайник і втік: справді, хто із злодіїв спокуситься на такий мотлох? Відібрав з ящичків наліпки, запхавши їх у портфель Ціммера, — до речі, буде гарний подарунок синові…

Ангель залишився задоволений справою рук своїх і вийшов у коридор. Грейт із Хетелем тягли контейнер, і Вольфганг лаявся крізь зуби, проклинаючи недалекоглядних колег своїх, котрі не здогадались упаковувати золото в ящики принаймні вдвоє менші. Ангель підхопив край контейнера — втрьох вони швидко донесли його до дверей.

Коли Грейт, обережно відімкнувши браму, визирнув на вулицю, була глупа ніч. Сіяв дрібний дощ, і в цій частині міста, не вельми-то й людній удень, ані душі. Кларенс пропустив Ангеля, вислизнув за ним сам.

— Поставите машину впритул, — показав, як треба ставити, — колесами на тротуар, аби лише відчинилися дверцята.

Ангель кивнув.

Грейт, трохи хитаючись, немов підпилий перехожий, пройшов до рогу, визирнув. Нікого. Що ж, в цьому районі — ні барів, ні пивних, суцільні музейні хащі, і може випадково трапитися лише якась пара закоханих чи невгамовний турист. Та навіть закохані навряд чи блукатимуть під дощем.

Мотор «опеля» загарчав за спиною, і Грейт попід будинком перебіг назад до бібліотечної брами.

— Перелізьте на заднє сидіння, — наказав пошепки, — я сам вантажитиму контейнери, ви прийматимете їх.

Він підняв стокілограмовий ящик, мов лялечку, обійняв його і навіть підкинув трохи. Сам подумав: «Мов лялечку», — і пригадав, як Ангель сказав колись, що вони самі — «веселі лялечки». Ні, тепер уже не веселі, а «золоті лялечки», лялечки з щирого золота, а це трапляється не так уже й часто, щоб людина мала золота більше, ніж важить сама.

Ця думка розвеселила й надала сили — поклав контейнер у машину справді, як лялечку, шепнувши Ангелю:

— Я сам тут упораюсь. Підженіть «фольксваген» і дивіться, щоб нікого не було. В разі чого, кашляніть.